«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Наталю, що таке?
Наталя сіла на стілець, затулила обличчя руками.
– Де Анісімова? – спитав Кравчук.
– У кабінеті Лежнєва з конвоїрами.
– Та поясни, в чому річ?
Але Наталя нічого не могла пояснити – слова Анісімової так глибоко вразили її, що вона ще не могла збагнути страхітливість інсинуації, до якої вдалися злочинці. Наталя аніскілечки не повірила Анісімовій – просто не могла повірити. Вона зрозуміла тільки одне: Анісімова щось знає про її батька, знає і намагається шантажувати. Але про це не можна нікому казати: ні Володі Кравчукові, ні тим більше Лежнєву.
Кравчук і Винник, одійшовши вбік, про щось пошепки розмовляють. До Наталі долинають уривки фраз.
– Треба їй сказати…
– Але ж Лежнєв…
– Я беру на себе, – каже Винник. – Це наша справа, і я за неї відповідаю.
Винник і Кравчук підходять до неї разом.
– Наталю, – обережно торкаючи її за плече, звертається Винник, – Анісімова казала щось про Савицького?.. Ми так і думали. Це не що інше як провокація. Вони скористалися з певних моментів, яких зараз не торкатимемось, і намагалися подати нам Савицького як Шефа. Тонко було задумано – нічого не скажеш. Але й ми не сиділи склавши руки. Лежнєв з товаришами цілий тиждень вивчали все, зв’язане з Савицьким – не тільки тебе збивали вони на цей слід. Твердо поки що можна сказати одне: Савицький – не Шеф і до вбивства Щербак ніякого відношення не має.
Наталя кивнула головою, чи то погоджуючись із ними, чи то дякуючи за відвертість. Вона подумала, що Винник і Кравчук хороші товариші: побачивши, в якому вона стані, пішли на те, на що, відверто кажучи, не мали права: без дозволу Лежнєва розповіли їй про ще незакінчену, очевидно, секретну справу. Розповіли тому, що знали – Савицький їй не чужий. Але вони не знали іншого… Хоча про це інше вони й не повинні знати. Може, потім, коли все з’ясується… А тепер – нікому!
– І все-таки треба, щоб його впізнала Пєтухова, – зібравшись з думками, сказала Наталя.
Винник стримано всміхнувся, а Кравчук зареготав:
– Наталко, ти мені нагадуєш анекдот з філософом, який запізнився на поїзд. – І, переставши сміятися, додав – Ще два дні тому твоя Сільва розмовляла з Савицьким, я і Лежнєв були присутні.
– А ви не спитали її, чи схожий він на Шефа? – несамохіть вирвалось у Наталі.
Винник і Кравчук, самі того не знаючи, нагадали їй про те, що поєдинок триває, що веде його не тільки слідчий Супрун і що, нарешті, цей слідчий не має права виходити з бою, хоч би як важко йому довелося.
– Наталко, ти, здається, вважаєш нас за хлопчаків, – образився Кравчук. – Пєтухова каже, Савицький і Шеф трохи схожі. Але Шеф старший за Костю, вужчий у плечах, а крім того, Савицький значно цікавіший. Зваж, Пєтухова сказала це сама. І їй можна повірити: в чому, в чому, а в чоловіках вона розбирається.
– Не патякай, Володю, – кволо всміхнулася Наталя.
Час передишки минав, треба збиратися з силами – чи вистачить їх? – допит буде продовжено.
До кабінету Лежнєва входять усі втрьох. Анісімова зустрічає Наталю вивчаючим поглядом, але Супрун витримує його. Кравчук підступає до письмового столу, заглядає в шухляду.
– Десь у Лежнева мають бути сигарети, – ні до кого не звертаючись, каже він. – Ага,
Він удає, що дістає з шухляди, а насправді – спритно виймає з кишені пачку сигарет «Мир» і закурює.
– Куріть уже й ви, Анісімова, – дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.
Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою – отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» – реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.
– Я вам усе сказала, – після деякої паузи каже вона.
Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет – обвинувачувана вирішувала, що їй робити.
– Так-таки все і сказали? – втручається Кравчук.
– Все, – спокійно відповідає Анісімова. Вона вже має якесь рішення. – Коли чогось не зрозуміли, можу повторити.
Вона дивиться на Наталю, і її рот кривиться в посмішці. Це виклик, і Наталя приймає його.
– Де ви познайомилися з Ганною Щербак?
– Я вже казала, в поїзді.
– В якому?
– Москва – Сочі. У неї і в мене була пересадка в Ростові. Сіли в один вагон. Там і познайомилися.
– Коли це було?
– У липні минулого року.
– Куди їхала Щербак?
– До моря. Відпочивати.
– А ви?
– І я їхала відпочивати. Тільки у неї була путівка в санаторій, а я – дикуном.
– Де ви відпочивали?
– В Сочі.
– Де там зупинялися?
– У господаря на квартирі.
– Де саме?
– Не пам’ятаю. Десь на горі.
– У Сочі зустрічалися з Ганною Щербак?
– Кілька разів. Були навіть у ресторані.
– В якому?
– В «Приморському».
– Коли вам Щербак сказала, що вона збирається переїжджати з Рівного в Сосновське?
– Тоді ж і сказала.
– А її чоловік твердить, що питання про переїзд у Сосновське виникло значно пізніше – в листопаді.
– Чоловікові вона могла і в листопаді сказати, а мені казала в липні.
– Одначе ви опинилися в Сосновському раніше за Щербак.
– Я жила спочатку в Русанівці.
– Як же Щербак, живучи в Рівному, допомогла вам влаштуватися в Русанівці?
– Допоміг її знайомий, якому вона передала зі мною листа.
– Хто цей знайомий?
– Механік з автобази. Чухно його прізвище.
– Він же Пашка-Трактор, – вставляє Кравчук. – Між іншим, таке прізвисько йому дали через те, що він тягнув усе, що погано лежало.
Анісімова не удостоює Кравчука навіть поглядом.
– Щось у вас кінці з кінцями не сходяться, Дарино Федорівно, – мовить Наталя. – Приїхали ви в Русанівку в вересні минулого року, а Чухно, котрий, за вашими словами, допоміг вам там влаштуватися, тоді й поняття про вас не мав. Пєтухова на допиті показала, що познайомила вас із Павлом Чухном тільки в травні цього року.