Ранок дня не визначає
Шрифт:
— Ваш автомобіль, певно, не такий, як у Мод, — кажу я.
— Звідки ви взяли? — запитує Сеймур, притискаючись до обочини, щоб дати дорогу «порше», який знову виривається вперед.
«Мерседес» летить і далі так само стрімко; пейзаж навколо нас зовсім розмазаний шаленою швидкістю й сутінками, що вже помітно густішають. «Порше» залишається далеко позаду. Американець трохи зменшує швидкість і вмикає фари близького освітлення.
— Слухаючи ваші теоретизування, я доходжу висновку, що ви
— Я завжди теоретизую, дорогий мій. Хоч і не завжди вголос. Неприємна звичка, та що вдієш! Дехто гризе нігті, а я теоретизую.
— І все-таки цей епілог…
— Кращий, ніж можна було сподіватися, — визнає Уїльям. — Ми гадали, що Райєн піде собі, як і Томас, а можливо, й раніше за Томаса. Самі знаєте, що в таких випадках може бути багато варіантів. Теорія ймовірності, непередбачені ускладнення і таке інше.
— Виходить, ви не бажали йому найгіршого?
— Навпаки. Смерть — це одна з форм помилування, Майкле. Краще вмерти, ніж мучитись. Проте дозвольте запитати: а чому б йому і не помучитись? Чому не пройти крізь звільнення з посади, слідство, процеси, цькування преси, а вже потім відпочити у в'язниці! Чому він має вмерти? Хай поживе в постійному напруженні сам, а з ним і той старий покидьок, його батько.
Він знову пригальмовує, і я бачу край шосе знайомий стандартний знак: виделка, ніж і відповідна цифра. Це означає, що поблизу є ресторан.
— Ви не зголодніли?
— Анітрохи.
— Я теж, однак треба зупинитися й зачекати.
Сеймур різко зменшує швидкість і трохи перегодом звертає на другорядну дорогу, минає бензозаправну станцію й зупиняється на протилежному боці перед освітленим фасадом бару. Зупиняється й одразу ж рушає далі:
— Ні, тут забагато світла й, мабуть, дуже людно.
— Вважаєте, що й досі є небезпека?
— Навпаки. Але людина ніколи не знає…
Знову виїздимо на автостраду, а через кілька кілометрів знову звертаємо, щоб зупинитись перед маленьким буфетом — кліткою з алюмінію і скла. Тут майже безлюдно, що гарантує, нам добрий спостережний пункт.
— Краще було б взагалі не заходити сюди, — дозволяю собі зауважити я.
— Чому? Коли щось негаразд, хай ми це побачимо зараз, а не на кордоні.
Заходимо в бар і беремо по чашці кави й тонік — тут самообслуговування. Стаємо до столика за великою декоративною пальмою біля вікна. Пальма частково прикриває нас, не заважаючи спостерігати за вхідними дверима.
— Шкода, що не можна поставити ближче «мерседес», — бурчить Сеймур. — Щоб він був у нас перед очима.
— Боїтеся, що з вашим автомобілем зроблять те саме, що й з автомобілем Томаса?
— Не боюсь. Але людина ніколи не знає…
Надворі під'їздять і від'їздять автомобілі, прямуючи
— По-моєму, ви чимось пригнічені, — констатує Сеймур, видихаючи на мене густу цівку диму.
— Це вам здається. Просто цікаво: чи є у вас, крім зброї думки, щось реальне із зброї?
— Дорогий мій, не плутайте мене з Муром.
— Але ж Мура ви звалили не думкою.
— Важко звалити думкою таку тварюку, особливо ззаду.
— Чому? Франк, наприклад, вважає…
— Мені відомо, що вважає Франк. Я прослухав вашу розмову. Один невіглас намагається щось витягти з іншого невігласа — це такий зміст вашої розмови.
— Ви ж знаєте, що я не фахівець у військових справах, Уїльяме.
— Я теж. Але можна хоч іноді переглядати газети.
Сеймур машинально гойдає на пальці брелок з ключем — великий брелок у формі срібного вершника в золотому колі, — й не бачить, що вже став об'єктом пильної уваги. Дівчинка в тірольському вбранні підійшла до нашого столу і з цікавістю дивиться на блискучого казкового вершника, що гойдається на Уїльямовому пальці.
Нарешті американець помічає дитину, ледь помітно усміхається і підносить брелок до блискучих темних оченят.
— Тобі подобається?
Дівчинка ніяковіє, ковтає слину, потім шепоче:
— Подобається!
Сеймур знімає брелок з кільця й подає їй:
— Тоді візьми… щоб воно тобі ще довго подобалося…
Дівчинка якусь мить вагається, наче боїться, що то жарт, тоді хапає цяцьку й біжить до батьків.
— Ви, мабуть, любите дітей?
— Хто ж їх не любить.
— А я гадав…
— Так, так, знаю: гадаєте, що коли я аномалія… А хіба ви не любите маленьких ведмежат? Вони просто фантастичні, наче пухнасті м'ячики… Але тільки поки маленькі, поки ще не стали хижаками. Діти — це ще не хижаки, Майкле, поки що ні. Коли дивишся на них, здається, в них є всі підстави вирости кращими, ніж ми, та цього не буде. Адже виховуємо їх ми, робимо такими ж, як самі.
Він допиває каву, і якийсь час ми мовчимо, спостерігаючи за входом і за автомобілями, що проїжджають мимо. Чоловік з дружиною й дитиною виходять, люб'язно кивнувши нам. Двоє шоферів ідуть до стойки обміняти порожні пляшки на повні.
— Задощило, — повідомляє Уїльям.
Я це бачу й без нього. Важкі краплини рідко падають н. асфальт у зеленому світлі неонових літер. Та ось краплин; падають частіше, минає кілька хвилин, і дощ уже ллє як відра, по асфальту біжать довгі зелені струмки.