«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Що ви, Ігоре Семеновичу! – замахала руками Наталя. – Ви так цікаво розповідаєте.
– Коли прийшли гітлерівці, – вів далі Бадюк, – вона прибрала титул і прізвище своїх батьків, сподіваючись одержати батьківський маєток. Та її падіння почалося раніше. От ви кажете, що правда – це істина. Можливо, я, як і Наталя Сергіївна, не підкований у філософії. Для мене правдою – безхитрісною, чесною – були і лишаються ті наші «мушкетерські» роки, хоча фантазії і вигадки тоді буквально володіли нами. А фантазії і вигадки, як відомо, антиподи істини. З правдою, у вашому тлумаченні, ми зустрілися в тридцять другому році, коли нам було вже по сімнадцять і коли пані Бонасьє заявила, що залишає мушкетерський клан і дім свого названого батька, щоб вийти заміж за працівника «Торгсину». Вона знехтувала
Два тижні ми в складі групи сприяння ганялися за бандитами Гнучича-Мозгового – вбивцями наших товаришів. Зіткнулися з ними на п’ятнадцятий день, коли дістали наказ повертатися. Нас було шестеро: я, Атос, д’Артаньян і троє чекістів; а бандитів – удвічі більше. І якби не Атос, я б не сидів тепер із вами. Ми зіткнулися з бандитами в Лисичанському урочищі випадково і буквально віч-на-віч. Врятувати нас могли тільки витримка, швидкість. Ці якості мав, певно, тільки Атос. Він вистрелив перший. Я ніколи – ні доти, ні потім – не бачив і не чув, щоб залпом із мисливської двостволки вбивали одразу двох. А він убив. І вбив самого Гнучича – верховоду городенківських куркулів та його помічника – осавула Мозгового. А через місяць Атос прийшов у міськком комсомолу і поклав на стіл секретаря свій квиток. «Знайшовся мій батько, – сказав він так, ніби йшлося про якусь дрібничку. – Він живе в Берліні і є підданим німецької держави. Я їду до батька. Чому? Та хоча б тому, що я німець, як і мій батько». Це теж була правда… Через десять років він знову з’явився в місті мого дитинства. На ньому був зловісний чорний мундир із свастикою, есесівські блискавки в одній петлиці, плетені квадрати штурмбанфюрера[3] – в другій. На сосновському вокзалі гестапівці, що зустрічали його, вишикували почесну варту. І це теж була правда…
Бадюк замовк. Потім наповнив чарки вином.
– Давайте вип’ємо, але без тосту – кожен за своє.
Лежнєв випив, закурив сигарету, встав, підійшов до вікна.
– Ви бачилися з Атосом? – спитав він Бадюка. – Адже в період окупації ви лишалися в Сосновському.
– Не зовсім так, – усміхнувся Бадюк. – Коли почалася війна, я був на зборах запасників. Двадцять третього червня нас кинули в бій північніше Луцька, а через два дні мене поранило. Тільки чудом не попав у полон. Товариші лишили мене непритомного під опікою старого поромника. Поки відлежувався в нього, гітлерівці дійшли до Києва. До Сосновського я добрався наприкінці вересня сорок першого, коли вони тут уже господарювали, як хотіли. З підпільниками зв’язався аж у листопаді, хоча намагався зробити це одразу. Але товариші спершу придивлялися до мене, перевіряли. Це й зрозуміло…
– Ви не відповіли на запитання, – різко, як здалося Наталі, сказав Лежнєв. – Зустрічалися ви чи не зустрічалися з Атосом в Сосновському під час окупації?
– У місті не зустрічався, – похитав головою Бадюк. – Бачив його разів зо два здалеку, – обставини складалися так, що підійти ближче не можна було. Зустрілися ми в іншому місці -в добре знайомому нам обом Лисичанському урочищі, де пан штурмбанфюрер полював на качок. З ним була охорона – п’ять автоматників. Нас було удвоє менше, і озброєні ми були гірше… Символічний збіг, чи не правда?
– Хто ж вистрелив перший? – не витримала Наталя.
Бадюк невесело всміхнувся, покрутив у руках чарку, потім поставив її на стіл ніжкою догори.
– Перший вистрелив я.
Лежнєв необережно зачепив і перекинув стілець.
– Вибачте, – знітився він, підіймаючи стілець.
– Що? – відірвався од своїх невеселих спогадів Бадюк. – Ет, пусте.
– А що сталося з вашим першим коханням, Ігоре Семеновичу? – з’явившись у дверях, спитав Євген Горін.
Очевидно, він усе чув – двері на кухню були відчинені.
– Кого ти маєш на увазі?
– Баронесу Рененкампф, певна річ.
– Пані Бонасьє? – всміхнувся Бадюк. – Втекла з гітлерівцями. Але чого ти думаєш, що я був у неї закоханий?
– Певно, вона
– Так, вона була вродлива, – погодився Бадюк. – Але мені не подобалась її манірність, а її забаганки просто дратували. Потім я, мабуть, інстинктивно вгадував пороки, які дрімали в ній, – додав він.
– Пороки? – перепитав Лежнєв.
– Назвіть це як завгодно. Ще до війни вона змінила чотирьох чоловіків. Останньою її жертвою, пам’ятаю, був Михайло Юзефович Савицький, завідуючий райземвідділом.
– Батько Костянтина Михайловича? – вихопилося в Наталії.
– Костянтина Михайловича? – спочатку не зрозумів Бадюк. – А, Кості Савицького? Так, його батько.
– А що робила Гімпель-Рененкампф під час окупації? – спитав Євген Горін.
– Те саме, що й до окупації, – міняла чоловіків. Згодом, за деякими даними, зв’язалася з гітлерівською розвідкою: вербувала дівчат у школу абверу. Цікаво відзначити, що сосновські абверівці робили ставку на агентів із жінок. Агенток закидали до партизанів і в частини Червоної Армії.
– Як, по-вашому, – несподівано спитала Наталя, – «Привид» міг бути жінкою?
Бадюк здивовано поглянув на неї, потім розвів руками:
– Важко сказати. Хоча це не виключено.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Обер-лейтенант Зінгер, мабуть, сподобався полковникові, а певніше, той просто сподівався гульнути за чужий рахунок. Як би там не було, щойно Лежнєв увійшов до офіцерського залу, полковник одразу підбіг до нього.
– Нарешті! Не питаю, де були. Ви перемогли! Я маю на увазі не ваш поєдинок з фон Бюловим, а те, що було потім. Я одразу зрозумів, до якого приятеля ви пішли – фрау Ада зникла слідом за вами. О, ви пройда, Зінгер! Та облишмо це, справжні мужчини не патякають про такі речі. Краще вип’ємо! Ми будемо серйозні вранці, коли настане час роз’їжджатися по своїх частинах. А тепер я забороняю вам бути серйозним. Веселіше, Зінгер!
Він потягнув Лежнєва до столу, де сиділа галаслива компанія льотчиків. Бачачи, що йому не одкараскатися від полковника, Лежнєв вирішив використати ситуацію в своїх інтересах.
Досить було обер-лейтенантові Зінгеру в яскравих барвах змалювати «романтику» унтер-офіцерського кабака, а заодно натякнути, що він хоче почастувати своїх нових знайомих екзотичним російським напоєм, що зветься «самогон», як уся компанія на чолі з полковником посунула у східну прибудову замку.
Хоча все йшло якнайкраще, Лежнєва не покидало внутрішнє напруження. Його вкрай загострена свідомість майже з фотографічною точністю фіксувала як загальний план, так і деталі строкатої обстановки розважального закладу, яким того вечора був офіцерський санаторій. Безтурботність і довірливість нових знайомих не заспокоювала його – те, що він задумав, було надто ризиковане, щоб покладатися тільки на атмосферу п’яного розгулу, яка панувала довкола. Небезпека могла чатувати на нього будь-якої хвилини. І тому для Лежнєва зараз не було дрібниць. Як солдат перед атакою придивляється до місцевості, до кожного горбочка, що за хвилину може врятувати йому життя, так і розвідник, опинившись у незнайомій обстановці, де йому треба діяти, повинен швидко зібрати якомога більше найрізноманітнішої інформації, – дев’яносто дев’ять відсотків її, мабуть, і не знадобиться, але один може забезпечити успіх операції чи врятувати від провалу.
Ідучи широкими сходами, обер-лейтенант Зінгер жваво гомонів із полковником, робив компліменти його дамі – гостроносій, манірній блондинці, перекидався репліками а іншим льотчиком – кремезним моторним майором, а старший лейтенант Лежнєв майже автоматично фіксував у пам’яті, здавалося, найнезначніші деталі, обмовки, навіть погляди. Ось, обігнавши їх, до гардеробу поспішили двоє офіцерів-артилеристів. Старший глянув на годинник, похитав головою, а молодший сумовито озирнувся, помахав рукою танцівниці… У вестибюль із двору ввійшло чоловік десять щойно прибулих офіцерів. А ось спіткнувся і повис на руці своєї приятельки, нафарбованої шатенки з пишною куделею на голові, п’яний капітан-льотчик.