Прокляті
Шрифт:
Чвалаючи під палаючим жовтогарячим небом, Стрілець каже:
— Може, смиренні й наслідуватимуть Землю, але у Пеклі вони отримають лише від мертвого віслюка вуха…
Він вважає, що оскільки я все своє життя згаяла, намагаючись бути милою, може, настав мені час поміркувати над альтернативою такій поведінці у потойбічному житті. Хоч це і звучить іронічно, зазначає Стрілець, але милі люди не отримують і сотої долі тієї свободи, якою насолоджується засуджений за вбивство, сидячи у камері. Якщо колишня мила дівчина хоче почати з чистого аркуша, може, спробувати побути сукою, чи нахабою, чи настирливою, чи просто невгамовною, а не просто посміхатися сяючою від щоденного чищення посмішкою й ввічливо слухати інших… що ж, Пекло — саме те місце, де варто ризикнути.
Ось як Стрілець опинився у Пеклі, засуджений на вічний термін: одного дня
Продовжуючи іти вперед, просуваючись лускатою, дратівливою Пустелею лупи, ми наближаємося до якоїсь купки проклятих душ. Вони стоять упритул і створюють компанію розміром приблизно зі звичайну вечірку-коктейль у віп-зоні високоякісного нічного клубу Барселони; кожен із учасників повернувся обличчям до центру натовпу. Там, над серцевиною групи, здіймається і гойдається в повітрі чоловічий кулак. Лунає чоловічий голос, приглушений юрбою, що зібралася навколо свого лідера.
Коли ми підходимо до самого натовпу, Стрілець нахиляє до мене голову й шепоче: «Прекрасна можливість для практики».
Видний крізь ряд тіл слухачів, відфільтрований їхніми постатями, брудними руками й головами із засаленим волоссям, безсумнівно, знаходиться центр їхньої уваги: чоловік із вузькими плечима, із такою зачіскою, що темне волосся падає йому на блідого лоба. Він обома руками молотить у повітрі, жваво жестикулює, б'є повітря кулаком і відкритою долонею, і викрикує якісь гасла німецькою. На верхній губі у нього підплигують коротенькі квадратні вусики, що закінчуються просто під ніздрями. Аудиторія слухає його із млявим, наче у кататоніків, виразом на обличчях.
Стрілець питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Він зазначає, що мені настав час вчитися тому, як треба душити вагою. Рекомендує мені пропхатися до центру натовпу. Відштовхувати всіх, хто стоятиме на моєму шляху. Вдавати з себе круту. Він так сильно знизує плечима, що чорна шкіра на рукавах рипить, і каже: «Вибір за тобою…» Тієї ж миті Стрілець кладе долоню мені нижче спини й сильно штовхає мене вперед.
Я ледь утримуюсь на ногах, штовхаюсь у натовпі, падаю на рукава пальта з вовни, наступаю на блискучі коричневі черевики. Чесно кажучи, геть усі присутні вдягнені саме у такий одяг, який найкраще годиться для Пекла: важкі темно-зелені пальта з вовни, сірі фланелеві костюми, черевики на товстій підошві чи шкіряні чоботи і фетрові капелюхи. Єдиним недоречним модним аксесуаром можна вважати рясноту нарукавних пов'язок навколо кожного біцепса, червоних пов'язок, прикрашених чорною свастикою.
Стрілець кидає погляд на оратора. Потім шепоче мені: «Дівчинко, якщо ти не зможеш бути грубою навіть із Гітлером…»
Він квапить мене йти вплутатися в бійку.
Я хитаю головою. Ні. Обличчя в мене пашить. Після того, як мене все життя вчили не втручатися у розмову, я не зможу. Не можу. Шкіра у мене на обличчі наливається кров'ю, вона гаряча і, здається, така ж яскраво-червона, як прищі Стрільця. Така ж червона, як пов'язки із свастикою.
— Що таке? — шепоче мені Стрілець, самовдоволено посміхаючись, так що шкіра збирається у пучок навколо пики й нержавіючої сталі його булавки, що перекошує йому щоку. — Що таке? Боїшся не сподобатися геру Гітлеру?
Тонесенький внутрішній голос теж питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Я жила. Я страждала. Я померла — мене спіткала найгірша доля, яку тільки може собі уявити смертна людина. Я мертва, але ж якась частинка мене спромоглася вижити. Я вічна. Добре це чи погано. Саме такі улесливі, раболіпно-милі дівчатка, як я, і дозволяють негідникам керувати світом: міс Дорогі Шльондри, мільярдерки, фальшиві захисниці дерев, лицемірні поборниці миру, що приймають важкі наркотики чи курять травичку, які фінансують масових убивць, — наркокартелі увічнюють жахітливу бідність у бананових республіках, де панує зубожіння. Саме через моє дріб'язкове побоювання може існувати стільки справжнього зла. Моє боягузтво спричиняє нечувану жорстокість. Набравшись сил, я відходжу від руки Стрільця, що штовхає мене. Я прокладаю собі шлях крізь рукави вовняних пальт, розштовхую ліктями оточуючі мене свастики, пускаю в хід нігті й пливу до центру юрби. З кожним кроком я важко
Замикаючи коло навкруги нас, Гітлера і мене, юрба наслідує його приклад, тож скоро я опиняюсь накрита їхнім реготом. Вони стоять такою щільною стіною, що Стрілець і його ірокез губляться, відгороджені від мене великою кількістю мертвих тіл.
Незграбно стаючи на ноги, я струшую з одягу лушпиння липкої лупи. Відкриваю рота, щоб чемно попросити всіх замовкнути. Риючись у багатошаровій дермі жирної лупи, я помацки шукаю окуляри. Навіть осліпнувши, я благаю тиші, щоб отримати можливість висміяти ватажка, але натовп весело регоче від садистичних радощів, і від їхніх розмитих облич залишаються широко роззявлені роти й гострі зуби.
Мабуть, через якусь посттравматичну реакцію на стрес мене переносить до швейцарської школи-інтернату, в той день, коли тріо міс Брудних ван дер Бруднючок по черзі придушували мене до самої смерті, бавилися моїми окулярами й висміювали мене, перед тим як повернути до життя. Я відчуваю, як чиясь рука нахиляється до мене й міцно хапає мене за лікоть — величезна, груба рука, холодна, наче стіл патологоанатома; мозолисті пальці стискаються навколо мого ліктя, так міцно охоплюють його, як пов'язка зі свастикою охоплює біцепс, і щось підіймає мене й ставить на ноги. Може, це відбулося через придушені спогади про похітливе торкання збоченця-трунаря, мерзенний запах формальдегіду та чоловічого одеколону, — але я різко відхиляюсь назад. Уся моя тринадцятирічна вага падає назад, блискавично штовхаючи кулак і тоненьку руку вперед і нагору вражаючим свінгом, що врізається у щось тверде. Це щось хрустить від зіткнення із суглобами моїх пальців. І знову я падаю на м'який килим із лушпиння лупи, тільки цього разу щось важке приземлюється у шарі відмерлої шкіри біля мене.
Регіт юрби миттєво стихає. Я викопую окуляри. Навіть крізь брудні стекла, затьмарені мертвим лушпинням зі скальпів, я бачу Адольфа Гітлера, що лежить поряд зі мною у незручній позі. Він стиха стогне, і багрова пампушка синця вже формується навколо затуленого ока.
Перстень, діамантовий перстень, що його Стрілець украв у лежачої ниць, проклятої душі, що голосно рюмсала, зачинена у клітці поряд із моєю загидженою камерою, — цей перстень на моєму пальці зіткнувся з пикою Гітлера. Наче цибулеподібна латунна кісточка розміром у сімдесят п'ять карат, величезний діамант нокаутував його. Кулак у мене дрижить. Зап'ясток тремтить, наче камертон, і я трушу рукою, аби повернути чутливість пальцям.
Лунає чоловічий голос. Голос Стрільця, ззаду спантеличеної стіни глядачів, кричить мені: «Візьми щось на згадку!»
Як пізніше пояснить мені Стрілець, всі великі нахаби завжди брали тотеми чи предмети фетиша, щоб отримати силу ворогів, яких вони знищили. Деякі воїни знімали з ворогів скальпи і потім чіпляли їх на пояс. Інші забирали собі вуха, геніталії, носи. Стрілець наполягає: коли хочеш перетягти на себе силу ворога, обов'язково треба взяти у нього якийсь сувенірчик.
І ось я стою, а Гітлер розпростерся у мене під ногами. Чесно кажучи, мені його чоботи зовсім не були потрібні. І жодного бажання у мене не виникало поцупити в нього краватку, чи дурнувату пов'язку. Може, тоді ремінь? Пістолет? Маленький зразок фашистської прикраси: олов'яний орел чи череп? Ні, схоже, гарний смак перешкоджає мені забрати очевидний елемент фашистського вбрання.