«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Правильно, – сказала Наталя. – Тобі нема чого в перукарні робити. А як з навчанням? Повернешся в інститут?
– Повернуся, – кивнула Сільва. – Мені листа з вечірнього відділення надіслали: пропонують знову на перший курс, але вже без вступних – торішні зарахують.
– Виходить, усе гаразд, – сказала Наталя.
– До цього ще далеко, – зітхнула Сільва. – Знаю, поглядатимуть на мене скоса, шептатимуться за спиною. Та мені байдуже!
– Що значить «байдуже»? – строго спитав Трач. – Поводься так, щоб не шепталися. Пошепчуться й перестануть.
– Олександре Юхимовичу, слово честі, я тепер так поводитимуся, що жоден хлопець і близько не підійде. Ніколи
– І заміж не вийдеш? – усміхнувся Трач.
– Не вийду! Після всього, що було, мені навіть думати про це гидко.
– Скалічили дівчині життя, – зітхнув Трач, коли Пєтухова вийшла.
– Їй треба кудись виїхати.
– Од себе не втечеш.
– Дарма, з часом заспокоїться. Зате наука буде, – впевнено сказала Наталя.
– Страшна це наука, – похитав головою Трач. – Ти що ж, гадаєш, вона так, заради красного слівця сказала, що тепер їй противно про хлопців думати?
– Досить їй про них думати! Хай про інше подумає.
– Навіть ти не розумієш! – обурився Трач. – Наші бабусі в шістнадцять років заміж виходили. А їй уже дев’ятнадцять. Ось ти про навчання в неї спитала. Вчитися вона буде – здібності є, і працюватиме – не ледащо. А чи зможе вона після того, що було, любити, вийти заміж, створити сім’ю? Вона тепер на чоловіків як на тварюк дивиться і вважає цей погляд єдино правильним. Знаєш, що вона перед твоїм приходом сказала? «Це брехня, що в книжках про любов пишуть. Усе до одного зводиться».
– А який інший висновок вона могла зробити із свого досвіду? – уже не зовсім упевнено відказала Наталя.
– Досвід, – усміхнувся Трач. – У тому-то й біда, що це питання у нас тільки на власному досвіді можна збагнути. А досвід – це таке: кому як поталанить. Пишуть і говорять про духовне єднання, про поезію, романтику кохання. А джони і шефи дівчат іноді вчать іншого. Без будь-якої романтики, зате з горілкою і мордобоєм. Така «наука» наче обухом по голові б’є – одні взагалі з гальм зриваються, в інших атрофія почуттів настає. Додай сюди ще несформований характер, усвідомлення свого падіння, побоювання розголосу, страх перед можливими наслідками. От тобі й матеріал, з якого така Анісімова-Рененкампф може що завгодно виліпить: проститутку, шантажистку, наводчицю…
– Ну, Сільву їм усе-таки не пощастило злочинницею зробити.
– Але її підвели до цього. І хто знає, як би воно обернулося, коли б не втрутилися ми.
Наталя хотіла заперечити, але побачила в руках у Трача коленкорову папку, яку кілька днів тому їй подарував Винник. У цю папку вона склала акти експертиз.
– Чого косуєш? – перехопив її погляд Трач. – Твоє місце зайняв? Підсидів?
– Розумію, – невесело всміхнулася Наталя, – що вже не можу вести цю справу.
– Цю не можеш, іншу дадуть, – буркнув Трач. – Без роботи не сидітимеш… Лежнєв просив, щоб ти зайшла до Романенка. Там усі зібралися…
У кабінеті прокурора області Лежнєв проводив очну ставку Вукаловича і Палія. Протокол вів Винник. Були присутні Романенко, Кулінич і незнайомий Наталі генерал. Наталя хотіла тихенько вийти – надто вже багато начальства зібралось, але Романенко покликав її, показав на вільний стілець біля себе. Наталя привіталася, сіла.
– Продовжуйте, Палій, – сказав Лежнєв.
Палій сидів згорбившись і дивився собі під ноги. Розповідав, не підводячи голови.
– Горбоносий приніс гроші на вокзал. Скільки було грошей, я не знаю. Перед тим у парку Шеф вимагав три тисячі, а Горбоносий присягався, що більше тисячі не збере.
– Хто цей Горбоносий? – спитав Лежнєв.
– Прізвища й імені я не знаю.
– Вукалович,
Вукалович навіть оком не кліпнув, наче зверталися не до нього. Він сидів, заклавши ногу за ногу, і сірником чистив нігті. На його обличчі застиг вираз цілковитої байдужості до всього, що відбувалося в кімнаті. Лежнєв витримав паузу, а потім кивнув Палієві:
– Далі.
– Того ж дня ми вилетіли в Адлер. Шеф і цього разу не сказав, до кого. Найняв кімнату недалеко від аеродрому – там найлегше знайти кімнату на одну ніч. Мені звелів чекати, а сам поїхав. Повернувся наступного ранку і сказав, що черговий «об’єкт» живе в Гагрі. Ми добралися туди на таксі, пішли на квартиру, яку знову найняв Шеф. Квартира за мостом в ущелині. Годин за півтори поїхали на другий кінець міста. Стали біля крамниці, поблизу моря. Саме почалася обідня перерва, і з якоїсь установи виходили люди. Шеф показав мені одну жінку, назвав її кличку, пароль. Я пішов за нею і, вибравши слушний момент, сказав: «Густо, вам привіт із Русанівки». Вона так зблідла, що я подумав – упаде. Але жінка не впала, пішла за мною. Я зупинив машину, кивнув жінці. Вона слухняно сіла в машину. Я боявся, щоб шофер не звернув уваги, що вона дуже бліда. Ми виїхали за місто, в умовленому місці вийшли, пішли вбік од шосе. Жінка почала плакати, казала, що давно покінчила з минулим, благала не занапащати її: потім сама запропонувала гроші – п’ять тисяч. Невдовзі під’їхав Шеф, і я лишив їх удвох. На якій сумі вони зійшлися, не знаю, але ввечері вона прийшла до ресторану, принесла в портфелі гроші. Так з портфелем і віддала мені. Шеф стояв по другий бік вулиці – «страхував». Вона його не бачила. Я повернув фотографії і негативи.
– Які фотографії? – спитав Лежнєв.
– Непристойні. Вона там ще молода. З якимись чоловіками в німецькій формі сфотографована.
– Вукалович, яку суму ви одержали від Густи? – спитав Романенко.
І знову Вукалович не проронив жодного слова.
– Палій, – спитав генерал, – а що сталося в Москві? Чому ви не прийшли в домовлене з «об’єктом» місце?
– Шеф щось запідозрив. Коли ми приїхали в Москву, він звернувся в адресне бюро. Там видали довідку, і він щось запідозрив.
Наталя помітила, що генерал перезирнувся з Лежнєвим.
– Якою фотографією ви намагалися шантажувати московський «об’єкт»? – спитав Лежнєв.
– На ній він когось розстрілював, був з карабіном.
Лежнєв поклав перед Палієм кілька фотографій.
– Подивіться, є серед них це фото?
Палій показав на знімок.
– Ось воно.
– Покажіть усім.
Палій показав. Наталя впізнала знімок, на якому був розвідник З.
– Хто, крім Вукаловича й Анісімової, був причетний до всіх цих справ? – спитав Палія генерал.
– Пашка-Трактор, почасти Пєтухова.
– Ще?
– Більш ніхто.
– Гаразд, Палій. На сьогодні досить, – сказав Лежнєв.
Він викликав конвоїрів, і Палія вивели.
Вукалович і далі сидів мовчки.
– На що ви сподіваєтесь, Вукалович? – спитав генерал. – Це запитання не для протоколу – можете відповісти.
Проте Вукалович мовчав.
– Ви наївна людина, коли гадаєте, що ми без вашої допомоги не зберемо потрібних доказів, – сказав генерал. – Мовчите? Тоді я розповім, хто ви такий. У сорок другому ви з тюрми потрапили на фронт і при першій же нагоді перебігли до німців. У таборі були недовго, але встигли виказати чотирьох комуністів. Вашу заповзятливість невдовзі помітили, і вас приголубили абверівці. Як їхнього агента і провокатора ми з Лежнєвим знаємо вас особисто.