Прокляті
Шрифт:
Так, може, я й незаймана, до того ж мертва, і моє знання хтивості обмежене розмитими метафорами романів Барбари Картленд, але я все одно з першого погляду розумію, натуральні цицьки чи ні.
Робота оператора просто жахлива. На екрані зчепилися чи то двоє, чи то двадцять чоловіків і жінок, і вони несамовито сують в усі отвори всі пальці, фалоси і язики, які тільки можуть. Здається, цілі людські тіла зникають в інших людських тілах. Освітлення кошмарне, а звуком точно займалися аматори, що навіть не чули про профспілку і працювали без будь-якого пристойного кінцевого проекту.
Мама посміхається. Киває на монітор КПК і каже:
— Ти розумієш, Меді? — і уточнює: — Ось звідки і з'являються діти.
Тато додає:
— І лишай також.
— Антоніо, — просить моя мама, — давай не будемо чіпати цю тему. — Повертається до мене й каже: — Юна леді, ви абсолютно впевнені, що вам не потрібне заспокійливе?
Просто посередині крихітного порнографічного фільму потворну маленьку оргію переривають. Зчеплені тіла накриває напис «Вхідний дзвінок». У верхній частині КПК починає блимати червоне світло, лунає пронизливий дзвінок. Тато каже мені: «Зачекай», — і прикладає апарат до вуха; тепер огидне зібрання сплетених кінцівок і геніталій звивається біля його щоки, а записані на відеоплівку пеніси вивергають свою бридку слину в небезпечній близькості до його ока й рота. Відповідаючи таким чином на дзвінок, він каже:
— Алло? — а потім: — Добре. Ми спустимося через хвилину.
Я знову хитаю головою. Ні. Ні, дякую, не треба мені «ксанакса».
Мама знову починає копирсатися у вечірній сумочці.
— Це несправжній подарунок на день народження, — зауважує вона, — але, про всяк випадок… — і простягає мені круглу згорнуту пачку з пластику чи вінілу, на якій надрукований візерунок у вигляді котячої мордочки, що повторюється. Пластмаса чи фольга на дотик така гладенька, що здається мокрою; вона занадто гладенька, щоб її було легко тримати; і тому, коли я хочу взяти її, вона вислизає з руки й падає на підлогу. Від неї здіймається лікарняний запах пудри й латексу.
Моїх батьків уже немає: вони вислизнули з номера-люкс ще до того, як я зрозуміла, що тримаю п'ятнадцятифутовий запас презервативів із зображенням «Хелло Кітті».
Розділ вісімнадцятий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Крок за кроком я забуваю своє життя на Землі, на що це схоже — бути живою, але сьогодні трапилась одна подія, яка несподівано примусила мене знову все пригадати — ну, можливо, не зовсім усе, — але я тепер принаймні розумію, скільки я забуваю. Чи придушую в собі».
Комп'ютеризований автонабирач у Пеклі ставить собі за мету обирати номери майже без винятку з урядового списку номерів, за якими дзвонити не можна. Я майже відчуваю запах приправ для тушкованої риби у подиху людей, чий обід я перериваю, навіть через оптоволоконні, чи які там вони, телефонні лінії, що з'єднують Землю з Пеклом, коли вони кричать на мене. Серветки все ще стирчать з-за комірців їхніх тенісок, плескаючи по сорочці, всі в плямах від
Атож, може, я й нерозсудлива, неотесана порушниця, що втручається в смачний ритуал їхньої вечірньої трапези, але я вже давно випередила всі їхні ворожі побажання.
Цього дня, місяця чи століття я підключаюсь до автоматизованого робочого місця, отримую крики й погрози, розпитую людей щодо їхніх уподобань як споживачів шарикових ручок, коли відбувається щось несподіване. До системи надходить телефонний дзвінок. Вхідний дзвінок. На мене кричить якийсь придурок, що жує м'ясний рулет, коли в гарнітурі раптом лунає сигнал дзвінка. Схожий на сигнал з іншої лінії. Я навіть гадки не маю, звідки він йде: з Землі чи з Пекла, а визначник номера блокований. Тієї ж миті, коли любитель м'ясних рулетів кидає слухавку, я натискаю Ctrl+Alt+Del, щоб звільнити свою лінію, і кажу: «Алло!»
Дівчачий голос питає:
— Це Меді? Ви Медісон Спенсер?
Я питаю: а вона хто така?
— Це Емілі, — каже дівчина, — з Британської Колумбії, — та, тринадцятирічна. Дівчина з дуже важким перебігом СНІДу. Вона перенабрала мене, й уточнює: — Ти справді мертва?
Як цвях в одвірку, кажу я.
Ця Емілі зауважує:
— Я перевірила, ти дзвониш мені з Міссули, штат Монтана…
Я кажу: ще б пак…
Вона питає:
— Коли я тобі передзвоню за твій рахунок, ти погодишся сплатити його?
Звичайно, кажу я. Спробую.
І ось — клац! — вона кладе слухавку.
Напевно, не зовсім етично робити особисті дзвінки з Пекла, але так роблять усі. По один бік у мене сидить хлопець-панк, Стрілець, сидить так близько, що його затягнутий у шкіряну куртку лікоть майже торкається мого светра. Стрілець бавиться з великою англійською булавкою, що стирчить у нього з щоки, і каже у гарнітуру: «Ні, чесно, я вважаю, що ти ще й неабияка гаряченька, — і додає: — Коли твій рак шкіри дасть метастази, нам з тобою треба буде десь добряче зависнути…»
Біля другого ліктя в мене сидить цей башковитий Леонард: він дивиться в одну точку й каже в мікрофон: «Ферзь переходить на G5…»
Поки я сиджу тут, і голова в мене затиснута в гарнітуру, навушник прикриває одне вухо, дріт від мікрофона обмотаний навколо голови так, щоб сам мікрофон майже торкався губ, — наді мною нависає Бабетта: вона намотує круги й ріже мені волосся манікюрними ножицями зі своєї сумочки, роблячи мені найідеальнішу зачіску «паж» із перпендикулярним чубчиком. Навіть їй байдуже, що я спілкуюся за рахунок Пекла.
У мене знову дзвонить телефон, і механічний голос повідомляє:
— У вас телефонний дзвінок за рахунок абонента від…
І дівчина з Канади, хвора на СНІД, додає:
— …Емілі.
Комп'ютер питає:
— Ви згодні сплатити за дзвінок?
І я кажу — так.
У гарнітурі лунає голос Емілі:
— Я дзвоню лише через те, що в мене надзвичайно надзвичайна ситуація, — пауза. — Батьки хочуть відвести мене до чергового психіатра. Як ти вважаєш: мені краще піти до нього?