Ранок дня не визначає
Шрифт:
Не знаю, що він зробив з Добсом, але той непорушно лежить на підлозі фургона. Що Уїльям з ним зробив? Мабуть, те саме, що робить і з Біллі: маленьку пластикову ампулу з довгим вістрям на мить устромлено у вену і одразу ж вийнято. Ото і все.
— Заберіть свій гаманець. Треба знайти магнітофон, якщо він є, — каже Сеймур і рушає до ящиків у протилежний кінець фургона.
Магнітофонів виявляється аж три — вони запрограмовані для послідовної дії. Добс, очевидно, передбачив, що допит триватиме довго. Можливо, він передбачив і певну реакцію
— Магнітофони з'єднані з кабіною шофера, — встановлює американець, забираючи касети.
— Може, ще щось з'єднано з кабіною шофера.
— Яке це має значення, якщо воно поки що не діє, — відповідає Сеймур. — Готуйтесь до приземлення!
Машина їде не дуже швидко. Не дуже швидко, коли ти не стрибаєш, а сидиш усередині. Та зволікати не можна. Доведеться ризикувати, хоч вивихнути чи зламати ногу зараз було б дуже не до речі.
Сеймур відчиняє двері, й машина, як на замовлення, ще зменшує швидкість і зупиняється. Отже, двері з'єднані з кабіною!
— Мерщій! Стрибайте! — кричить Уїльям і зникає в темряві.
Стрибаю слідом за ним і, вже стоячи на асфальті, бачу, як шофер виходить з кабіни й прямує у наш бік. Перестрибую металеву рейку, що огороджує шосе, й озираюсь. Шофер, певно, помітив мене й вирішив подивитися, що ж сталося в фургоні. Цей добрий намір зриває американець, який вискакує з протилежного боку машини й ударом ззаду збиває противника з ніг. Я б міг подумати, що в кишенях Уїльяма повно латунних куль с ключами, коли б не бачив на власні очі, як його обшукували.
— Здається, ми десь поблизу Базельбада, — каже Сеймур, підходячи до мене. — Нас віддаляє від міста оцей ліс. Минемо його пішки. Шофер швидко оклигає.
— Невже не можете і в нього встромити ампулку?
— Скінчилися. Та воно без ампулки й краще. Якщо фургон довго тут стоятиме, дорожня поліція неодмінно зацікавиться ним. Хай шофер їде собі.
Посуваємося навмання в темряві між деревами, поки виходимо на якийсь путівець. Дощ майже ущух, зовсім легенько постукує по листю.
— Ви коли-небудь були в Базельбаді? — тихо запитує американець.
— Проїздом.
— Зручний кордон. По один бік — Базельбад, а по другий — Базель. Це, власне, одне місто, кордон розділяє вулиці, двори, навіть будинки. Я збирався переправити вас через одну таку будівлю.
— Але канал закупорився…
— Не закупорився. Боюсь, що він ненадійний. Після того, як ті типи заворушилися, я не можу довіряти нікому. Це була дуже близька мені людина. Та я вже казав вам: часто дружба — лише проміжна ланка між двома зрадами.
Йдемо повільно, трохи похитуючись. Пахне вологою і мокрим листям, як у моїй спальні на тій віллі.
— Відчуваєте цей гострий запах? — запитує Сеймур.
— Запах свіжості.
— Запах кладовища, — заперечує американець.
— Ви ніколи не ходили кладовищем?
— Доводилось.
— Мати не дуже любила мене. Я вам розповідав, що з'явився на цей світ небажаним. Але я ходжу на її могилу. Мабуть, людині все-таки треба когось любити. Хоч одного-єдиного. Хоча б свою матір.
Нарешті ми видираємося на узгір'я. Тут ліс кінчається. Протилежний схил горба майже голий. Внизу крізь пелену дрібного дощу видніють світлі стрічки вулиць, позначені лимонно-жовтим пунктиром на чорній дошці ночі.
— Так, Базельбад, — каже Сеймур. — Там, ліворуч, є пропускний пункт. А праворуч — другий. Ми перейдемо посередині.
Він показує на якесь темне місце між ясними лініями вулиць.
— Там наш приватний пропускний пункт, Майкле.
— Хіба й ви підете зі мною?
— Змушений. Ви самі не зорієнтуєтесь.
— Я хотів спитати, як зорієнтуєтесь ви після того, як заворушилися друзі Райєна.
— Їхні дії — то вже остання конвульсія. З Райєном покінчено раз і назавжди. Його місце — за гратами. А з вашим зникненням двері його камери зачиняться.
Він виймає з кишені пачку сигарет, дивиться на неї, потім тицяє назад у кишеню.
— Ми будемо переходити кордон на будівельному майданчику. Котлован, бетонні підмурки, колони й балки — взагалі сприятлива обстановка. Лінія кордону — символічна. Якщо нас не помітять, ми перейдемо її мов на прогулянці. Якщо, ж помітять, доведеться бігти — вперед чи назад, залежно від обставин. Кордон, який він не є, все-таки кордон.
Сходимо з горба, порослого густою травою, гальмуємо наш спуск. За триста метрів попереду в мокрій темряві блищить білий ореол першого міського ліхтаря.
— Підемо вздовж шосе, спокійно й не поспішаючи, — напучує мене американець. — Нам нема чого хвилюватися. Принаймні звідси й до кордону ми — цілком легальні громадяни.
— Я не хвилююся, Уїльяме.
— Знаю, знаю. Вам це не вперше.
Йдемо путівцем вздовж асфальтової стрічки. Дощ знову ллє як з відра. На жаль, я вже не певен, що негода — це добрий знак. Наближається північ. Рух автомобілів ще досить жвавий, та між шосе й пішохідною алеєю тягнеться високий живопліт, тому ми не дуже ризикуємо, що нас хтось помітить.
Обабіч шляху починають з'являтися будівлі, шосе поступово перетворюється на вулицю, широкий, освітлений флуоресцентними ліхтарями проспект, над яким вітер похитує сріблясту завісу дощу.
Та Сеймур веде мене глухою бічною вуличкою — рідкі ліхтарі, замкнені гаражі, темні склади й де-не-де низенькі будівлі з темними вікнами. Кілька випадкових перехожих. Поліцейських не видно. Поки що все гаразд, як казав той дивак, падаючи з хмарочоса.
— Ось і наша вулиця, — тихо каже Уїльям, і ми звертаємо за ріг. Вуличка, як і попередня, глуха й погано освітлена. З одного боку довга сліпа стіна якогось ангара, з другого — ще довший паркан.