Рай

Барка Василь

Тамара сказала і щасливо всміхнулась, мовби від чудесного спомину. Після цього так дизгармонійно прозвучало признання «тихоні».

— На жаль, Тамаро, краса безнадійно затоптується в житті. Я в дитинстві читала багато гарних казок і думала собі, заплітаючи тоненькі косочки, як конопляні батіжки, що треба над усе любити красу, що добро перемагає серед людей. Але не встигла я перейти в четверту клясу, як почався голод, і не знайшлось серед тих, хто носив зброю і командував військом, ні одного лицаря, який би почав битися за невинних людей. Лежали люди мертві по вулицях, і командувачі швидко пролітали в автомобілях, навіть не дивилися на них. На цілому світі не знайшлося жодного лицаря з зброєю, заступника нещасних. Тоді я зрозуміла, що не всьому треба

вірити. Насправді — все навпаки: недобре і потворне перемагає, а все, що піднімається проти нього, приречене на загибель. Можливо, в майбутньому буде інакше, — я не знаю. Коли до мене залицяються військові, мені дивитися на них не хочеться; вони гарні й розумні, а ввесь час у мене думка крутиться: от, наприклад, знов буде голод або якесь подібне лихо, і вони знов байдуже минатимуть мертвих жінок, матерів і сестер, що валяються на бруку. Мені недобре жити, я все втратила, в що вірила і чого бажала; щодня чую: скрізь кленуть одні одних, дражняться між собою, і я дуже злюся, хоч мені й не хочеться цього. Я з усіма сварюся, сама стаю зла, як відьма, а думала, що буду добра, добра…

Ніна закрила обличчя долонями і залилася плачем.

Антон Никандрович зірвався з місця, безпорадно підкинув руками, а потім підійшов у куток до «тихоні» і почав гладити, голубити її голівку, як своїй дитині, і заспокоювати. І дівчата кинулися до неї — обнімають її і умовляють, кажуть, що вона даремно журить себе, кращої, ніж вона, у них немає.

— Відійдіть від мене! — з великим відчаєм сказала Ніна, опустивши безсилі руки від обличчя. — Нехай я наплачу ся, щоб усе забути.

І вона ще дужче залилася гіркими, в якійсь повній безпорадності. Раптом опанувала себе — перестала плакати; витерла хусточкою обличчя і суворо заявила:

— Нічого не було, прошу вас!.. Розмовляйте про що–небудь!

Усі мовчать. Валентина вертає мову до попередньої теми:

— Поки є людське серце з кров’ю, краса не може пропасти, — збережеться при всіх обставинах.

— При всіх? Наприклад, повести пейзажиста в пекло, він малюватиме етюд біля огненної річки, в якій горять грішники; гарна картина вийде! — глузує Ксеня Савур.

— У дійсному пеклі так і буде!

— Але як можна милуватися на гарний вогонь, коли знаєш, що в ньому люди мучаться?

— Мистець намалює людські муки в гарному огні.

— Не мистець, а виродок! — з огидою скрикнула Ксеня.

— Чому? Він зображує, що бачить. Стільки разів показано в мистецтві смерть серед прекрасної природи.

— Все одно, це протиприродне: показувати смертну муку ближнього і при тому діставати естетичну насолоду. Смакувати — ах, яке гарне це, ах, яке гарне те!.. Страшно подумати.

— Ксеню, хоч люди й мучаться, але світ не стає від того потворний. Красу не можна знищити!

— Ніночко, — звертається Тамара до «тихоні», — от бачиш, рано ще журитися: Валентина доведе…

— Не жартуйте, Валентина знає, що говорить, — втрутився в розмову Антон Никандрович. А Валентина заповзялася:

— І доведу! Доки б’ється хоч одне серце, доки зеленіє хоч один листочок — не пропаде відчуття прекрасного. Я можу навести приклад: сьогодні тато’ розповів під час обіду…

— Твій тато дуже гарний адвокат, але він наполовину письменник, і в його оповіданнях уява переміщує факти.

— Не завжди. Здебільшого тато передає факти точно, як юрист. Коли взнає про них від іншого, тоді розповідає, що чув.

— Ксеню, не треба сперечатися! Нехай починає, — просить «тихоня» з куточка.

Зовсім несподівано Валентина признається:

— Мама, так само, як Ксеня, сказала татові: це неможливо, щоб люди доходили до такого жаху. А я вірю.

— Добре, Валентино, розповідай! — приспішує Тамара.

— Але я прошу, щоб цього нікому більше не передавали. Тато попередив: це — секретна справа; він узнав про неї від слідчого, з яким приятелює. Слідчий казав: «Мені нагорить, коли довідаються, що я вам розповів».

— Що ти, Валентино! — досадує Тамара. — Хто ж би став розносити?

Валентина взяла з гаманочки

кучеряво списані аркуші і почала читати:

— «За річкою, приблизно за півкілометра від берега, хтось підпалив дрова, — там були вербові пеньки, викорчувані торік, і рівно наложений зверху хмиз. Дрова заготували собі пастухи, що мали неподалеку сарай: чотири обмазані глиною стіни з солом’яним дахом. В одному кутку пастухи зробили собі житло, що освітлювалося від квадратового віконця на одну шибку. Як ішов дощ, вони заганяли скот під дах і самі ховалися в напівтемному, відгородженому комишовими кулями кутку. Дрова для земляної печі, викопаної недалеко від порога, завжди мали під рукою.

Одного дня, коли пастухи були з худобою біля берега, дрова почали горіти. Підбігши до них, пастухи побачили, що пеньки горять з одного лише боку, звідки вітер; зате сухий хмиз геть–чисто ввесь зайнявся. Стали розтягати купу за обрубане коріння і гасити вогонь. Що ж виявилося? — там лежав обвуглений труп. Він так обгорів, що пізнати, хто то, було неможливо. Знайшли почорнілий годинник, і коли відкрили його, то прочитали напис, вирізаний на кришечці: «Скульпторові Ф. Дзюбі — за ударну роботу. Клюб залізничників». Годинник пастухи віднесли в міліцію і розповіли про труп. Того ж дня міліціонери прибули до місця події, склали протокол; позаписували адреси пастухів, а труп забрали на підводу і поїхали. Почалося слідство, в результаті якого вияснили, що Дзюба того ж таки дня пропав з дому. По залізних пряжках, ґудзиках та ключикові, знайдених у попелі, дружина Дзюби потвердила, що невідомий, який загинув під час пожежі, — це її чоловік Федір. Звістку про смерть його вона, здається, прийняла спокійно. На запитання, чи відомо їй що–небудь про обставини, якими можна було б пояснити смерть її чоловіка, вона сказала: «Я нічого не знаю». А на домагання слідчого назвала трьох знайомих покійного, причому одного з них, Зеленогородського, характеризувала, як найближчого чоловікового приятеля, і додала, що цей приятель був їй особливо несимпатичний. Зеленогородського арештували, а останніх знайомих, після короткого допиту, відпустили додому. Невідомо чому, справою зацікавилась одна установа, яка й перебрала її собі до рук. Через декілька днів дружину Дзюби також арештували, чотирирічну доньку, Світланочку, взяла одна стара родичка — вона її доглядала і раніше: приходила вранці, коли Дзюба з жінкою відпроваджувався на службу, і покидала дім аж пізно ввечорі, як господиня верталася з ресторану, де вона, після служби в музичній школі, працювала піяністкою при оркестрі.

Деякий час про справу Федора Дзюби ніхто не чув. Аж ось два–три дні тому, за чаркою в «Будапешті» слідчий, який розповідав історію смерти Дзюби, — дізнався від прокурора про цікаві подробиці. Прокурор мав доброго знайомого в установі, що вела справу, і тому був цілковито в її курсі.

Зеленогородського «притиснули»; він дав зізнання, з яких можна було скласти таку картину.

Скульптор Федір Дзюба був завжди мовчазною і замкнутою людиною. В товаристві він сидів безмовний, з міцно затиснутими вузькими блідими устами. Чорні очі його в глибоких западинах горіли якоюсь лихоманкою. і взагалі, цей різко виражений брюнет мав хоробливий вигляд: бліде, як крейда, обличчя, без крапельки живого кольору; худий, кісткуватий, непропорційно широкий лоб, видовжене обличчя, сухе і запале, з горбатим носом і гострим, висунутим наперед підборіддям. Дуже неправильне обличчя не здавалося, проте, некрасивим, бо на ньому відбивалося внутрішнє горіння.

Вічно возився Дзюба з мармуром, цілі дні без перерви, а часто також і ночі, він стукав молотком, але праць своїх не любив показувати. Виняток зробив лише для бюста вождя, що був виконаний, на думку Зеленогородського — викладача малювання в художньому технікумі, — бездоганно; може, краще за більшість бюстів, уже відомих в країні.

Одного вечора Дзюба прийшов до Зеленогородського, мовчки покурив з півгодини і сказав:

— Мої нерви не можуть витримати.

— Що з тобою? — стурбувався Зеленогородський. — Розкажи, в чому річ?