Пристань Ескулапа
Шрифт:
— Мабуть, усе-таки здалося бабі, — промимрив Трепка. — Обійдемо будинок довкола. Зустрінемось під вікном професора.
Ми рушили кожен у протилежному напрямі, уважно освітлюючи ліхтариком кущі і мур. Зустрівшись, нарешті, ні я, ні Трепка не могли сказати чогось нового.
Ми глянули на вікно професора. Там ще світилося.
— Хай йому чорт! — вилаявся Трепка і потягнув мене до муру.
Від муру я виразно побачив, що так обурило капітана. У відчиненому вікні виднілася фігура Містраля.
Схвильований Трепка кивнув мені головою, і ми обидва рушили до дверей. Зненацька, коли ми були вже біля фасадної стіни будинку, нас осліпило яскраве світло, і здавлений, але виразний голос прохрипів:
— Стій! Руки вгору!
Розділ V
У мене серце спинилося в грудях і мурашки пробігли по спині. У жовтому світлі ліхтарика я помітив металевий блиск дула.
Поки я зорієнтувався в ситуації, темна фігура скочила до нас і зупинилася мов укопана. Світло погасло, потім блиснуло знову, посуваючись по нас від ніг до голови.
— Хай вам грець! Це ви, Дзярмага? — почувся знайомий голос.
Поручик Журка ховав пістолет.
— Що ви за полювання тут влаштовуєте, Журка? — гаркнув сердито Трепка.
— Мене викликали. Я прибув. Побачив дві підозрілі тіні, які снували вздовж стіни. Кинувся до них. — Журка, як завжди, висловлювався точно. Точність у висловленні своїх думок була однією з багатьох похвальних рис поручика Журки.
— Ви самі?
— З сержантом Ройковою і Кайтусем, як ви й хотіли. Ройкова в альтанці. Кайтусь на посту в прохідній будці. Звичайно, тихо, не виявляючи себе.
— Чую, — зітхнув Трепка.
— Як це? Не розумію, що ви чуєте?
— Чую, як лютує та бестія Реза. Вона, здається, не терпить конкуренції.
— Жахлива тварюка. Мало не розірвала мені штанів, — підтвердив поручик.
— Слухайте, Журка, — запитав Трепка, — чи це не ви заглядали через вікно до кухні?
— Через вікно? Ні. А що?
— Та тут хазяйці привиділося. Ви давно тут?
— Щойно приїхав. Саме йшов до вілли, коли сталася ця прикра помилка.
Крім нас, ви нікого в саду не зустріли?
Ні душі. Але що, власне, тут діється?
— І багато чого й мало. Залежно від того, як дивитись.
— Конкретно?
— Боюся нового замаху.
— Є підозрілі? Маєте когось на увазі?
— Занадто багатьох, щоб це вам щось з'ясувало.
— Ну то на дідька ви мене викликали?
— Я відчував, що вести цю справу вдвох нам не під силу. Ви ж знаєте, що ми тут інкогніто.
— Ну його к чорту! Запобігання злочину — це не моя функція.
— Я вважаю, що ваша участь необхідна.
Журка підозріливо глянув на Трепку, але, видно, сприйняв його слова за чисту монету, бо спитав у відповідь:
— Чим я можу допомогти?
— Ідіть наверх і представтесь. Поки що, думаю, цього вистачить.
— Вистачить? Для чого? — здивувався Журка.
— Для того, щоб спинити вбивцю.
Журка знову підозріливо глянув на Трепку, — чи не кепкує він бува, — але обличчя капітана було цілком серйозне.
— Розумію, — сказав поручик і пружною ходою рушив по сходах тераси.
Через декілька хвилин, повернувшись до вестибюля, ми застали там дивну сцену. Йонаш, Протоклицька і Мацьошекова стояли під стіною, а Журка сидів перед ними на стільці і розглядав свої нігті. На столі біля нього лежали якісь документи.
— Сідайте ж, панове, прошу ще раз, — грізно говорив поручик, — ви зовсім без потреби загострюєте становище.
— Дуже вибачаюсь, — видавив Йонаш, — але ж ви, пане поручику… Це ж ви, так би мовити, ввірвалися несподівано сюди і не хочете пояснити причини.
— Що це за люди? — замість відповіді Журка показав на нас.
— Наші гості, — відповів Йонаш.
— Прошу документи.
Трепка засопів. Я знав, що він був страшенно лютий. Стиль роботи поручика Журки завжди дратував його. В той час, коли ми пред'являли документи, на сходах почулися кроки, і в кімнату, обтрушуючись після дощу, ввійшов Заплон.
— Значить, уже й мундир є, — промовив він спокійно і, не сказавши більше й слова, попрямував до своєї кімнати.
— Вибачаюсь, а ви? — запитав Журка. — Прошу ваші документи.
Заплон витягнув з кишені паспорт і, кинувши його на столик, зник за дверима.
— Ви теж можете йти відпочивати, — звернувся Журка до тих, що залишились.
Йонаш хотів було про щось запитати, але в останню мить передумав і пішов у свою кімнату. Доктор Протоклицька теж вийшла. Мацьошекова, боязко оглядаючись на Журку, рушила за нею. На сходах вона ще раз оглянулась і пробурмотіла:
— В ім'я отця і сина!.. Що тут діється… в голові не вкладається!..
Коли ми залишились самі, Журка спитав пошепки:
— Ну що, ви задоволені?
— На бісового батька ця перевірка документів! — прошепотів Трепка.
— Міліція мусить вимагати документи, — впевнено відповів Журка, граючись паспортами.
Я з подивом помітив, що було їх два. Один — Заплона, а другий? Я взяв їх у Журки і оглянув. Другим був паспорт професора Містраля.
— Ви вимагали, щоб професор пред'явив паспорт? — видавив я.