«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Вона в психолікарні, – сказала Наталя.
– Симуляція?
– Не знаю.
– А що очна ставка?
– Анісімова підтвердила свої попередні свідчення.
– І все?
– Розповіла про мого батька.
– А ще?
– Все.
Шеф устав, підійшов до Наталі, посміхнувся – вперше за весь час – і раптом схопив її за волосся, задер голову.
– Зі мною не треба темнити. Не рекомендую. Я повинен знати все, що відомо Лежнєву. І я витягну з вас усе, якщо навіть доведеться завдати вам болю. Я вмію робити боляче, Наталю Сергіївно. Дуже боляче. Ви вірите?
– Так, –
Він одпустив її і знову заходив по кімнаті. Ходив за Наталиною спиною, і це пригнічувало, викликало неприємне почуття безпомічності.
– Отже, Анісімова нічого нового не сказала?
– Ні.
– У неї були сигарети?
– Які? – насторожилася Наталя.
– Звичайні. Вона ж курить.
– Ні, – повторила Наталя. – Одна жінка із свідків намагалася передати їй пачку сигарет, та конвоїр забрав і оддав мені.
– І що ж ви, не дозволили їй курити?
– Ні. – Наталя якусь мить вагалась, а потім сказала – Я не віддала їй пачку. Там могла бути записка. Але тепер, якщо треба, можу передати…
– Про це ми ще поговоримо, – Шеф так само ходив за Наталиною спиною. – Чому не арештовано Савицького?
– Не знаю, – розгубилася Наталя. Вона не ждала такого запитання.
– Не знаєте, – повторив Шеф.
Він підійшов збоку, наступив їй на ногу і, перш ніж Наталя встигла щось зрозуміти, вдарив в обличчя раз, вдруге, втретє. У Наталі задзвеніло у вухах. Рука сама рвонулася до пістолета, але Наталя стрималась і цього разу.
– Лежнєв не певен, що Савицький Шеф, – ледь чутне сказала вона, закриваючи обличчя руками і відчуваючи у роті присмак крові. Ліктем другої руки вона прикривала пістолет.
– Не певен, – повторив Шеф, сідаючи на стіл перед Наталею і закурюючи нову сигарету. – А може, Пєтухова не признала в ньому мене?
– Їй не показували Савицького.
– Гадаєте, що я вам повірив. А тепер таке запитання: кого Лежнєв вважає причетним до пожежі на Залісній вулиці – здається, так вона називається?
– Вас, Савицького, покійного Павла Чухна, Палія, Анісімову.
– Ще?
– Більше нікого.
Помітивши, що Шеф зробив погрозливий рух, Наталя ривком схопилась і, крутнувшись під його рукою, відбігла в далекий куток кімнати.
– Злякались? Боїтесь? – посміхнувся Шеф. – Але ви ще не досить боїтеся мене. Я постараюся, щоб ви боялися мене по-справжньому. У вас іще багато самолюбства, впертості, Наталю Сергіївно. Я звільню вас од цих інстинктів. Ви їх залишите тут, у цій кімнаті… Джон! – гукнув він.
До кімнати ввійшов Палій. У нього в руці була вірьовка.
– Прив’яжи її до стільця! – наказав Шеф.
– Що ви хочете робити? – вдавано перелякано спитала Наталя, задкуючи до комода.
Вона вигравала час, а точніше – позицію. Палій ще був біля дверей. Та ось він, зловтішно усміхаючись, почав підходити до Наталі. Шеф теж наблизився. Вони були за якихось п’ять-шість кроків од неї, коли вона рвонула з-під куртки пістолет. Вона не збиралася стріляти, але забула, що запобіжник спущено і в ствол дослано патрон.
Постріл лунко вдарився в стіни. Шеф завмер. Палій зблід, випустив вірьовку, кинувся до дверей.
– Стій!!! – крикнула
Він зупинився, зігнувся, повільно підняв руки.
– Ви, Шеф, три кроки назад!
Шеф відступив.
– Стрілятиму без попередження, – вже спокійно і твердо сказала Наталя, – сподіваюся, ви не сумніваєтесь, що я саме так зроблю.
Шеф мовчав.
– Руки за голову! – скомандувала Наталя.
Шеф підкорився.
– Це, піжон, стосується й тебе, – крикнула вона Палієві. – Виходити спиною вперед. Дивитися мені в очі.
Губи Шефа сіпнулися в посмішці.
– Я недооцінив вас, Наталю Сергіївно.
– Мовчати.
Першим, задкуючи, вийшов у передпокій Палій. Наталя стежила за Шефом. Палія вона вже не брала до уваги – він аж почорнів од страху. В передпокої Наталя наказала йому відчинити двері. Він довго вовтузився з ключем. Та ось клацнув замок і двері прочинилися, пропускаючи в передпокій денне світло. Наталя мимоволі подивилася в той бік. Кинула тільки один погляд; на якусь частку секунди випустила з поля зору Шефа. То був прорахунок. В наступну мить два сильних удари, завданих майже одночасно, збили її з ніг. Непритомніючи, вона натиснула на курок пістолета. Постріл, якого вона вже не чула, рвонувся у відчинені двері, загримів на площадці сходів третього поверху…
Отямившись, Наталя відчула гострий біль у грудях, потилиці. Вона не одразу збагнула, скільки минуло часу – хвилина чи година (як потім з’ясувалося, вона була непритомна лише кілька секунд). Десь поруч було чути глухі удари, притишену лайку, хекання. Наталя хотіла схопитися на ноги, та біль звалив її знову. Вдалося тільки трохи підвестись. Але й цього було досить, щоб побачити двох чоловіків, що борюкалися на площадці біля розчинених дверей. Третій – Палій – з ножем у руці крутився біля них. Ось один ударив його ногою, і Палій одлетів до стіни. Наталя крикнула, впізнавши Савицького. Він уже підім’яв під себе Шефа, заломив йому руку, став на коліно. І тієї ж миті до нього метнувся Палій. Пересилюючи біль, Наталя схопилася, кинулася вперед. Але запізнилась… Палій ударив Савицького ножем. Вдруге вдарити не встиг – Наталя перехопила занесену року і щосили крутнула кисть. Ніж покотився по сходах, а Палій несамовито заволав, притискаючи руку до живота. Наталя кинулася на допомогу до Савицького, – той уже ледве втримував Шефа, що гадюкою звивався під ним. Та її випередили: до прихожої вбігли два маляри в заляпаних спецівках. Вони скрутили Шефові руки. Та це вже пропливло повз її свідомість. Вона хотіла підняти пораненого Савицького, але змогла тільки посадити його.
– Бач, як не до ладу вийшло, – знічено усміхався Костянтин Михайлович. – Стривай-но, я зараз встану. Щось паморочиться голова… Ти, звісно, не винна. Він заманив тебе. Він майстер на такі справи. Це Вукалович, Лежнєв його знає… Я пішов за тобою. Почув, як ти у своїй кімнаті клацала пістолетом. Зараз має приїхати Володя. Я йому подзвонив…
До передпокою ввійшло ще кілька чоловік. Серед них був і Кравчук. Він допоміг Наталі підняти Савицького.
– Нічого, я зараз, ось тільки трохи перепочину, – мовив Савицький. – Не турбуйся, Володю. І ти, Наталю, не турбуйся. Бачиш, я стою…