Ранок дня не визначає
Шрифт:
— Дуже погано з його боку, якщо він вам обіцяв.
— Скоріше, це була напівобіцянка. Він дуже зайнятий. Люди, від яких ми залежимо, завжди дуже зайняті.
Дама не заперечує. Вона втратила будь-який інтерес до розмови. Франк також. Тому кличемо офіціантку, щоб розрахуватися. Як завжди, плачу я. Звичайнісінька гра в джентльменство — не більше. Мод завжди повертає мені гроші. «Накладні витрати за мій рахунок», — каже вона. З цього приводу я не сперечаюсь. У мене немає ніякого бажання фінансувати чужі
— Ви й досі не дали мені свій паспорт, — нагадує жінка.
— Гаразд, візьміть, — кажу я, віддаючи їй паспорт. — Але майте на увазі, що я залишився без документа.
Вона не бере його, а м'яко наказує:
— Покладіть мені в сумку, будь ласка.
Потім додає:
— Документ з продовженою візою одержите найближчим часом.
Швидкий погляд великих карих очей і майже ліричне запитання:
— Скажіть, Альбере: невже нам не можна працювати, довіряючи одне одному трохи більше?
— «Працювати»? Але ж ми нічого не робимо.
— Атож. Тільки стежимо одне за одним. А це стомлює.
— Люба моя, довіра досягається не словами, а справами. Ви мені ніколи нічого не кажете. Я й зараз не знаю, куди це ми полетіли, яку пожежу гаситимемо.
Ми справді летимо. Летимо в зеленому «мерседесі» автострадою, обабіч темніють соснові ліси, сонце сіло, й небо над нами вже охололо.
Дорогою з ресторану в готель Мод двічі заскакувала до телефонних кабін і розмовляла з невідомими особами, а потім, після звичайного пообіднього відпочинку, прийшла до мене сказати, що я можу ховати свою піжаму в валізу: рахунок оплачено, й ми вирушаємо.
— Про яку пожежу ви говорите, Альбере? — кидає дама, втупивши очі в стрічку шосе, що стелиться перед нами. — Здається, розмова з Франком погано вплинула на вас. Терпіти не можу таких спокійних істериків, які тільки й думають про можливі катастрофи й агонії.
— А я не люблю співрозмовників, які ніколи не відповідають на твої запитання. Ви чуєте? Я запитав: куди ми летимо?
— До мети, Альбере. Прямо до мети. Іноді терміни й методи змінюються, а мета залишається та сама.
— Ви мене враз заспокоїли.
— Навіщо вас заспокоювати, коли немає причин для хвилювання!
— Гаразд, годі про це. Скажіть мені назву населеного пункту. Звичайно, якщо ми їдемо в населений пункт.
— Він не дуже населений, міститься зовсім близько й зветься Ідар, якщо це вам про щось говорить.
Назва «Ідар» мені ні про що не говорить, але питання відстані дуже важливе. Зовсім близько… За тутешніми поняттями двісті кілометрів — теж «зовсім близько».
— Бачите, я відверта з вами, Альбере. Нерозумно сподіватись на більшу
— Не бійтесь, — кажу я. — Я не ставитиму вам запитань, на які ви не хочете відповідати. Не буду навіть питати, що ми робитимемо в Ідарі й коли все це скінчиться.
— Дуже добре, що ви не ставите мені запитань, на які я й сама не можу відповісти, — киває головою дама. — Ви знаєте, що в даному випадку всі кінці тримає в своїх руках інший.
— У мене таке відчуття, що ці кінці переплутались.
— Можливо; не буду заперечувати. Нитки іноді плутаються, а потім їх знову виправляють.
Умлайтунг. З'їжджаємо з автостради на асфальтовану дорогу, що перерізає довгий темний ліс. Незайманий сосновий ліс для тих, хто не знає, що там прихована добре спланована система путівців, лав, кошиків для сміття, а також, напевно, й саме сміття, оці атрибути сучасної цивілізації — бляшанки з-під кока-коли и пива, фірмові пластмасові пакети магазинів Вулворта й Кауфхале, зім'яті пачки з-під сигарет «Лорд» і «Пер». І все-таки ліс — безмежний і майже незайманий, якщо дивитися на нього здалеку.
— Я читала, що в таку пору трапляється найбільше катастроф, — каже Мод, вмикаючи фари ближнього світла.
— Катастрофи трапляються в будь-який час доби, — заспокоюю її.
Надворі ще видно, і все ж сутінки вже ось-ось огорнуть усе навкруги, вони наче виповзають з темряви соснового лісу.
— Як, по-вашому, можна уникнути катастроф, Мод?
— Треба пам'ятати, що вони можуть трапитися також і з тобою. Люди мають погану звичку забувати про це.
— Ото і все?
Якийсь час вона мовчить, зайнята машиною. Потім кидає, наче між іншим:
— Колись у недільній школі нам читали Євангеліє, де сказано: якщо в тебе дві сорочки, віддай одну своєму ближньому. Це, звичайно, дурниця.
— Чому ж дурниця, коли так написано в Євангелії!
— Цю історію про дві сорочки ми слухаємо вже дві тисячі років, але я ще не чула, щоб хтось подарував комусь свою другу сорочку.
— При чому тут писання — просто люди несприйнятливі до таких речей.
— Тоді людям треба говорити лиш те, що вони можуть сприйняти. Наприклад: не зазіхай на більшу кількість сорочок, ніж тобі потрібно.
— Вам особисто скільки їх потрібно?
— Якраз стільки, скільки маю. Маленький автомобіль — не такий, в якому ми зараз їдемо, — і затишна квартира — оце і всі мої потреби.
— Але жінка з вашим інтелектом, не кажучи вже про тіло, могла б досягти значно більшого.
— Саме прагнення «більшого» й спричиняє всілякі катастрофи. Одні катастрофи є наслідком любовних невдач, інші, так би мовити, ділових. Ілюзія сімейного щастя й нестримне прагнення до наживи… Перше штовхає вас до шлюбу, а друге — до в'язниці.