«Привид» не може втекти

Ростовцев Эдуард Исаакович

Наталі здалося, що Лежнєв говорить надто пишномовно. Та саме ці слова вплинули на Івана Гавриловича.

– Добре, – сказав він. – Питайте.

– Нас цікавить минуле вашої покійної дружини, – попередив Наталине запитання Лежнєв. – Період її життя до зустрічі з вами. А також усе, що зв’язувало її потім із цим періодом.

Щербак почав шукати по кишенях цигарки, Лежнєв запропонував йому сигарети.

– Спасибі, я сигаретами не накурююсь, – дістаючи з кишені пом’яту пачку цигарок, сказав Щербак. – Із самої війни «Біломор» курю. Не задимлю я вас, Наталю Сергіївно?

– Куріть.

– Минулого разу Наталя Сергіївна теж мене про це питала, – глибоко затягнувшись, почав Щербак. – Я відповів, може, не

так детально. Але детально я й сам не знав – Аня про себе мало розповідала. Та я й не наполягав – відчував, що їй важко ворушити минуле. Батько її був робітником у друкарні, тут, у Сосновському. Під час окупації шрифт підпільникам виносив. Німці вистежили, арештували всю сім’ю. Взяли й Аню. Їй не було ще й шістнадцяти. Батька стратили одразу, а над Анею і її матір’ю спочатку в гестапо знущалися, потім – запакували в концтабір. Мати померла, а Аня збожеволіла. Чудом жива лишилася. Коли наші прийшли, її поклали у військовий госпіталь, а потім у психіатричну лікарню. П’ять років лікували, поки вилікували. Познайомився я з нею в сорок дев’ятому. Вона в депо прибиральницею була, а я помічником машиніста. Через півроку розписалися. Жили добре. Вірите, за вісімнадцять років жодного разу не посварились. От тільки дітей у нас не було. Хотіли вже прийомне дитя брати, але влітку шістдесят третього вона мені народила Димку.

Він замовк, міцно потер чоло.

– Скажіть, Іване Гавриловичу, – спитав Лежнєв, – чи не помічали ви раніше, що Ганна чимось пригнічена, чогось боїться?

– Вона була дуже полохлива. Бувало, й не зрозумієш, чи то соромиться, чи боїться чогось. Спершу навіть заміж за мене йти не хотіла. «Навіщо, – каже, – я вам така, Іване Гавриловичу, скалічена і розтоптана». А в мене при цих словах, повірите, серце стискалося… Ну, та потім трохи відійшла. Як переїхали в Рівне, в технікум учитися пішла.

– Чи не пригадаєте, Іване Гавриловичу, – спитав Лежнєв, – вона коли-небудь розповідала про Мисливський замок?

– Замок? Ні, такого не згадувала. А що це за замок?

– Та був такий. Ну, коли не розповідала, то що ж…

Наталі здалося, що настав момент спитати Щербака, хто його «інформував» про хід слідства. Проте Лежнєв, угадавши її намір, непомітно стиснув їй руку: помовчіть, мовляв.

Мовчав і Щербак. Він то застібав, то розстібав гудзики піджака, хвилювався.

– Що ж, питайте далі, – нарешті мовив.

– Про що ж нам питати, коли ви все розповіли, – самими куточками губ усміхнувся Лежнєв.

Щербак поглянув на нього і, почервонівши, немовби видавив із себе:

– Думаєте, знаю більше, ніж сказав?

– Думаю.

– Я все сказав, – підвищив голос Щербак, – усе, що вам треба знати!

– Розумію, Іване Гавриловичу, – анітрохи не здивувався Лежнєв. – Розумію, що є речі, яких неприємно торкатись. Але нам треба знати все. Навіть те, про що звичайно не кажуть. Адже розмова у нас із вами особлива.

– Я можу вийти, – сказала Наталя. Бачачи, що її ніхто не затримує, підвелась і пішла до виходу.

– Заждіть, Наталю Сергіївно, – зупинив її Щербак, – не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її – смішно згадати – не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів – безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А

чого і навіщо – не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі – більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе – ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.

– Коли це було? – спитала Наталя.

– На початку червня. З неділі на понеділок.

– А яка косинка була у вашої дружини? – спитав Лежнєв.

– Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.

– Перша неділя в липні була другого числа, – зазираючи в календар сказала Наталя. – Ваша дружина загинула через двадцять днів. Як вона поводилася в ці дні? Чи ходила куди з дому пізньої пори?

– Не знаю, – насупився Щербак. – Я машиніст – викличуть у поїздку, от мене й немає більше доби. Після тієї вранішньої розмови притихла моя Аня; ходила наче побита, в очі мені дивитися не наважувалась. Якби я знав, що за цим криється! Якось увечері гроші громадські в її сумці знайшов. Спитав: звідки це. Сказала, що місцевкомівські, носила в ощадну касу здавати, та не встигла.

– Багато грошей було?

– Не рахував. Але пам’ятаю, що ціла пачка. П’ятірками, здається.

– Мабуть, п’ятсот карбованців.

– Певно, що так. Може, ви думаєте, що Аня якісь махінації робила? Помиляєтесь. Вона дуже чесна була. На другий день, як зараз пам’ятаю, я костюмчик синові напитав. Прибіг додому, Аня саме на перерву прийшла, кажу: таке діло, п’ятнадцять карбованців треба. А було це перед зарплатою. Вона мені трояка показує – оце і все, що лишилося. Кажу їй: дай з місцевкомівських, в кінці дня одержу зарплату, покладемо. А вона пояснює, що тих грошей уже немає.

– Коли це було? – спитала Наталя. – Коли ви гроші в неї бачили?

– За день до авансу. А нам його кожного дев’ятнадцятого числа виплачують. Виходить, це було вісімнадцятого.

– І останнє запитання, Іване Гавриловичу, – сказав Лежнєв. – Точніше, якщо рахувати по порядку, воно перше – це те, яке поставила перед вами Наталя Сергіївна і на яке ви, здається, не відповіли…

Щербак знову потер лоба і, якось скоса подивившись на Наталю, сказав:

– Місяць тому подзвонила мені в депо дівчина. Назвалася Зіною. Сказала, що їй треба побалакати зі мною. Домовились зустрітись у сквері біля кінотеатру «Комсомолець». Це недалеко від деповського гуртожитку, де я тепер живу. Зустрілись увечері – раніше вона не могла. Виявляється, це сестра дільничного. Розридалася, сказала, що на слідстві з’ясувалося, нібито брат її не випадково до мене в дім попав, що він з моєю жінкою… Через це, мовляв, старенькій матері дільничного пенсії не дають. Мене мов хто обухом по голові вдарив. Одна річ – мої підозри, і зовсім інша – факти, про які всі говорять.

– А навіщо вона розповіла вам про це? – спитав Лежнєв.

– Просила допомогти матері виклопотати пенсію. Запевняла, що історію з її братом і Анею слідчий вигадала, щоб з кимось із міліцейського начальства рахунки звести, ось, мовляв, дивіться, які у вас працівнички.

– В чому конкретно ви мали допомогти? – стискуючи Наталі руку, спитав Лежнєв.

– Вона умовляла написати скаргу прокуророві, оскільки йшлося про мою зганьблену честь. Ця дівчина радилась з адвокатом, і він сказав, що пенсію її матері дадуть тільки після того, як слідство зніме підозру з її брата.