Прокляті
Шрифт:
Коли вірити Бабетті, 98,3 % юристів закінчують життя в Пеклі. У той час як тільки 23 % фермерів отримують довічне прокляття. До Пекла потрапляють приблизно 45 % власників підприємств роздрібної торгівлі й 85 % розробників програмного забезпечення. Мабуть, якась незначна кількість політиків і піднімаються до Раю, але, коли поглянути на статистику, 100 % із них потрапляють до геєни вогненної. Так само, як і 100 % журналістів і рудих. З неясних причин, люди, які на зріст менше п'яти футів одного дюйма, скоріше будуть прокляті. Так само, як і люди, чий індекс маси тіла складає більше, ніж 0,0012. З Бабетти просто ллються ці статистичні дані, і можна побитися об заклад, що вона була аутистом. Лише через те, що колись вона працювала з паперами
Пригадуючи всю цю інформацію, я вираховую, що мої батьки мають приєднатися до мене у Пеклі назавжди, із вірогідністю приблизно 165 %.
О, ні, я й гадки не маю, який смак у «ягідного душу».
У моїй гарнітурі скрипить голос якоїсь бабусі, безупинно патякаючи про аромат чогось на ймення «жуйка буковий горішок», і я можу поклястися, що навіть крізь телефон відчуваю сморід сечі її дев'ятиста котів. Її старе дихання на звук здається мені вологим і сповненим статичних перешкод, воно із хрипом виривається з її старого горла; жінка шепелявить через зубні протези і майже кричить (напевно, через втрату слуху, що пов'язана з віком); але вона дозволяє мені так заглибитися у план-графік опитувань, як ще ніхто не дозволяв. Вже зараз ми знаходимося на дванадцятому рівні, на четвертій темі, питанні номер сімнадцять: ароматизовані зубочистки, Боже борони.
Я питаю, чи стане вона купувати зубочистки, яким надано смаку шоколаду? Пива? Яблук? Потім я розумію, якою відчайдушно самотньою та ізольованою має відчувати себе ця старушенція. Мабуть, я єдиний її людський контакт за цілий день, і її м'ясний рулет чи рисовий пудинг стоїть на тарілці поряд із нею і вже починає псуватися, бо її мучить інший голод: голод за спілкуванням з іншою людиною.
Навіть у ролі телемаркетолога краще не отримувати великого задоволення від роботи. Коли ваш вигляд не можна назвати нещасним, демони пересадять вас поряд із тим, хто свистить. А потім — поряд із кимось, хто псує повітря.
Завдяки питанням анкети, що я їх уже поставила, я знаю, що старій вісімдесят сім років. Вона живе одна в окремому будинку. У неї троє дорослих дітей, які живуть на відстані понад п'ятсот миль від неї. Кожного дня вона сім годин дивиться телевізор; а минулого місяця вона прочитала чотирнадцять дамських романів.
Просто щоб ви знали, перед тим як обрати роботу телемаркетолога замість участі в Інтернет-порно: брудні Збоченці Ванзбочени, що однією рукою пишуть вам повідомлення, а другою задовольняють себе, принаймні не розіб'ють вам серце. На відміну від патологічно самотніх старих та інвалідів, яких ви питаєте про засіб для миття скла, що не залишає слідів.
Коли я слухаю цю сумну стареньку, мені так хочеться запевнити її, що смерть не така вже й погана штука. Навіть коли Біблія не помиляється, і набагато легше пропхати карамель крізь вушко голки, аніж потрапити до Раю, — ну, Пекло не таке вже й погане місце. Звичайно, вам загрожують демони, та й пейзажі тут доволі огидні, але вона познайомиться з купою людей. Судячи з коду номера її телефону, 410, вона живе у Балтиморі; тож навіть якщо після смерті вона одразу ж опиниться у Пеклі, де її тієї ж миті розірве на шматки й проковтне Полудниця чи Юм-Сіміл, це не стане для неї великим культурним шоком. Можливо, вона навіть не помітить різниці. Принаймні не відразу.
Також мені дуже хочеться розповісти їй — коли вона любить читати книжки, — що вона буде у захваті від стану смерті. У більшості випадків відчуття під час читання збігаються з відчуттям того, що ти помер. Це все таке… закінчене. Так, Джейн Ейр — це вічний, нестаріючий персонаж, але скільки б разів ви не читали ту кляту книжку, дівчина завжди виходить заміж за вульгарного, потерпілого від пожежі містера Рочестера.
Слухаючи, як цей вісімдесятисемирічний голос плаче про свої болі, я ледве утримуюсь від того, щоб не підштовхнути її просто здатися й померти. Дати дуба. Забудьте про зубочистки. Забудьте про жуйку. Клянуся, це не боляче. Насправді, смерть допоможе їй почуватися значно краще. Я хочу сказати їй: ось, погляньте на мене, мені тільки тринадцять, і власна смерть — то найкраща подія за все життя, яка взагалі траплялась зі мною.
Оскільки розумному достатньо, я б тільки порекомендувала їй надягти надійні темні туфлі на низьких підборах, перед тим як відкинути копита.
Хтось каже: «Ось». Поряд зі мною стоїть Бабетта зі своєю фальшивою сумочкою «Коуч» і прямою спідницею, і грудьми. В одній руці Бабетта тримає черевички на ремінцях, на високих підборах. Каже:
— Мені їх дала Діана Вріланд. Сподіваюсь, вони тобі підійдуть… — і кидає їх мені на коліна.
У вухо мені продовжують лунати схлипи бабусі з Балтимора.
Черевички зроблені з лакованої шкіри срібного кольору; на щиколотках вони кріпляться ремінцями, на носках прикрашені кришталевими пряжками, а підбори-шпильки такі високі, що мені ніколи більше не доведеться пливти крізь тарганів. Це туфлі, яких я ніколи раніше не носила, бо в них я б виглядала занадто дорослою, а моя мама через це, — просто старою. Сміховинне взуття. Ці дурнуваті черевички незручні, непрактичні, занадто офіційні та занадто «дорослі».
Не перериваючи стареньку, яка все ще стогне у гарнітурі, я скидаю свої «Басс Віджинз» і вдягаю туфлі на високих підборах.
Отже, мені відомі всі вагомі причини того, чому я маю ввічливо, але твердо відмовитись приймати ці черевички… Але ж вони так мені подобаються! І сидять гарно.
Розділ п'ятнадцятий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сподіваюсь, це не прозвучить занадто плутано, але я справді з цієї миті й назавжди відмовляюсь відмовлятися від надії. Чесно: я кидаю кидати. Я просто не створена бути безнадійною руїною, що втратила всі ілюзії та не має жодних сподівань на решту вічності, і що розляглась у кататонічному стані у власних фекаліях на холодній кам'яній підлозі. Зі всією вірогідністю, проект „людський геном“ одного дня виявить, що я є носієм рецесивного гену оптимізму, оскільки, незважаючи на всі свої зусилля, я все одно не можу нашкребти навіть двох днів безнадійності. Науковці майбутнього назвуть це „синдромом Полліанни“, і коли вже оцінювати, то можу сказати, що мій випадок є дуже довгою історією переслідування веселок».
Як так трапилось, що в мене дуже добрі відносини з Ґораном? Просто йому ніколи не дозволяли буди дитиною, а мені суворо заборонили дорослішати.
За день до того, як моя мама мала з'явитися на церемонії вручення «Оскарів», ми з нею поїхали до спа-салону на вулиці Уілшир, щоб трохи попестити себе ударною дозою задоволення: такі собі класичні мати й дочка. Поки мені та їй освітлювали волосся, коли ми сиділи в однакових пухнастих білих махрових банних халатах, з товстим шаром сонорської глини на обличчях, мама розповіла мені, як Ґоран зростав як біженець в одному з тих притулків для сиріт за «залізною завісою», де немовлята лежать у величезних палатах, де до них ніхто не підходить, доки вони не досягають того віку, коли вже можуть голосувати за діючий режим. Чи йти на військову службу.