Ранок дня не визначає
Шрифт:
Сеймур нечутно ступає вздовж паркана. Я йду слідом, відчуваючи, що мій мокрий піджак став важкий, а вода стікає струмками за комір сорочки. Пройшовши метрів п'ятдесят, американець відсовує на паркані дошку й зникає. Я прослизаю за ним.
По той бік паркана зовсім темно. Настільки темно, що тебе охоплює облудне почуття, наче ти нарешті потрапив у безпечне місце.
— Трохи посидимо, поки очі звикнуть до темряви, — шепоче Сеймур. — Он бачите, навпроти вже Швейцарія.
Не
Можливо, ця будівля — то вже Швейцарія, але зараз вона здається мені недосяжно далекою. А тут, перед нами, темніють лише великі ями невідомого призначення й невизначеної глибини.
— Ви готові, Майкле? — ледь чутно запитує Сеймур.
— Настільки готовий, що далі нікуди.
— Тоді йдіть за мною. І не треба поспішати. Нас ніхто не чекає.
Він обережно посувається між двома ямами, крок за кроком, наче йде по трясовині чи по тонкій кризі. Я ступаю слідом за ним, дивлячись собі під ноги, наскільки це можливо. Так найкраще — крок за кроком. Ні про що не думаєш, тільки про наступний крок. Горизонт дії — лише за крок від тебе. А далі — суцільний морок.
Не знаю, як там на тонкій кризі, а тут, на мокрій кучугурі розкопаної землі, дуже слизько. Я переконуюся в цьому вже на десятому кроці, коли несподівано опиняюсь в ямі. Вона не дуже глибока, але наповнена водою.
— Що сталося? Де ви? — чути тихий голос Уїльяма.
— Лише на метр від поверхні землі. Гадаю, що для могили потрібна більша глибина.
— Помиляєтесь, якраз досить, — запевняє мене американець.
Якось вибираюсь, хоч і забрьоханий по самі вуха. Трохи згодом настає черга Сеймура.
— Моя могила значно глибша, ніж ваша, — чути його голос.
Жартівливий настрій зникає після третього інциденту.
Цього разу, потрапивши в яму, я відчуваю, що нога під водою за щось зачепилася.
Це дріт. Умовний кордон — не такий уже й умовний. Десь праворуч яскраво спалахує прожектор, мовби попереджаючи. Тиркає коротка кулеметна черга.
Прожектор повільно й невблаганно обмацує темряву. Раптом очі мені засліплює біле сяйво — так буває в кінозалі, коли раптом обривається стрічка. Добре, що ця яма глибша за могилу. Потім сяйво зникає, мабуть, перемістилося далі.
— Де ви, Майкле?
— Знову в ямі.
— Негайно рушайте. Отак прямо й прямо. По той бік є два жовтих будинки. Йдіть якраз між ними.
— А ви?
Він відповідає не зразу.
— В мене влучили.
Виповзаю з ями. Сеймур зігнувся
— Куди влучили?
— Продірявило… Обидві ноги… — шепоче Сеймур. — Тікайте.
Морок ночі над нашими головами знову прорізає промінь прожектора.
Мені таки треба бігти. Треба спробувати бігти, поки прожектор не схопив мене своєю довгою рукою.
— Дуже шкодую, Уїльяме.
Я й справді шкодую. Зрештою, він же — не Інстанція. Ні, він не Інстанція, хоч і складова частина її злої механіки.
Підводжусь і знову ховаюсь, бо промінь, щойно промайнувши над нами, повертається — певно, намацав нас. Знов лунає довга кулеметна черга.
— Біжіть… — повторює Сеймур. — Два жовтих будинки… «Ти вже мариш, Уїльяме, — думаю я. — Які можуть бути жовті будинки у цій темряві? Вдень вони, можливо, й жовті, та хіба ж ти не бачиш, що зараз усе чорне?»
— Я б хотів допомогти вам, — бурмочу я.
— Це зайве, та й пізно… Біжіть…
І справді, чим я йому допоможу? Та й навіщо допомагати? Щоб він колись пристрелив мене? Хай іде під три чорти разом із своєю Інстанцією.
«Котись під три чорти, Уїльяме», — кажу я подумки. Стаю на коліна, вдихаю для хоробрості ковток повітря, потім беру важке кволе тіло, насилу підводжуся й рушаю вперед. «А йди ти під три чорти, Уїльяме…»
Він, певно, вже втрачає свідомість, але рух повертає його до пам'яті, бо я чую, як він бурмоче:
— Облиште мене… Такий дурень… Хочете, щоб і вас продірявили…
«Не виключено», — думаю я, ступаючи крок за кроком по чорній слизькій землі. Праворуч знову спалахує прожектор, коротко татакає невидимий кулемет.
Не виключено, що і в мене влучать, незважаючи на погоду. Негода — це моя пора, та я не здивуюсь, якщо влучать і в мене.
Рано чи пізно, всім нам туди дорога. Я вже й без того визрів для пенсії.
Ступаю крок, потім другий, ризикуючи потрапити під промінь прожектора. Думати треба тільки про один крок, про наступний крок, інакше не можна…
Американець нерухомо висить у мене на руках. І добре, що нерухомо, бо коли він ворушиться, то стає ще важчий. Від його кволого тіла тхне мокрим одягом і тютюном. Багато куриш, Уїльяме, слід подумати про своє здоров'я.
Ось і будова. Нарешті. Заходжу під залізобетонну плиту й прихиляюсь до колони. В небі з глухим тріском спалахнула ракета, ніч стає рожевою і ясною, як день, як ранок на сході сонця.
Завмираю у фіолетовому затінку плити, щоб перебороти це гидке тремтіння в колінах. Потім знову рушаю. Крок за кроком. Поспішати нікуди. Нас ніхто не чекає.