Пульс безконечності
Шрифт:
— Жодних дій не починати, — жорстко мовив він. — Пасажирам, якщо поцікавляться, скажіть, що провадите профілактику. Чекайте зв’язку.
Нордвік нахилився над пультом і почав очима шукати щось на ньому. Хлопчисько з екрана дивився на нас приреченим поглядом. Якби він знав, що не на усунення з посади приречений, а разом з усіма своїми вісьмастами двадцятьма трьома пасажирами…
— Як це вимкнути? — роздратовано обернувся до мене Нордвік.
Я простягнув руку і клацнув клавішем. Центральний екран згас.
— Що будемо робити?
— А що ми можемо? — з болем у голосі спроквола мовив той. — Я вже перебрав подумки всі варіанти. Він приречений.
— Послухай! — підвищив голос Нордвік. — Там вісімсот двадцять три… двадцять чотири людини!
Шеланов зіщулився, як від удару. Мені теж стало мото; рошно. Нараз із холодною ясністю я побачив те, що відбувалося, ніби з боку.
— А чому б не спробувати витягти лайнер ботом? — знову спокійно спитав Нордвік.
Шеланов безтямно поглянув на нього.
— Чому не можна витягти лайнер ботом? — повторив запитання Нордвік.
— Тому що поле діафрагми глушить гравіімпульс двигунів, — відповів я.
— Але ж, як мені відомо, ви спеціально для польотів у діафрагмі встановили на ботах аварійні хімічні двигуни.
Я піднісся було духом, та відразу ж і зів’яв. Ці двигуни були призначені для баражування ботів у діафрагмі і не розраховані на додаткове навантаження.
— Вони занадто малопотужні, — мовив Шеланов. — Та й пального там на п’ять хвилин роботи.
— Ну, гаразд, — кивнув Нордвік. — Але, зрештою, можна ж пасивувати вашу активну супермасу, як… як… — він раптом затнувся і зміненим голосом закінчив: — Як у Сандалузі?
Шеланов чомусь відвернувся від нього.
— Ти ж знаєш, — проказав він кудись убік, — що для цього потрібен потужний гравітаційний удар, хоча б такий, як при роботі двигунів на повній потужності. Але лайнер їх увімкнути не може, а якщо ми вдаримо… Сам розумієш, що від нього залишиться.
Я гарячково перебирав подумки всі варіанти гравітаційного удару по Оку, та нічого путнього не знаходив. Лайнер був приречений.
— Чорти б забрали ваші бакен-маяки! — із запізнілою злістю просичав Нордвік. — Чому вони так пізно засікли лайнер? Адже зона виявлення в них понад сто тисяч кілометрів!
Шеланов тільки зітхнув. Пояснення зайві. Їх знав і сам Нордвік. Програма бакен-маяків не розрахована на хлопг. чаків, котрі дрейфують у просторі на лайнерах з вимкнутими комп’ютерами. Був би це астероїд, маяки давно подали б сигнал, а так, вони засікли лайнер, проте попереджувальний сигнал пролунав лише тоді, коли лайнер перетнув межу тисячокілометрової зони і, очевидно, не підкорився наказу зупинитися. Добре ще, хлопчисько у своїй невгамовній допитливості не добувся до блока метеоритного захисту корабля. Неважко собі уявити, що було б тоді з Банконі, та й із самим
— Руслане, — несподівано звернувся до Шеланова. Нордвік, — а що відбувається, коли ви обстрілюєте Око?
— Що відбувається? — механічно перепитав Шеланов.
Мабуть, від нервового напруження він був якийсь загальмований..
— На який час згортається діафрагма?
— На дві з половиною хвилини… Та ні, Нордвіку, з цього теж нічого не вийде. Навіть при форсованому режимі для запуску двигунів потрібно не менше п’яти хвилин. Він не встигне…
— Зрозуміло! — сердито мовив Нордвік і повернувся до мене. — Скільки часу лишилось лайнеру до падіння в “зіницю”?
Я заклацав клавішами варіатора, вводячи завдання. На екрані засвітилися цифри: 42.24… 23… 22…
— Сорок дві хвилини…
— Негайно поверніть на станцію другий бот! — наказав Нордвік,
— Бот ЗХ-46, — викликав я Гідаса й увімкнув оглядовий екран біля катапульти, — негайно повертайтесь на станцію!
Гідас уже відбуксирував астероїд до катапульти, зупинив його метрах у п’ятистах від неї і тепер акуратно відстібав захвати.
— Та відстрель ти їх до бісової матері! — крикнув Нордвік. — Час дорогий!
— Ясно, — буркнув Гідас.
Бот на екрані відстрелив захвати, що залишились, і на граничній швидкості, майже як бот Банконі, рвонув з місця. Я вжахнувся. При такому старті в нього мало бути близько десяти “g”!
— Де у вас причальний майданчик ботів? — запитав Нордвік.
— Там, де й усі причали…
Нордвік кивнув головою і вийшов із рубки. Шеланов провів його байдужим поглядом, потім, ніби опам’ятавшись, скочив із крісла й вибіг слідом за ним.
— Що ти надумав? — почув я його схвильований голос.
І тут, треба сказати, я порушив статут вахти — за жодних обставин не полишати рубку. Увімкнув кают-компанію, гукнув: “Владику, терміново підміни мене в рубці!” — і, не чекаючи відповіді, вискочив слідом за Нордвіком та Шелановим.
Наздогнав я їх тільки біля закритого шлюзу причального тамбура. І саме вчасно. Перетинка шлюзу луснула, Нордвік, відмахнувшись від Шеланова, який щось гаряче йому доводив, увійшов до тамбура. Шеланов, не звернувши уваги, попрямував за ним.
“Тим краще”, — подумав я і теж вийшов на причал.
Посеред причалу, розчепірившись на магнітних присосках, стояв бот Гідаса. Вцілілі захвати були наполовину втягнені в корпус. У такому вигляді “мухолов” нагадував пророслу картоплину, поставлену на встромлені в неї сірники. Люк бота був зачинений.
— Що він — спить там? — стривожено мовив Нордвік.
Я підійшов до люка і штовхнув його рукою. Перетинка розійшлася, і ми побачили Гідаса, який зі страшним, розплюснутим перевантаженням обличчям лежав у кріслі. Він намагався встати, але в нього нічого не виходило.