«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Спасибі, – подякував Оскар і прислухався. Від просіки долинало тріскотіння мотоциклів. – Ми всю округу на ноги підняли, – всміхнувся він. – Треба тікати подалі. Але давайте порадимося, куди.
Думка була слушна і вчасна. Лежнєв вийняв з планшетки і розклав на стовбурі дві карти: свою і Кранцову. Німецька карта була точніша, проте яр, у якому вони сиділи, не позначено і на ній.
– Де ми перебуваємо? – поцікавився Лежнєв.
– Тут, – показав Оскар. – Але по цих картах ми далеко не зайдемо. У кого є
Петро подав йому авторучку. Змірявши коробкою сірників відстань, Оскар наніс на карту яр, виправив інші неточності. Робив він це швидко, наче професійний топограф.
– Нам треба сюди, – Лежнєв показав на карті точку, кілометрів за п'ятнадцять, якщо рахувати по прямій, від місця, де вони сиділи.
– Доведеться переходити просіку, – озвався Петро. – Вона тягнеться до самісінької Русанівки.
Лежнєв і сам бачив, що рано чи пізно їм доведеться перетинати кляту просіку.
– Може, відсидимося тут до ночі? – запропонував Петро.
– Ні, – заперечив Оскар. – До ночі вони намацають яр. Група, яка прочісує болото, неодмінно вийде до нього. Якщо не вийшла ще.
– Не хочеться потикатися на просіку, – признався Лежнєв. – Та, бачу, доведеться. Коли що – прориватимемося в боєм.
– З боєм, то й з боєм, – погодився Петро. – Дев'ять гадів ми сьогодні вже порішили. За Архимовича, до речі, розрахуємося, бо дев'ять негідників за Архимовича – малувато.
– Ми повинні виконати завдання, – перебив його Лежнєв, – не вв’язуючись у бої місцевого значення.
– Ви не знаєте, що зараз у лісництві? – спитав Оскар, показуючи на карті місце на північ від Русанівки.
– Ви маєте на увазі Мисливський замок? – спитав Лежнєв.
– Замком він був до революції, – відповів Оскар, – потім там містилося лісництво і школа механізації.
– За нашими даними, тепер там санаторій для офіцерів, що одужують, – сказав Лежнєв.
– З мисливським клубом і кабаре, – додав Петро.
Оскар замислився.
– Такого роду заклади не дуже пильно охороняються, – наче розмірковуючи, мовив він. – До санаторію чотири кілометри. За годину можна дійти. І просіку не треба переходити. – Він раптом лукаво всміхнувся і змовницьки підморгнув – А що коли ми заночуємо в цьому замку, санаторію, чи як він тепер зветься?
– Нам не до жартів, – сказав Лежнєв.
– А я й не жартую, – всміхнувся Оскар. – З парадного ходу нас, певна річ, не пустять, та якщо вас влаштовують колишні винні підвали колишнього полковника царської армії барона Рененкампфа, я берусь провести вас туди. Навряд чи нас там шукатимуть.
– Наскільки я розуміюся на архітектурі, перш ніж спуститися в підвал, треба зайти в будинок, – спробував поіронізувати Петро.
– В даному разі не обов'язково, – відказав Оскар. – Підвали, до речі, вже багато років без догляду, а вони виходять за межі садиби і мають вентиляційні шахти.
– Ви
– За дві з них ручаюся. Про ці шахти мало хто знав і до війни, знайти їх не так просто.
– Звідки ви це знаєте?
Оскар відповів не одразу. Він поправив свою розпороту холошу, обережно ступив пораненою ногою, пробуючи, чи зможе йти, і тільки після цього мовив:
– Я народився в тому будинку.
Якусь мить усі мовчали, а потім Петро не витримав:
– Сподіваюся, колишній барон Рененкампф не ваш тато?
– Він не мій батько, – серйозно відповів Оскар.
Пройшовши ще метрів двісті, вони вибралися з яру і почали продиратися крізь зарості. Оскар, спираючись на палицю, йшов попереду, але вже без ранця і автомата, яких мало не силоміць забрав у нього Терьохін. Лежнєв невідступно прямував за Оскаром, готовий будь-якої миті підтримати пораненого провідника. Правда, він кріпився, та Лежнєв бачив – Оскар втрачав останні сили. Двічі група зупинялась, і Лежнєв міняв набряклу кров'ю пов'язку.
Нарешті чагарник почав рідіти, і група вийшла на невелику галявину.
– Дивіться! – приглушено вигукнув Манукайтіс.
Ліворуч біля могутнього старого дуба щось біліло. Звівши автомат, Лежнєв ступив туди, але одразу ж зупинився. Поруч із дубом стояв кістяк людини, прив'язаний до невисокого, вбитого в землю стовпа. На грудях, точніше на тому місці, що колись було людськими грудьми, висіла акуратно вирізана дощечка з таким же акуратним написом, який ще не встиг поблякнути:
«Я був більшовицьким бандитом».
По білих, наче полірованих, кістках повзали великі темно-коричневі мурахи.
– Руді мурахи… – глухо сказав Терьохін. – Вони його на мурашнику поставили. Ці мурахи за тиждень з'їдають кабана.
– Треба зняти, поховати, – кинувся Ян Манукайтіс.
– Назад! – зупинив його Лежнєв. – Близько не підходити.
Ян позадкував.
– Гадаєте, його заміновано?
– Заміновано чи ні, тільки не можна нам слід за собою лишати, – пояснив Манукайтісу Терьохін. – Бачиш, он лежить гілка. Свіжий надлом. Учора хтось тут ходив, а може й сьогодні вранці.
Лежнєв, пересиливши себе, глянув у чорні провалля очниць страченого і неголосно мовив:
– Пробач, товаришу, що не можемо поховати, віддати шану. Ми розквитаємося за тебе.
З галявини в ліс в'юнилася стежка, але група звернула праворуч. Йшли мовчки, обережно і кожен думав про страхітливе видовище, яке лишилося позаду…
Оскар, котрий брів попереду, зупинився і почав повільно осідати. Лежнєв кинувся до нього, підхопив під руки. Підбіг і Петро.
– Нічого, – сказав Оскар, морщачись од болю. – Зараз мине. Щось голова наморочиться.
Права холоша його штанів була мокра від крові.