«Привид» не може втекти

Ростовцев Эдуард Исаакович

– Навряд чи мені пощастить побувати в Сосновському, та ще самій, – дохитала головою Ірина Дмитрівна. – Моє становище ненабагато краще за ваше. Але я спробую.

– Я теж, – якось дивно мовила Лота, – і якщо у мене це вийде раніше, ніж у вас, папірець знищіть.

– А як же я дізнаюся, пощастить вам чи ні?

– Дізнаєтесь.

Ірина Дмитрівна дізналася про те наступної ночі. Вона ще не спала, коли у дворі почалася безладна стрілянина. Вимкнувши світло в комірчині, де вона жила відтоді, як почала працювати в лазареті, Ірина Дмитрівна трохи прочинила вікно і почула розлючену лайку, прокляття, крики, постріли. Потім хтось гукнув:

– Вона

за будкою! Кидай гранату, а то всіх перестріляє.

За якусь мить біля замкової огради пролунав вибух. А вранці Ірина Дмитрівна підписувала довідку про смерть Олени Петлюк, яку в замку називали Лотою. Довідки про смерть двох охоронників, застрелених біля сторожової будки, підписав лікар Фюмен. Де Лота роздобула пістолет, так ніхто і не дізнався.

Відтоді Ірина Дмитрівна поклала собі за мету будь-що виконати доручення Лоти. Вона будувала найрізноманітніші плани, та всі вони розсипались, як карткові будиночки, тільки-но вона намагалася їх здійснити. Після історії з Лотою дівчатам із «допоміжного персоналу» заборонили виходити навіть у парк, який прилягав до замку й був обнесений високим муром.

Цей парк, розташовані в ньому будівлі, сіре підковоподібне громаддя замку тепер здавалися Ірині Дмитрівні зовсім іншими. Їй багато що стало зрозуміле: і страхіття карантину, і заяви, що їх підсовували дівчатам, і довжелезні анкети-характеристики, які заповнювали на кожну дівчину, і наївні розмови про те, що після закінчення строку дівчатам добре заплатять, а їхнє перебування в замку лишиться таємницею, якщо вони самі не базікатимуть про це. Все було спрямоване на одне: зломити волю, розбестити душу, прищепити мерзенну своєю суттю думку про те, що тепер уже все байдуже.

Ірина Дмитрівна надумала за всяку ціну вирватися в Сосновське, розшукати Лотиного знайомого.

Вона навіть почала приймати зальоти німця-медика, який обіцяв повезти її до міста у «справжній» ресторан. Потім, дізнавшись, що офіцерам заборонено бувати з дівчатами поза замком, стала уникати його. На щастя, сам залицяльник невдовзі виїхав із санаторію: його і двох фельдфебелів відіслали в діючу армію. В лазареті лишилися тільки лікар Фюмен, одноногий фельдшер та кілька санітарів. Ірині Дмитрівні доводилося чергувати по вісімнадцять годин на добу. Але це тривало недовго: у середині червня з лазарету виписали хворих, а ще через деякий час надійшов наказ виписати із санаторію і відправити у свої частини всіх відпочиваючих.

Того дня, коли начальство одержало цей наказ, у замку було особливо гамірно: приїхало багато гостей. У ресторані і двох буфетах з самого ранку почалася пиятика. Лікар Фюмен до обіду вже ледве стояв на ногах; не відставав од нього і фельдшер. Наприкінці дня з карантину принесли мало не до смерті побиту дівчину. А ввечері до лазарету зайшов високий, прямий, як тичка, обер-лейтенант. Ірина Дмитрівна ще не бачила такого пихатого офіцера. У нього був неприємний погляд – гордовитий, бридливий.

Спочатку Ірина Дмитрівна вирішила, що це один із тих пересичених санаторними розвагами офіцерів, які іноді зазирали в лазарет, щоб пофліртувати або – це траплялося частіше – познущатися з російської медсестри. Та невдовзі збагнула, що помиляється – офіцер повів незрозумілу гру. Він заговорив з Іриною Дмитрівною по-російськи, і це було так несподівано, що вона остовпіла. Певна річ, були німецькі офіцери, які непогано розмовляли російською мовою, проте обер-лейтенант говорив по-російськи так, ніби то була його рідна мова. Але справа навіть не в цьому. Перед Іриною Дмитрівною

постала зовсім інша людина. Цей чоловік говорив з нею просто, по-людськи, як рівний з рівним. Помітивши знівечену дівчину в ніші за шафою, обер-лейтенант захотів допомогти їй. То були не пусті слова – він дав Ірині Дмитрівні досить велику, як на санаторні поняття, суму грошей. І водночас попросив її зробити досить незвичайну послугу: вона мала допомогти пораненому офіцерові, приховавши при цьому, що його поранено недавно. Все це сталося так несподівано, що Ірина Дмитрівна ладна була повірити в що завгодно. До лазарету принесли пораненого. У нього була наскрізна рана в стегні. Він втратив багато крові, пульс ледь промацувався. Це, здавалося, підтверджувало найсміливіші здогади Ірини Дмитрівни.

Свій! Ну, хто ж іще, як не свій, приховуватиме справжнє поранення. Хто, як не свій, стікаючи кров’ю, не проситиме допомоги, бо навколо вороги.

Од цих бентежних думок Ірину Дмитрівну відволік льотчик, який допомагав нести пораненого.

– Фрейлейн, будьте обережні з обер-лейтенантом. Він із гестапо.

Ірина Дмитрівна насилу змогла обробити рану, перелити офіцерові кров. Загадковий візит обер-лейтенанта Зінгера, його дивна, просьба, поранений капітан, про характер поранення якого заздалегідь попереджено, набули для Ірини Дмитрівни іншого сенсу!

Гестапо! Це слово примусило збліднути навіть начальницю санаторію. Фрау. Рененкампф з’явилася в лазареті, коли капітанові уже було подано допомогу, а обер-лейтенант Зінгер, який доти стежив за кожним рухом медсестри, пішов у бенкетний зал. Начальниця санаторію навіть не наважилася зайти в палату, де лежав поранений. Вона викликала Ірину Дмитрівну і спитала, що сталось. Ірина Дмитрівна показала їй госпітальну довідку, яка була в кітелі пораненого, але не сказала про те, що капітана поранено недавно. Довідка справила на фрау Рененкампф несподіване враження – начальниця зблідла і сказала тремтячим од хвилювання голосом:

– Ірочко, я вас дуже прошу: про це – нікому.

Якби фрау Рененкампф закричала або почала битися головою об стіну, Ірина Дмитрівна здивувалася б менше, ніж од такого звертання: «Ірочко», «ви». Це було так не схоже на начальницю санаторію. З лазарету фрау Рененкампф не вийшла – вибігла. Через деякий час знову прийшов обер-лейтенант Зінгер і тоном, який не терпів заперечення, звелів Ірині Дмитрівні вийти. Він лишився наодинці з капітаном, котрий усе ще не приходив до пам’яті.

А потім у лазареті з’явився білявий майор, який колись привіз Ірину Дмитрівну в замок. Ірина Дмитрівна пішла в свою комірчину поряд з перев’язочною і не роздягаючись лягла в ліжко. За хвилину у двері нетерпляче постукали. То була старша другого поверху.

– У лазарет. Швидко!

На півдорозі їх зустріла фрау Рененкампф.

– Не треба, – сказала вона, – він заснув. Ідіть відпочивати, Ірино. Я сама посиджу біля нього.

Вранці її розбудила сама начальниця санаторію.

– Вмийтеся, одягніться, підете зі мною.

Рененкампф сіла на єдину в кімнаті табуретку і закурила. Ірина Дмитрівна помітила, що під очима у неї лягли густі тіні, а пальці, що тримали сигарету, дрижали.

Крутими гвинтовими сходами, про які Ірина Дмитрівна не знала, вони піднялись на третій поверх. Фрау Рененкампф привела її в кімнату, опорядження і меблі якої нагадували сільську хату. Ірину Дмитрівну зустрів чоловік середнього віку в цивільному. Його обличчя не важко було запам’ятати – крупні риси, здавалося, були вирубані сокирою.