Ранок дня не визначає

Райнов Богомил Николаев

— Я розумію ваше становище, — киваю я. — Але що вам треба від мене?

— Дуже шкодую, Майкле, але мені треба довести гру до кінця. А ви — мій найвагоміший козир.

— Ця картярська термінологія мені ні про що не говорить, — кажу я, затоптуючи недокурок у тарілці, що править за попільничку. — Хочете, щоб я з вами співробітничав, і нічогісінько мені не кажете про суть справи.

— Я робив це у ваших же інтересах. Навіщо вам знати те, що вас не цікавить. Але тепер обставини змінилися, тому виникла потреба

ознайомити вас з деякими деталями…

— Гадаю, що йдеться про деталі, які не мають ніякого значення, коли ви вирішили довірити їх мені.

— Не обіцяю, що обов'язково розкрию вам всі свої карти, але, повторюю, познайомлю вас із тими, які візьмуть участь у згаданій грі, — уточнює Сеймур.

— Це ваша справа, — знизую плечима. — Але якщо я погано поінформований, не дивно, якщо я погано виконуватиму свою роль.

Американець змірює мене швидким, гострим поглядом, випльовує на підлогу недокурок, затоптує його ногою й закурює нову сигарету.

— Чому ви не п'єте?

— Зберігаю віскі з надією, що мені вистачить його до кінця розмови.

Сеймур і собі знизує плечима й ковтає трохи віскі.

— Невже ви гадаєте, що я, знаючи вашу впертість, викладу вам свій план тільки для того, щоб ви його провалили?

— Так, справді: робити це безглуздо. І все ж ви це робите.

— Але чому? З дурості?

— Я б вжив інше слово.

— Яке?

— Самовпевненість. Ви аж надто впевнені в собі, Уїльяме…

Він байдуже дивиться на мене, сподіваючись почути щось іще, тоді каже:

— Я не дурник, дорогий мій. І кажу це не тому, що надто високої думки про себе, просто я не настільки дурний, щоб не бачити, як ідуть справи. І коли вже я вирішив звернутися до пінних послуг, то причиною тут є не тільки моя дурість. Тож пошукайте її, ту причину.

— Навіщо шукати, коли вона може бути тільки одна.

— А саме?

— Вам здалося, що я прийму беї заперечень ту роль, яку ви мені ми визначили. Вирішили, що гра, погрібна вам з певних причин, могли б сподобатись і мені, хоча й з інших міркувань.

— Саме так, — погоджується Сеймур. — Така — в загальник рисах — схема. І сподіваюсь, ви визнаєте, що вона не зовсім погана.

— Звичайно. Але тільки як абстрактне твердження. А між абстрактним твердженням і конкретними варіантами часто зяють провалля.

— Наприклад?

— Наприклад, ви подаєте мені вашу комбінацію, прибравши її в привабливі шати, під якими криється щось зовсім інше. Звичайний прийом, щоб обманути мене.

— Так, так. Звідси й елементарна недовірливість. Тільки я, на відміну від вас, не маю опонента за дурня. Вистачає й дурнів, але вас я таким не вважаю. І не маю наміру обманювати. Взагалі я міг би вдатися й до такого ходу, якби виникла потреба, та зараз це мені зовсім ні до чого. Навіть більше того: успіх справи вимагає, щоб ми грали чесно. Що ви

скажете на це?

— Поки що — нічого. Коли по щирості, то я дивуюсь, як це ми з вами — маючи на увазі нашу професію й погляди — можемо займатися спільною справою?!

— Значить, ви не діалектик. У цьому світі нескінченних суперечностей і невпинних змін аж ніяк не дивно, коли за конкретної ситуації і в якийсь момент дороги двох ворожих індивідів зійдуться. Хіба такого не може бути?

— Тільки в сфері абстрактних тверджень.

— У такому разі перейдемо до конкретних.

Він повільно ступає чотири кроки — підходить до протилежної стіни, потім ще чотири — повертається назад. Випльовує недокурок, розтоптує його і, прихилившись спиною до линялих шпалер, каже:

— Томас, га?

Я мовчу, і він додає:

— Наскільки мені відомо, він не так давно діяв і у вас…

Я не кажу ні «так», ні «ні».

— Він розвинув досить активну діяльність… Чи ви не в курсі?

— Якщо не помиляюсь, його діяльність вичерпується однією-єдиною зухвалою операцією, а в його активі — провал.

Американець киває головою на знак згоди й пильно дивиться на мене.

— Це ви його провалили?

— Якщо людина йде на провал, хтось та допоможе їй у цьому.

— Ця історія мені відома лише в загальних рисах. Справді, геть авантюристична операція й цілком логічний фінал. Не кажучи вже про те, що своїм вчинком він спричинив і провал трьох наших агентів.

Я утримуюсь від коментарів.

— Власне, Томас досить діловий хлопець, тільки не в розвідці, — зауважує Сеймур. І, так само пильно дивлячись на мене, додає: — Певно, ви думаєте, що всі ми банда шахраїв, схожих на Томаса…

Я беру свою чарку, проте пити мені не хочеться, і я ставлю її на місце.

— В даному випадку шахрайство — не головне. Томас став причиною смерті деяких людей, — кидаю я.

— З вами таке теж, мабуть, траплялося, — знизує плечима американець. — Наша професія — груба професія.

— Загинули зовсім молоді люди, Уїльяме. Й загинули безглуздо.

— Мені приємно довідатися, що ви маєте проти нього зуб. Ось бачите: буває, що наші інтереси збігаються.

— Оскільки ви згадали про нашу професію, то я хотів би зауважити, що тут вчинки не визначаються особистими симпатіями чи антипатіями.

— Так. І все ж, гадаю, ви охочіше підключитеся до операції, знаючи, що людина, яку належить перемогти, це саме Томас. Але ви не відповіли на моє запитання: чи вважаєте ви, що всі ми такі, як Томас?

— Припускаю, що є й винятки.

— Йдеться про правило, — наполягає Сеймур.

— Правило краще знаєте ви. Я зустрічав усяких людей. Не скажу, що всі вони однаково корисливі. Бувають відхилення від правила.

— Отже, ви не вважаєте всіх шахраями, — підсумовує американець.