Пульс безконечності
Шрифт:
Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!
Чеслав Шеман зблід ще більше.
— Ні… — він злякано захитав головою. — Я не зможу…
— Зможеш. Більше це зробити нікому.
Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.
— Треба, синку, треба… Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога…
Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:
— У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати
І тут я не витримав.
— Та яке ти маєш право наказувати! — крикнув я в обличчя Нордвіку. — Посилати людину…
Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно — в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.
Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, “наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла “зіниця” супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому — обличчя Чеслава Шемана в рубці “мухолова”, на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти “зіниці” супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.
— Негідник! — прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.
— Не заважай, — спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. — Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.
Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене…
Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти “зіниці” супермаси.
— Увага! — оголосив Нордвік по селектору. — Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.
Він вимкнув селектор. Залишалося менше чотирьох хвилин.
— Пора, синку, — тихо сказав він Чеславу Шеману.
— Прощайте… — прошепотів Шеман і скривився як дитина від незаслуженої образи.
Екран погас — видно, він вимкнув його, бо не хотів, щоб побачили його слабкість.
— Передайте мамі…
І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.
“Мухолов” зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.
Райдужний спалах вдарив по очах трохи пізніше — скоротилася діафрагма, і штучна гравітація, що з’явилась одразу, жбурнула мене на підлогу. Підлога піді мною завібрувала, і виник пронизливий звук, що дедалі посилювався. Нордвік активував двигуни за прискореним режимом. Як правило, двигуни активують у порту приблизно півгодини, і це відбувається непомітно. Коли вони працюють у повному режимі, їх взагалі не чутно, а коли корабель лягає в дрейф, — працюють на холостому ході, щоб забезпечити можливість швидкого маневрування. Так вони працювали і на “Градієнті”, але діафрагма “погасила” їх, і тому Нордвік намагався не лише активувати двигуни, а й зрушити одночасно лайнер з місця.
Пронизливий звук перейшов у нестерпне виття, від якого, здавалося, кришаться зуби, переборки вже не вібрували, а двигтіли, проте лайнер, як і раніше, залишався непорушним. І лише коли час
Я проповз рачки по підлозі до пульта управління і, чіпляючись за крісло, звівся на ноги. Переді мною маячила виголена голова Нордвіка, вся в присосках і шнурах. Я міцніше вхопився за крісло й випростався, щоб через його голову бачити прилади. Погляд мій метався між екраном, на якому виднілася “зіниця”, гравілотом, спідометром і таймером. Мала швидкість, мала! Я навіть грудьми наліг на спинку крісла, ніби намагаючись підштовхнути лайнер.
Супермаса спрацювала, як годинник. Тільки-но на таймері вистрибнули цифри: дві тридцять шість, — як вона виплюнула із себе діафрагму. Я ще встиг кинути погляд на гравілот: три тисячі дев’ятсот метрів від супермаси — і на спідометр: одинадцять і шість десятих метрів на секунду, — як ураз замовкли двигуни, райдужний спалах ударив по очах, і знову настала невагомість.
Не встигли… До порятунку залишалося ще понад кілометр.
Але я помилився. Незважаючи на те, що діафрагма посилено гасила швидкість корабля (швидкість падала просто на очах), інерція руху була величезна, і лайнер продовжував, хоч і повільно, нестерпно повільно, відходити від супермаси.
Останній перехід кордону діафрагми виявився болісним. Швидкість лайнера впала практично до нуля, і я навіть бачив, як райдужна плівка діафрагми виникла прямо переді мною з екранів і неначе вивернула мене. Як я ще втримався на ногах — не уявляю. Та коли отямився, побачив, що лайнер знаходиться за межами діафрагми. Більше того, він продовжував, як і раніше, відходити від супермаси. З невеликою, майже черепашачою швидкістю, якісь метри за хвилину, але відходив.
Вийшла порошинка з Ока…
На дисплеї замигтів червоний напис: “Аварія в двигунному відсіку!!!” — спалив-таки двигуна Нордвік… Я глянув на нього. Нордвік непорушно сидів у кріслі, порожніми очима втупившись у пульт управління. На його чолі швидко висихали великі краплини поту.
Насилу пересуваючись на ватяних ногах, я почалапав у душову. На щастя, там виявилась аптечка. Я зняв біль і сяк-так ретушував синець, що закривав майже всю праву половину обличчя. На жаль, я не лікар, і досягти цілковитого розсмоктування синця мені не вдалося, тож облишив цю безнадійну справу, здер з себе одяг і поліз під душ.
Коли я вийшов з душової, в рубці Нордвіка вже не було. Передню панель на комп’ютері він закрив, але якось недбало, неохайно — з-під неї визирали ті самі білясті дроти нейрокерування, викликаючи огидне відчуття чогось змієподібного й слизького. Напевно, він просто відпустив кронштейни панелі, і вона впала, придушивши дроти.
Я неприкаяно потинявся по рубці, спробував пройти в пасажирський відсік, але перетинка дверей виявилася заблокованою. Тоді я вирішив зазирнути в пілотський інформаторій. За перетинкою виявилась іще одна, світлозахисна. Я просунув крізь неї голову — і мало не впав від гуркоту вибуху. В інформатори йшов фільм. Старовинне кіно, що квадратом екрана світилося на стіні. Фільм був про війну і, швидше за все, ігровий. На екрані за бруствером окопу стояв військовий у довгій шинелі й папасі (напевно, генерал, я в цьому не дуже розбираюся) і дивився на поле бою в дивний, схожий на перископ бінокль, встановлений на тринозі. Поряд з ним стояв інший військовий, в туго підперезаному ременем кожушку і в касці.