«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Смієшся, чекістська сволото? – розтягуючи слова, процідила Ольга. – Смійся, смійся, скоро на кутні засмієшся!
Лежнєв не відповів. Ліворуч за деревами почулося хрипле гавкання, і на галявину вибігло троє солдатів з вівчарками. Вигляд у них був жалюгідний; вони були обдерті й забрьохані по самісінькі вуха. Кранц кинувся назустріч. Солдати зупинилися кроків за п'ятнадцять од Лежнєва, і він чув усю розмову.
– Де обер-єфрейтор Шпейт? – спитав Кранц.
Солдат виструнчився.
– Обер-єфрейтора Шпейта вбито, пане капітан.
Солдат кивнув кудись назад. Кранц відштовхнув його і швидко пішов до двох поліцаїв, які несли щось на плащ-наметі. Вони опустили свою ношу перед Кранцом, і Лежнєв побачив мертве тіло.
– Ідіоти, навіть ножа не витягли, – накинувся він на солдатів.
– Ми думали, що він живий, – невпевнено виправдувався солдат, – і не наважувалися виймати кинджал.
– А де десантник?
– Не знаю, пане капітан. Ми його не бачили.
– Як же він убив Шпейта, коли ви його не бачили?
– Не знаю, пане капітан. Там болото. Собаки не взяли сліду. Ми прочісували чагарник, обер-єфрейтор ішов позаду. Ми навіть не помітили, як де сталося. – Солдат похнюпився. потім стиха додав – Ми знайшли Шпейта вже з кинджалом у грудях. Чекіст заколов його, забрав його автомат, гранати. Ми шукали, але впав туман.
– Тварюка, – прохрипів Кранц. – Полохлива тварюка! – І, обернувшись, загорлав – Унтер-офіцер Вульф, беріть своїх людей, собак, провідників і марш на болото! Зі мною лишаться тільки поліцаї. Без десантника не повертайтеся!
Здоровило клацнув каблуками:
– Яволь![2]
Хоч як старався Лежнєв, але не міг приховати хвилювання, і Кранц помітив це.
– Ну, ну, не радійте, старший лейтенанте. Якщо вашому другові пощастило втекти, то недалеко…
Вони йшли один за одним по широкій стежці. Попереду клешняв поліцай-провідник. Позаду гордо ступала «чарівна фрейлейн» Ольга, яка, тільки-но Лежнєв уповільнював ходу, із садистською жорстокістю била його носком чобота по щиколотці. Олійник, Терьохін і Манукайтіс ішли поміж конвоїрів. Досі їм не вдалося перекинутися жодним словечком. З драговини на ліс наповзав попелястий туман, і капітанові це не подобалось. Лежнєв намагався зібратися з думками, простежити за ходом подій, що передували висадці групи в Русанівському лісі.
Що ж він знав?
До середини червня 1943 року становище в Сосновському і в Русанівському районах лишалося неясним. Після грудневого розгрому зв'язок із міським підпіллям обірвався, хоча за окремими даними, які надходили із Сосновського, можна було зробити висновок, що підпільники не склали зброї. Ненабагато кращими були справи і на Совиних болотах, куди відступили уцілілі підрозділи партизанів під командуванням Бородатого. Бородатий мав поганеньку рацію, та вряди-годи вона працювала. Однак інформація, що надходила в Центр із Совиних боліт, була не тільки нерегулярна, а часто ще й суперечлива. І, зрештою, щоб уточнити обстановку на місці і допомогти місцевим патріотам, Штаб партизанського руху послав у район Русанівського лісу рейдовий загін на чолі з членом бюро обкому партії Дроботом.
Дробот обрав кружну, безпечнішу дорогу – серединою Русанівського лісу. На час висадки в Лисичанському урочищі групи капітана Архимовича загін Дробота перебував далеченько від цього місця. Ось чому комісар держбезпеки Шкрабатов, зв'язавшись з Архимовичем, рекомендував йому орієнтуватися на загін Бородатого. Що трапилося потім – встановити не змогли. В останній радіограмі, яку передав Архимович, не було нічого, що могло б насторожувати. Однак на наступний радіосеанс він не вийшов. Майже одночасно Штаб партизанського руху втратив зв’язок із загоном Дробота. А через п’ять днів Бородатий повідомив про загибель групи Архимовича в бою з бандою націоналістів. Хоч який несподіваним було це повідомлення, йому повірили – у Штаб партизанського руху не раз надходили сигнали про розбійницькі напади націоналістів у Русанівському і прилеглих районах. Але тепер Лежнєв знав, що повідомлення Бородатого було принаймні неточне – не націоналісти, а переодягнені поліцаї разом
Про виліт групи Лежнєва Бородатого повідомили заздалегідь…
– Шнель, шнель! – підганяв Кранц.
Лісова стежка помітно ширшала, зате дерева і чагарник обабіч неї густішали, утворюючи подекуди непролазні хащі.
Кранц курив сигарету за сигаретою. Очевидно, він не дуже покладався на конвоїрів-поліцаїв, котрі теж відчували себе в лісових хащах не вельми впевнено – їх лякало будь-яке шарудіння.
Порівнявшись з Лежнєвим, Кранц силувано всміхнувся і сказав:
– Незабаром вийдемо на просіку. Тут уже недалеко…
Він хотів іще щось додати, та його перервав стривожені голос поліцая-провідника.
– Пане капітан! Пане капітан, ідіть-но сюди!
Кранц вихопив пістолет і, різко скомандувавши «Стій!», підбіг до провідника. Обидва схилилися над якимось предметом. Що то був за предмет, Лежнєв не міг розгледіти, бо саме тут стежка круто повертала ліворуч. Оглянувши знахідку, Кранц повернувся і гукнув:
– Фрейлейн, до мене!
Ольга дзигою підскочила до нього, зірвала з плеча автомат.
– П'ятий? – нетерпляче спитала вона, і очі в неї побільшали.
– Мабуть, так, – кивнув Кранц. – На стежці валяється льотний шолом, такий самий, як у цих. Шолом закривавлений. Кров свіжа. Цього Швейка поранено, далеко він не міг утекти. Сліди ведуть у ліс од повороту праворуч.
Ледве дослухавши капітана, Ольга подалася до повороту стежки і зникла в хащах. Кранц пішов за нею. Та раптом з протилежного боку із-за дерев ударила автоматна черга. Кранц і провідник упали. А наступної миті Лежнєв почув за спиною крики, лайку і глухі удари. Інстинктивно відскочивши вбік, він врятував собі життя, бо саме в цю мить один із конвоїрів вистрелив йому в спину. Двоє інших уже не могли стріляти – одного дужим ударом ноги збив Терьохін, на другого навалились Олійник та Манукайтіс. Усе це Лежнєв побачив, озирнувшись назад. Побачив і те, що третій поліцай цілиться в нього з автомата. Лежнєв рвучко присів, і кулі просвистіли в нього над головою. Він хотів кинутися поліцаєві під ноги – із зв'язаними руками іншого не придумаєш, – але зачепився за якусь ламань і впав обличчям у мох. «Тепер каюк!» – майнуло в голові. Та нової черги не було. Один за одним бабахнули три пістолетні постріли, а за кілька секунд Лежнєв відчув, що вірьовка вже не стягує йому руки.
«Невже Бородатий?» – ще встиг подумати Лежнєв і ривком скочив на ноги. За два кроки од нього лежав мертвий конвоїр-поліцай з автоматом, трохи поодаль – другий, а з кущів видно було чоботи третього. Товариші Лежнєва звільнялися від пут, підбирали зброю, ранці. Усі були живі. Але хто це? Невідомий у мокрій, виквацюваній у болото куртці десантника знімав з убитого поліцая ранець, у якому була рація. Ось він випростався, легко закинув ранець за спину, поправив на плечі німецький автомат, одкинув з чола темно-руде пасмо волосся. І хоча дорога була кожна секунда, Лежнєв підбіг до нього, схопив за плечі.