Пульс всесвiту
Шрифт:
"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi, — подумав я. — Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" — мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.
Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.
Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що
Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?
Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.
На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.
— Два камiнцi — камiнець… три камiнцi — вогник… — спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.
— Дядю, йди зi мною гратись! — покликала дiвчинка, побачивши мене.
"Нарештi жива iстота! — зрадiв я. — Раз тут дитина, значить, близько й матiр…"
— Дiвчинко, а де твоя мама?
– Я не дiвчинка, а Єва! — заперечила вона.
— Ну, гаразд, Євочко… — засмiявся я з полегкiстю. — Ти тут живеш?
— Що ви! — проспiвала дiвчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простiр.
— Десь тут напроти? — вивiдував я.
— Що ви! Там далеко, за мостом!
— За мостом через Влтаву?
— Так, за Карловим мостом.
— А де твоя мама? Пiшла до магазину?
— Що ви! — покрутила вона голiвкою. — Мамуся дома.
— Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?
— Я втекла! — похвалилася Єва. — Тiльки ти не кажи нiкому!
— Отже, ти втекла… Так, так… I далеченько… Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,
— Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дiвчинка. — Я тепер сама не знаю, як iти.
— Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,
Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.
— Не бiйся, дядю, це лiтаки! — втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще, — швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.
Кiлька секунд я дивився на них у зацiпенiннi. Це були скорiше не лiтаки, а балiстичнi ракети — гостроносi, куцо-крилi… I прямували вони просто на нас!
— Вiйна! — прошепотiв я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу!
На якусь мить ноги зрадили мене. Грiзна примара вогняної смертi та жахливих страждань пригнули мене до землi. Серце i горло стиснули палючi клiщi страху.
Євочка дивилася на мене своїми великими очима i тихо схлипувала. Вона не розумiла, що трапилось.
її погляд
— Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусi! — кричала дiвчинка, але менi не було коли втiшати її.
Я заповз у найвiддаленiший куток i, сiвши спиною до виходу, схилився над безпорадним тiльцем, готовий собою захистити дiвчинку вiд радiоактивного випромiнювання.
Це були найкошмарнiшi хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух i тому намагався нi про що не думати.
Отак хвилина по хвилинi збiгав час. Євочка все ще тремтiла i тихо схлипувала, хоч i не розумiла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що менi, — я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!
Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.
Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.
"Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу, — втiшав я себе. — Летять, мабуть, кудись iнде, щоб сiяти смерть i лихо. Почалась остання вiйна людства…"
Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.
— Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? — зашепотiла вона.
— Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна… — вiдповiв я теж пошепки.
Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.
— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я. — Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.
Дiвчинка судорожне вчепилася менi в рукав:
— Нi! Нi! Я не лишусь, я пiду з тобою! — кричала вона розпачливо.
Я розгубився. Як їй пояснити, що навiть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радiоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хiба зрозумiє дитина, що я хочу пiддати себе риску, аби зберегти її?
Я перевiв розмову на iнше, щоб повторити спробу пiзнiше, але Євочка не вiдпускала мене. Через пiвгодини я нарештi вирiшив: пiдемо разом.
Я загорнув дiвчинку в свою куртку i понiс вологими кам'яними сходами. Бiля вхiдних дверей нерiшуче зупинився. Вiдчиняти чи нi?