Пристань Ескулапа
Шрифт:
— Здається, у тих шмаркачів не закінчився ще поливальний понеділок. Цей шибеник Томек грається з своїм пістолетом. Я бачив його на стежці на чолі цілої ватаги хлопчаків з пляшками води, — зауважив Касіца.
— Наскільки я їх знаю, вони обливатимуть один одного ще цілий тиждень, — сказала доктор Протоклицька.
— Несамовиті шибайголови! — гукнув Йонаш. — І що це вам, колего Заплон, спало на думку подарувати тому шибеникові пістолет!
Заплон посміхнувся, вишкіривши зуби. З усього було видно, що нервування Йонаша розважало його. Писк і верещання ставали дедалі нестерпніші.
— Ось я їх утихомирю! — Йонаш зірвався з шезлонга.
— Обережно, —
Але Йонаш не слухав. Нервово поправивши окуляри, він бігцем кинувся вперед і незабаром зник за деревами.
Це втручання дало свої наслідки. Незабаром писки затихли, але натомість ми почули, як асистент заревів не своїм голосом.
Ми переглянулись. Ревіння повторилося. Зацікавлений, я попрямував до кущів. Підійшовши до городу, побачив страшну картину. На стежці стояв мокрий до нитки Йонаш, тримаючи гумовий шланг в одній руці і окуляри — в другій. Вигляд у нього був плачевний. Сорочка і штани щільно прилипли до тіла. Асистент нагадував жирного моржа, якого витягнули з води.
— Що з вами, докторе?
— Ці гульвіси облили мене водою з садового шланга… — Йонаш протирав свої короткозорі очі.
— Але ви, я бачу, штурмом оволоділи ним.
— Не знаю, як його закрутити. Допоможіть-но мені.
— Не облийте тільки мене, — сказав я. — Втішайтесь тим, що я вчора пережив це саме.
— Неприпустима розбещеність, — сопів Йонаш, незграбно витираючись, у той час, коли я закручував кран, — подвиги цих шибеників переходять усі межі. Нікого не бояться. Така неповага до дорослих — це ж обурлива річ.
— Обурлива, — погодився я.
— Це справжній розсадник майбутніх злочинців. Благаю вас як представника влади, — втрутіться в цю справу.
— Втручусь, докторе, — запевнив я його.
На жаль, мені не пощастило виконати бажання обуреного асистента. Шибеників ніде не було — зникли, мов камінь у воду впав. Шукаючи їх у кущах, я зовсім несподівано наткнувся на капітана Трепку. Коли б не характерна лисина капітана, я зовсім не впізнав би його. Одягнутий у городницьку куртку Мацьошека, він схилився над грядкою і зосереджено длубався в свіжо розрихленій землі.
— Що ви робите? — спинився я вражений.
— Як бачиш, друже, взявся за городницькі роботи, точніше кажучи, саджаю капусту. Праця на городі дуже корисно впливає на кровообіг, Павелеку.
— А слідство? — здивовано запитав я.
Звичним рухом стомленого селянина Трепка витер лисину.
— А де ж наш хоробрий друг Журка?
— Як це розуміти? Значить, ви повністю поклалися на Журку?
— Ех, друже, чи варто псувати собі нерви через те нікчемне вбивство? Найголовніше — це досліди. А садіння капусти, повір мені, надзвичайно допомагає думати.
Я слухав, онімівши. Невже Трепка здався?
— Журка має намір закінчити цими днями слідство, — промимрив я.
— В такому разі сердечно привітаймо хороброго Журку.
Я зацікавлено глянув на нього, чи не кепкує часом?
— Що ж, Павелеку, — роблено зітхнув Трепка, — я людина стара, підтоптана. Мені не взяти з місця в кар'єр, як це робить наш неоціненний приятель Журка.
Він явно кепкував, проте переді мною постало питання: а чи не занадто я переоцінював його? Ці ідилічні заняття на місці вбивства суперечили серйозності обстановки. Я почав навіть думати, чи не лежить в основі цієї байдужості звичайний цинізм?
— Мені здається, —
— В основному ти маєш рацію, Павелеку.
— Тому чому ж ви не візьметесь рішуче до справи, капітане, а, дозвольте мені це сказати, марнуєте свій цінний час та здібності, саджаючи капусту?
— Твоїми вустами говорить гіркота, друже, — сказав Трепка, загостреним патиком роблячи в грунті дірки. — Невже ти вважаєш, що вирощувати їстівні рослини — це заняття, не гідне Каєтана Трепки?
— Марнуєте час, — повторив я.
— Ні. Даю тобі можливість, — спокійно промовив Трепка. — Ти ж стільки разів нарікав, що зі мною в тебе немає нагоди показати свої незвичайні здібності. Прошу, ось тобі й нагода.
— Це ви серйозно?
— Цілком! Я дав тобі велику можливість, але ти на романчики витрачаєш часу щонайменше стільки, скільки я на садіння капусти.
Мені стало ніяково.
— Дозвольте, — видавив я, — справа на цьому нічого не втрачає.
— Те саме і я кажу про свою капусту, — відрізав Трепка. Але, побачивши мою кислу міну, примирливо додав: — Дуже вже ти гарячкуєш, Павелеку. Справа повинна визріти, як плід. Якби ти займався городництвом, то знав би це краще.
Та я дуже сумнівався в цьому.
— Ви вважаєте, що слідство розвивається нормально?
— Нормальнішого слідства, Павелеку, ще не було, і можу тебе заспокоїти: винуватець буде викритий. Не кажучи вже про таланти нашого неоціненного друга Журки і твою, хлопче, працьовитість, я тут. — (Трепка ніколи не відзначався особливою скромністю). — Я, друже, тут, і можеш бути певен, що коли настане рішуча хвилина, то я візьму кермо в свої руки. Не сумнівайся, хлопче. Невже ти втратив уже довір'я до старого Трепки? Може, скажеш, що я все-таки не врятував Містраля. Так, це трагічна історія, але ж, мій любий, навіть ангел-хранитель не може вберегти своїх підопічних грішників, якщо вони захочуть грішити, а що сказати про мене, слабу людську істоту. Злочинець, навіть зовсім посередній, вирішивши вбити людину, напевно досягне свого. Позбавити когось життя — це ніколи не становило особливих труднощів. А от викрити вбивцю — то зовсім інша справа. Тільки хто ж зуміє приховати свій злочин від Каєтана Трепки! Зробивши цей злочин, шаленець тим самим віддав себе в наші руки. І він, повір мені, зрозумів це і почуває себе, як муха під скляним ковпаком. Знає, що я дивлюсь на. нього, мусить зустрічатися, розмовляти зі мною і вмирає від страху. А втекти не може. Не може втекти з-під мого експериментального скляного ковпака, і йому лишається тільки чекати. О, це чекання— найгірша для нього кара. Хоч цей злочинець і тверда штучка, а проте він уже починає виявляти ознаки страху. Вір мені, друже, ми напередодні нових подій. Щосьстанеться. Воновже висить у повітрі, — Трепка таємниче підніс палець.
У мене майнула одна думка.
— Капітане, — прошепотів я, — ви знаєте?
— Що знаю?
— Хто вбивця.
Трепка докірливо глянув на мене.
— Ти, друже, запитуєш, як неук! Що ж з того, коли я знаю його прізвище, якщо не маю достатніх для суду доказів. Невже ти думаєш, що я мовчав би хоч хвилину, коли б у мене в руках були ці докази? Е, хлопче, це ж було б нечесно!
— Але все-таки знаєте? — збуджено прошепотів я. — Хто? Касіца? Скажіть!