Прокляті
Шрифт:
Сморід кожного нашого видиху важкою хмарою висів у повітрі номера, наповнюючи його смердотою марихуани.
У телевізорі, нависаючи наді мною, така реальна, наче вона стояла поряд, з'явилась фігура моєї матері. Здавалось, наче вона головою торкається стелі в номері. Її охоплюють, висвітлюють вогні рампи. Вона просто сяє своєю ідеальною красою. Чудове видіння. Ангел, убраний у дизайнерську сукню. У телевізорі моя мама, граціозна й терпляча, мовчки стоїть, чекаючи, доки стихнуть аплодисменти світу, що обожнює її.
На відміну від неї, я молочу повітря руками й ногами, розкидаючи найближчі тарілки з королівськими креветками. Мої відчайдушні конвульсії
У телевізорі камери крупним планом показують мого тата: він сидить у партері й посміхається від вуха до вуха.
Коли аплодисменти стихають, моя спокійна прекрасна мати, усміхнена й загадкова, каже:
— Перш ніж представити вам цьогорічний «Оскар» за найкращий фільм… я хочу побажати своїй дорогій, чарівній донечці Медісон, весело відсвяткувати свій восьмий день народження…
Правда полягає в тому, що на сьогоднішній день мені тринадцять. Пульс б'ється у мене у вухах, а презервативи врізаються в ніжну шкіру шиї. Зір починають заповнювати зірки й комети червоного, синього й золотого кольору, затуманюючи невблаганне обличчя Ґорана, затуманюючи вид стелі та моєї блискучої матусі. Я потію у своїй шкільній формі, мені спекотно у шортах і светрі. Черевички з кисточками злетіли у мене з ніг.
Коли мій зір звужується до все меншого тунелю, по обидва боки якого розростаються поля темряви, я все ще чую голос матері, що каже:
— З днем народження тебе, моя найщасливіша дівчинко! Ми з татком дуже-дуже любимо тебе, — і через секунду, вже приглушено і ніби здалека, вона додає: — Доброї тобі ночі, спи спокійно, моя дорогоцінна…
У номері готелю я чую, як хтось важко дихає, хапає ротом повітря, щосили намагається зробити глибокий вдих, — але це не я. Це важке дихання належить Ґорану, який намагається задушити мене, задушити саме в такий спосіб, який я розповіла йому, згідно з правилами гри «французький поцілунок».
На цей момент я вже підіймаюсь догори, обличчя моє все ближче і ближче до пофарбованої штукатурки на стелі. Серцебиття припиняється. Дихання щезає. З найвищої точки в кімнаті я повертаю голову й дивлюсь на Ґорана. Кричу йому: «Поцілуй мене!» Я верещу: «Подаруй мені поцілунок життя!» Але не лунає жодного звуку, окрім шалених оплесків з телевізора, на честь моєї матері.
Розкинувшись внизу, на килимі, я зведена до статусу їжі, що холоне, їжі, що оточує мене: життя моє спожите лише частково. Змарноване. І скоро буде зведене до сміття. Моє опухле, посиніле обличчя й блакитні губи — вони просто скупчення протухлого жиру, так само, як несвіжі кільця цибулі й затхлі картопляні чіпси. Моє дорогоцінне життя перетворилося на ніщо інше, як на рідину, що застигає і згущується. На висохлі білки. Це розкішний бенкет, до якого лише торкнулися. Трохи спробували. Забракований, кинутий і самотній.
Так, я знаю, я розповідаю занадто стримано, зовсім не розчулена від жалісної картини тринадцятирічної дівчини, що лежить на підлозі номера-люкс у свій день народження, мертва, але коли я не буду такою стриманою, мене переповнить відчуття жалю до самої себе. Літаючи під стелею, я бажаю лише одного: повернутися донизу й виправити цю жахливу помилку. Тієї миті я втратила обох батьків. Я втратила Ґорана. Але гірше за все, я втратила… себе. Розробивши романтичний план, я зруйнувала геть усе.
У телевізорі моя мати складає губи трубочкою. Прикладає наманікюрені пальці до губ, а потім посилає мені поцілунок.
Ґоран упускає кінці стрічки
Розділ двадцять четвертий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Спитай мене, чому дорівнює квадратний корінь числа пі. Спитай мене, скільки пеків у бушелі. Спитай мене що завгодно про коротке, трагічне життя Шарлотти Бронте. Я можу назвати точний час загибелі Джойса Кілмера у Другій Марнській битві. Я можу назвати комбінацію клавіш (Ctrl+Alt+S чи Ctrl+Alt+Q), що надає доступ до камер спостереження чи дозволяє змінювати освітлення та положення драпування в моїх запечатаних спальнях у Копенгагені чи Осло, у тих кімнатах, які моя мати провітрює так довго, доки температура в них не впаде до температури холодильника… до температури в архівах, де електростатичні повітряні фільтри не дають упасти жодній порошинці, де в темряві чекають мій одяг, і черевики, і опудала, позбавлені сонячного світла і дії вологи, терплячі, наче алебастрові глеки, і позолочені іграшки, що супроводжували будь-якого малолітнього фараона до його вічної могили. Спитай у мене, який стан екології на Фіджі чи які у голлівудських гультяїв кумедні звички. Попроси описати політичні махінації, запроваджені в дуже замкненому світі школи-інтернату для дівчат у Швейцарії. Але НЕ питай мене про те, що я відчуваю. Не питай, чи я досі сумую за батьками. Не питай, чи я досі плачу, бо хочу додому. Звичайно, мертві сумують за живими.
Особисто мені дуже, дуже не вистачає чаю „Англійський сніданок“ фірми „Твайнінгз“ і романів Елінор Ґлін у день, коли іде дощ. Я сумую за запахом цитрусів крему від засмаги „Бен де солей“, за тим, як ми обдурювали своїх сомалійських покоївок під час гри у триктрак, як танцювали гавот і менует.
Але загалом, коли бути жорстоко чесною, мертві сумують за всім».
Відчайдушно бажаючи заговорити, отримати втіху від невеличкої терапії теревенями, я телефоную канадській Емілі, і слухавку бере жінка. Коли вона питає, хто я, я кажу, що я подруга Емілі, що живу дуже далеко, і питаю, чи не може вона покликати Емілі, щоб ми поговорили хвильку. Будь ласка.
Після цих моїх слів жінка починає шмигати носом, потім — схлипувати. Вона намагається дихати глибше, але вся тремтить і задихається від придушених сліз. Плаче над небіжчиком.
— Емілі, — каже вона, — моя маленька… — слова перетворюються на плач, але вона продовжує: — моя дитинка повернулась до лікарні… — жінка опановує себе, шмигає носом і питає, чи може вона передати Емілі повідомлення від мене.
Отже, незважаючи на все значне швейцарське навчання етикету, незважаючи на хіпове виховання емпатії, я питаю в мікрофон:
— Емілі помирає?
Ні, це нечесно, але що змушує сприймати життя як Пекло, так це наше сподівання на те, що воно триватиме вічно. Життя коротке. Смерть — це назавжди. Скоро ви й самі про це дізнаєтесь. І коли ви дуже засмутитесь, ситуацію цим не виправити.
— Так, — відповідає жінка; голос у неї хриплий, глибокий від емоцій, що переповнюють її. — Емілі помирає, — і голосом, рівним від покірності, вона питає: — Ти хочеш, щоб я їй щось від тебе передала?
А я кажу:
— Не зважайте.