Пульс безконечності

Забирко Виталий Сергеевич

— Ви забуваєте, що вони не лише солдати, але й люди. Що в кожного з них є матері, дружини, діти…

Генерал рвучко повернувся. Обличчя його було суворим та рішучим, як і належить генералові під час бою.

— Якщо я пам’ятатиму, що в кожного з них є матері, дружини й діти, — відрубав він, — я не зможу посилати їх на смерть!

Я вдивлявся в темряву інформаторію. В кутку, в миготливому світлі екрана, поблискувала лисина Нордвіка.

Я відсахнувся, пройшов через усю рубку і з розмаху сів у крісло пілота.

В голові

моїй була цілковита плутанина. Звичайно ж, я розумів, що своєю смертю Шеман урятував життя всіх пасажирів “Градієнта”. Але примусити його це зробити не мав права ніхто. Наказати хлопчаку… Я не знаю, як там думали у двадцятому столітті, але вважаю, що це вбивство. Нехай у Нордвіка й не було іншого виходу, але це — вбивство! Ач, з ким себе порівняв! Генерал…

Я просидів у кріслі пілота години дві, поки не прибули рятувальники. На щастя, це виявився не крейсер Нордвіка, а інший, той, що знаходився в цей момент ближче до нашого сектора. На щастя, тому, що я не хотів, просто фізично не міг залишатись на лайнері, де був Нордвік, а тим більше — звертатися з проханням, щоб мене доставили назад на нашу станцію на його крейсері.

Перший час, поки крейсер ПРС швартувався до “Градієнта”, брав його на буксир і направляв ремонтників до двигунного відсіку, я не втручався в ефір, та коли їхня робота увійшла в спокійне ділове русло, а кількість наказів та переговорів у ефірі впала, я викликав їхнього капітана, відрекомендувався й попрохав допомогти мені повернутись на станцію.

— То в чому справа? — не вельми люб’язно поцікавився капітан. — Беріть рятувальну шлюпку і летіть.

— Я не вмію керувати шлюпкою.

— Тоді сидіть і чекайте.

Я почав було йому знову пояснювати, хто я такий та як тут опинився, але він різко обірвав мене, попросив не засмічувати ефір і не заважати працювати.

— Якщо ти не заперечуєш, Іржику, — почув я раптом за спиною голос, — це можу зробити я.

Я озирнувся. Коло стіни стояв Нордвік і дивився на мене втомленими хворими очима. Не знаю, чому я згодився.

Рятувальна шлюпка, хоч і була лише разів у два більша за “мухолова”, всередині виявилася просторою, розрахованою на значну кількість людей. Я почекав, поки Нордвік всядеться в пілотське крісло, і сів на тверде відкидне сидіння біля самісінького виходу, подалі від нього.

Я чекав, що він обов’язково заговорить зі мною, намагатиметься якось виправдатись, щось пояснити… Але він весь шлях до станції мовчав і не дивився в мій бік. Коли ми опустилися на причал станції і я вийшов зі шлюпки, він так само непорушно продовжував сидіти в кріслі, навіть не провів мене поглядом.

Біля входу на причал станції мене чекав збуджений натовп. Напевно, в них була до мене сила-силенна питань, проте ніхто їх не поставив. Усі мовчки дивились на мене. Не знаю, що на них справило більше враження — вираз мого обличчя чи синець…

— Де Шеланов? — запитав я.

— У медвідсіку, — відповів хтось.

Я

кивнув і, пройшовши крізь натовп, покрокував коридором у напрямі медвідсіку. Хлопці мене зрозуміли, і ніхто не пішов за мною.

У медвідсіку було троє: Шеланов, Гідас і Доллі Брайєн — лікар станції. Гідас лежав на висунутому із стіни ліжку. На його голові блищав шлем психотерапії, а над грудьми висіла платформа діагноста. Гідас плакав. Доллі зосереджено поралася коло пульта діагноста, а Шеланов сидів поряд з Гідасом і тримав його за руку.

— Треба було мені йти… — з болем видихав із себе слова Гідас. Сліз, що бігли по щоках, він не помічав. — Я ж знаю “мухолов” як свої п’ять пальців… Треба було вивести його з діафрагми… розігнати… по спіральній траєкторії… і катапультуватися… Комп’ютер сам би довів…

— Я повернувся, — сказав я.

Шеланов мигцем глянув на мене.

— Дозвольте доповісти? — офіційним тоном запитав я.

— Потім, — відмахнувся він.

— Не потім, а зараз. Я вважаю, що дії капітана Нордвіка на “Градієнті” межують зі злочином.

Шеланов підняв на мене здивований погляд, відпустив руку Гідаса.

— Ану пішли звідси. — Він підхопив мене під лікоть і вивів з медвідсіку. — Що ти сказав? — спитав він, зарощуючи за нами перетинку дверей.

— Я сказав, що дії капітана Нордвіка злочинні. Він не мав права наказувати Шеману йти на смерть, Мабуть, це можна виправдати надзичайною ситуацією, але з морального боку — Нордвік вчинив убивство.

— З морального боку…

Обличчя Шеланова стало майже жорстоким.

— Ти ще назви смерть Шемана подвигом. В результаті цього, як ти кажеш, злочину врятовано вісімсот двадцять три чоловіки, що опинилися в аварійній ситуації з його вини…

— Зараз не середньовіччя, щоб приносити когось у жертву! І навіть не двадцятий вік! Людина мусить сама…

— …сама виправляти свої помилки, — перервав мене Шеланов. — А Нордвіка не тобі судити.

— І не вам!

— Нікому… — тихо закінчив Шеланов, дивлячись мені у вічі. — Нема для нього суду.

— Є! Суд його власної совісті!

Шеланов раптом згас, очі його стали сумними, ніби він жалів мене за щось. Мене чи Нордвіка.

— Це він тебе? — показав рукою на синець. — Мені теж хочеться… До речі, ти знаєш ім’я пілота, який кинув свій лайнер на Сандалуз? — Втім, запитання було риторичне, і Шеланов не чекав відповіді.

— Це був Нордвік.

Я здригнувся від несподіванки.

— Але й це ще не все, — продовжував Шеланов. — Там, у пасажирському відсіку лайнера, знаходилась його сім’я. Дружина, трьохрічний син і п’ятирічна дочка. Так що совість у нього й так…

Я мовчав. Мені нічого було. сказати.

— Та й не в Сандалузькій катастрофі річ, — знову заговорив Шеланов. — Навіть якби не вона, Нордвік мав право на такий, наказ! Зарубай собі…

Він раптом затнувся і стривожено запитав:

— А де Нордвік?