«Привид» не може втекти
Шрифт:
– А ви не вірте цій шльондрі.
– Нащо ж так грубо, Дарино Федорівно? – вступав у розмову Винник. – Не кажучи вже про все інше, падіння Пєтухової не обійшлося без вашої участі.
– Бреше вона!
– Припустімо, – не відступає Винник. – А як ви познайомилися з Пєтуховою?
– Її привів до мене Джон.
– Той хлопець, що деякий час у вас жив?
– Він.
– Це він фотографував жінок у непристойному вигляді?
– Він.
– Як його прізвище?
– Не пам’ятаю.
– Я нагадаю: Палій.
Анісімова совається на стільці, закурює нову сигарету.
– Можливо, – каже вона, кутаючись димом. – Я не з цікавих, біографію його не питала.
– А ми поцікавилися, – підхоплює Винник, – і з'ясували, що він ніколи у вас не жив.
Анісімова мовчить, курить.
– Дарино Федорівно, – ніби не надавши значення її мовчанці, веде далі Винник, – ви коли-небудь займалися фотографією?
– Цього мені ще не вистачало! – знизує плечима Анісімова.
Винник дістав з шухляди столу ту саму папку, яку він уранці передав Наталі, розкрив її.
– Ось довідка відділу кадрів Хабаровського міськкомунгоспу про те, що ви, Дарино Федорівно, з жовтня 1953 року до серпня 1954 року були ретушером, а потім фотографом- моменталістом в одному з тамтешніх фотоательє. Правда, у вашій трудовій книжці такого запису немає. Чому?
– Не працювала я там. Це якась помилка.
– Помилка, – незворушно повторює Винник. – Тоді погляньмо на інший документ.
В цей час у двері зазирає Лежнєв.
– Ви довго ще працюватимете? – запитує він Наталю.
– Та ось… – не одразу зметикувавши, що треба відповісти, розводить руками Наталя.
– Коли закінчите, подзвоніть мені в кабінет криміналістики, – каже Лежнєв.
– Я подзвоню, – випередив Наталю Кравчук.
Лежнєв зникає, чим немало дивує Наталю: іде такий важливий допит, а він, бачте, не хоче бути присутній на ньому.
Тим часом Винник бере з папки телеграму.
– Це пояснення колишній завідуючий ательє Ван Ю-зі дав тиждень тому співробітникам Хабаровського управління державної безпеки. Читати? – звертається до Анісімової.
– Читайте.
– «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953-1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім – фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?
– Не треба, – Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. –
– Не зовсім, – усміхнувся Кравчук. – Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?
– Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.
– Але ж Щербак була ваша приятелька.
– Ну то й що?
– Соромити вас, мабуть, марна річ? – каже Наталя.
– Авжеж, – кривить рота Анісімова.
– Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.
– Стаття 211, – примружується Анісімова, – рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.
– А ви непогано обізнані!
– Треба ж знати, на що йдеш, – посміхається Анісімова.
– Оскільки ми вже торкнулися минулого, – каже Винник, – давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?
– В лютому 1944 року.
– Де це було?
– Між Аткарськом і Саратовом.
– Яким поїздом ви їхали?
– Москва – Саратов.
– Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, – Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.
Анісімова закурює ще одну сигарету.
– Не хочете відповідати? – питає Наталя. – Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?
– Підожду, – кривить рота Анісімова. – Мені нема куди поспішати.
Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.
Винник і Кравчук переглядаються.
– Начебто все, – обзивається Винник.
Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.
– Капітан Кравчук, – басом каже він у трубку. – Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.
Він кладе трубку і звертається до Наталі:
– Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.
– Я стомилася, – підводиться з стільця Анісімова. – Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.
– Це ненадовго, Дарино Федорівно, – підбадьорює її Винник. – А йти нам три кроки по коридору.
Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.