Приречені на щастя.
Шрифт:
“На жаль”, - почулося гірке зітхання у трубці.
“Але радість, яку приносимо близькій людині, теж не зникає, вона зберігається і працює на зміцнення любові. Ось чому мистецтво любити - це мистецтво накопичення радощів у людських стосунках. Так поступово створюється світ інтимних радощів, і він зміцнює, оновлює, збагачує любов”.
“Але ж ми з чоловіком не...”
“Ви хочете сказати: минула пора обіймів, поцілунків, радісних зустрічей, хвилювань, відкриттів?.. А настав, мовляв, час буднів та роботи. Сім’я, мовляв, є,
“Саме це я і хотіла сказати”.
“Жаль... Підтримувати нормальну температуру любові потрібно і в подружньому житті! Ділові робочі будні мають бути на службі, але не вдома. В сім’ї необхідне свято, і не просто свято, а свято любові. І як іноді для цього небагато треба - щира посмішка, довірливий погляд, теплота в очах, зичливе слово... Прихід цього свята залежить тільки від вас...”
Розмова триває і триває.
Нові дзвінки, нові скарги, нові поради.
Єва охоче і багато дає порад, а сама думає:
“А я вірю, що так просто і легко створювати й підтримувати щоденне свято любові в сірих буднях? І чому я не годна створити це свято у власній сім’ї? Невже теорія - то одне, а практика - то зовсім інше?..”
Знову дзвінок.
– Алло, “Служба сім’ї”?
– цього разу чоловічий голос- Прошу вас... порятуйте. Розпадається сім’я. Точніше, ось-ось розпадеться. Я кохаю свою дружину, але вона чомусь звинувачує мене, що я їй мало приділяю уваги, тепла, душевної щедрості і так далі.
– Щоб тебе дощ намочив, Руслане!
– сміється Єва.
– Слава богу, нарешті згадав, що і в тебе є дружина. Звідки дзвониш?
– Із роботи, з обсерваторії. А за дощ - спасибі. З великим задоволенням побігав би під теплим літнім дощиком. Жаль, що на Марсі це нездійсненно.
– В оздоровчому комплексі, як ти знаєш, є озеро, і там, за бажанням, іде дощ.
– Не дощ, а банальний душ! І взагалі, мені вже набридла імітація. Все імітація, імітація... Сонце, зміна дня і ночі, штучне повітря, імітація земних краєвидів, дощу, лісів, полів, гір, імітація...
– ...любові, - зауважує Єва не без докору.
– Ти весь час імітуєш, що мене кохаєш. А мені, як і тобі, вже достоту набридла імітація. Хочеться справжніх, непідробних почуттів.
– Ну, знаєш! Ти чужим даєш поради, як зміцнювати сім’ї, як дарувати тепло, як дбати про щастя, що таке мистецтво любові, а сама... Теж мені, консультант по щастю! Ти хоч уявляєш, що воно за штука така - щастя! Тільки не теоретично, а практично.
– Ні.
– А другим легко даєш поради.
– Не так легко, як ти гадаєш, давати іншим поради, бо в самої - ні сім’ї, ні любові, а просто... банальне співіснування під одним дахом.
– Всі ми у Марса під ковпаком.
– Це не виправдання свого духовного збайдужіння.
– Тобі просто так здається!
– уже сердиться Руслан.
– І взагалі, чого тобі треба? Хіба ми молодята, щоб бігати на побачення?.. Життя повинне бути діловим!
– Вибач, але я... стомилася. Та й телефон службовий, його не можна довго займати особистими розмовами.
– Помовчала, ніби збираючись з духом: -Ти коли сьогодні прийдеш?
– Сьогодні?..
– він на мить замислився.
– Прийду, мабуть, завтра. Хочу ще раз перевірити деякі експерименти. Та й об’єкт, за яким я веду спостереження, почав вести себе підозріло. Боюся щось проґавити.
– Але ж це ти говорив мені щодня.
– А в мене робота теж... щодня.
– їв тебе не болять очі від безкінечного спостереження? Пожалій хоч себе, як не когось іншого.
– У мене надто мало часу, щоб вони встигли заболіти. У добі лише двадцять чотири години, а я починаю стомлюватися після цього часу.
– І знову я буду ввечері сама?
– Попрацюй над своїми статтями. Їх у тебе чимало, і всі незавершені.
– Але ж не тільки роботою живе людина.
– Я не розумію, чого тобі треба?
– Набридли будні. Хочу свята. Свята любові! Я всім повторюю: мистецтво любити - це мистецтво приносити радість. Тільки до тебе це не доходить.
– Знову ти за своє?
Єва кладе трубку і довго сидить непорушно, обхопивши голову.
Треба було б провести аутотренінг та зняти з себе стрес, але... Не хочеться. Нічого не хочеться. Прокляті будні! Як вони засмоктують! Мов драговина... Все у них з Русланом гарно - хороший він, правильний (може, аж надто, як обчислювальна машина), а радощів немає. Немає тепла, дружби, немає всього того, що об’єднує чоловіка з жінкою в одну сім’ю, в одну духовну спільність...
Дзвінок.
Спалахує лампочка: мікрофон увімкнено.
Зітхнувши, Єва ледве переборює відчай (“З ким би порадитись про свою біду? Хто мені допоможе, хто проконсультує?”) і говорить інтимно-заспокійливим голосом:
“Служба сім’ї” слухає. Говоріть, будь ласка, ми готові прийти вам на допомогу...”
– Два роки щоп’ятниці я давала іншим поради, а хто порадить мені хоч раз? Хоч один-єдиний раз?..
– Єва дивилась на Адама замислено, і в її очах танцювали відблиски багаття.
– А я хочу бути щасливою. Уявляєш? Щасливою! Навіть на безлюдній планеті. Навіть у цій печері.
– Можливо, від твого щастя якісь крихти перепадуть і мені, - напівжартома відповів Адам.
– А можливо... ми будемо вдвох щасливі.
– І засміялась якимось незнайомим досі грудним сміхом.
– Мені здається, Адаме, що ми приречені... На щастя!
Адам лиш замахав рукою - пальця обпік, підкладаючи дрова в багаття.
Єва дивилась на Адама і думала: можливо, він і є її щастя? Всюди вона його шукала, на Землі, на Місяці, на Марсі, а знайшла ось тут, на безлюдній планеті, в печері, на Леонії. І почервоніла, квапливо зауваживши: