Рай

Барка Василь

— Сьогодні збори, Олександре. Не підемо?

— Підемо неодмінно. Чорні хмари над головою в Антона Никандровича.

— Що, пророблятимуть?!

— Так,

— Це жах! Олександре, його виклинатимуть партійно–комсомольські ентузіясти, це — чума…

— Забудьмо про них! Я хотів тобі сказати. Я мусів сказати, здається, про родину…

— І що ти хотів сказати? — спитала Ольга, дивлячись йому в очі і легенько червоніючи. Він теж дивився в очі їй, відчував, що кров, як вино, приливає до грудей, взяв її за плечі і сильно пригорнув собі до серця — її голова відкинулась назад. Тоді він притулив її обличчя до свого обличчя, руки поклав їй на стан; а вона переплела свої руки на шиї

в нього. Обнявшись, вони довго сиділи і мовчали. Він своїми устами торкався до її уст і відчував глибину їхньої дівочости… поклик до радости приходив, викликаний теплом від вогких уст — таких, як таємна пелюстка в троянди, до якої ще не торкалася жодна порошинка, що є в земній чорноті. Олександер відчував, як Ольга припадала вся — гілка в цвіту. Вони сиділи, були безкінечно заласкавлені в своїй близькості. Так, ніби знайшли скарб, якому немає міри, — належить скарб обом, і вони його від початку життя беруть порівну.

Тепло, насичене пахощами від зілля, обвівало їх, і їхня кров горіла чисто і ясно. їхня ніжність була сильна, як мед, що бджоли беруть на соняшних травинках.

Ольга відвела Олександрові руки і сказала:

— Я часом боюся бути щасливою.

— Пообіцяй, що позбудешся страху сьогодні, як я скажу.

— Обіцяю і ручуся.

— А тепер скажу: ти повинна стати безумною і сповіритись тільки на почуття…

— О! Що буде, — прошепотіла Ольга.

— Ти обіцяла!

— І буду вірна слову. Тільки дай сказати… до нашого сонечка.

— …Коли воно відбіжить за тополі, — зашепотіла Ольга з тихою поважністю, — за тополі відбіжить біля твого вікна, тоді я звернуся так: «Прощай, сонечко, сонечко, що вірно світило моєму дівуванню, — зійди, зійди, сонечко, завтра, так само вірно світи мені, як я стану дружиною моєму коханому».

Олександер брав і цілував білі руки дівочі.

Вона провела долонями йому по чолу, по скронях. Потім, перевівши погляд на далекі гори, що світилися, як сині покрівлі, і на небо над ними, — перевівши погляд туди, звідки до нас приходить світло, — Ольга в думці, без слів, проказала, що було на душі:

— Де лежить дорога до Тебе, Великий Отче, я не знаю, бо мене не вчили, але відчуваю святість Твого обличчя. Присягаюся бути доброю дружиною моєму Олександрові. Я сирота, одинока і грішна. Захисти мене від недолі.

Олександер і Ольга сиділи на зеленому згір’ї, забувши про книжку з обгорілими палітурками, що лежала в стороні. Книжка, кілька рядків з якої освітили душу їх обом, — лежала розкрита, і тоненька тінь від степової травини падала на друк. Здається, та травина, прихилившись до однієї літери, хотіла пересвідчитися: «Яка ти, літеро, чи ти мертва, чи ти жива, наче ось моя біла квітка?» — спитала і почула таку благословенну відповідь, що аж заполоменіла білою радістю в дрібних очах своїх і випросталася під вітром, розкішна і прекрасна, — ніби з казкового світу. І вітер — легкий, теплий, прийшовши з–над обрію, поторкав, порушував сторінку і сумирний присів біля пагірка. Сонце водило золотим пальцем, читаючи рядки; і після того бджола, чи трішки недужа, чи стомлена працею, що почалася від рання, — присіла біля того пальця, посиділа, струсила також золоті порошинки біля однієї красної літери, підняла крильця і подзвеніла додому. Метелик, тріпочучи крильцями на своїй нерівній і нешвидкій дорозі, стишив літ над білими сторінками, прочитав літеру і подаленів над квітками степовими, схожими на мініятюрні плянети. А червоненька комашка з крапочками, округла і тиха, зовсім мирна, прибула до літери і там зосталася: грілася на яскраво–білому полі, біля соняшного пальця і теплої літери — біля ароматного обличчя степової травинки, що в зеленотканій ризі пишалася серед моря спокою.

БІЛЯ

«ДИСКОБОЛА»

Частина квітника з каннами, що оточують «Дискобола», запала в землю. Антон Никандрович пригадав історію з могилою найвидатнішого адигейського діяча. Оплакали шляхетні земляки свого героя, поховали на площі міста, що було одночасно козацьким і їхнім адміністративним центром. Хотіли збудувати великий і гарний пам’ятник. Та помилилися чесні адигейці: тільки одному «сонцю», що сяє між «цар–пушкою» і «цар–колоколом», належить ім’я батька, любленого народами так, що вже далі нікуди.

Почались арешти; проповзла по місту чутка про контрреволюційний націоналізм між адигейцями, про службу покійного турецькому султанові в старі часи.

Серед темної ночі, як злодії, підкралися слуги «сонця» і вирили з землі, осквернили тлінні останки героя, проміневі слави якого позаздрило пресвітле в царській «грано–витій» палаті.

На місті сплюндрованої могили поставили «Дискобола» — дивіться, які ми!., валлійське закохані. І квітничок хай буде, щоб естетика очі брала.

— Привітання! Я вас жду.

Антон Никандрович зауважує русявобороду персону і дивується:

— Звідки ви знали і… Підождіть, я пригадую: ми з вами говорили після доповіді в театрі. Товариш Лотосов?

— Він.

— А чому ви сказали: «Я вас жду?»

— Знав.

— Звідки ж ви знали?

— Треба цілий том писати… я — містик.

— О–о–он що–о–о! — підняв голову Антон Никандрович, наче хотів через голову містика роздивитися, що це таке.

— Ви надзвичайно цікава людина, — додав від щирого серця.

— Підозріваю…

— Що?!

— Я — надзвичайно цікава людина.

Старий засміявся і разом з тим затривожився:

— Скажіть прямо: ви не стежите за мною по політичній лінії?

— Свята наївність… Якби стежив, — хіба б сказав? Розумію ваше почування. Щоб знали: шість років відбув і втік, себто вкоротив термін на дві п’ятих. Можна гукнути міліціонера, — он стовбичить, — і вказати на мою особу: вертаюсь негайно в концтабір.

— Прошу пробачити, — забурмотів Антон Никандрович.

Містик веселий; сміх аж бризкає з очей, аж сіяє, стікає по бороді, і вона світиться, русява, розкішна, шовковою хусточкою розгладжена.

— Як можна відкривати це людині, що лише вдруге зустріли?

— По очах бачу: якщо в глибині погляду каламутить, — бережись, Іоно! Я боюся очей, схожих на видуті ґудзики, непорушних і закам’янілих; крім них, боюся неспокійних, як вуж на битій дорозі, досить прозорих, карих переважно, спарованих з блудливою усмішкою на скривлених губах, а сміх при тому нещирий, черевний, ядучий, як зараза! — ось чого боюся. Майбутнє бачу.

Антон Никандрович делікатно повідомляє:

— Я хотів би повірити в це.

— А ви знаєте, хто я? — перехопив мову бородань. — Не знаєте. Я — сич. І вам скажу, а ви не забудьте… збитими ногами підете вколо світу, мовби вколо дуба дитина ходитью… але чому ж це сьогодні — смерть? Не знаю, ай, не знаю! Не питайте Іону!

— Байдуже, хоч і смерть, — скорбно, з відтінком гніву сказав Антон Никандрович. — Мені нудно в касарні, втекти не можна, бо на дверях ідол сопе, біля вікна Іван Іванович щелепами клацає. Яка нудьга! Тут, звичайно, в магіку вдаришся, аби не збожеволіти. В зороастризм перейдеш. Стануть перед людиною з револьвером: «Думай… твою так, — пробачте за цитату з оригіналу, — думай, що буття визначає свідомість! Думаєш, чи ні? Відхиляєшся від істини?! Так ось тобі!» Стріляють і кричать: «Ми — найдемократичніші»!