Рай
Шрифт:
— «Професор Споданейко–Віконник твердить, що перед Росією і Україною лежали різні історичні шляхи: Росія прагнула встановити зв’язки з західноєвропейським світом через північний шлях, зокрема — через Балтику, а Україна — через південний шлях — по Чорному і Середземному морю. Причина цього така: Росія, — так виходить з прямого змісту лекції, прочитаної в грудні 1940 року, — Росія перебувала на нижчому ступені культурного розвитку, ніж Україна, і тому вона, без небезпеки асиміляції та підкорення тому, кого сама намагалася підкорити, могла вступити в зв’язки з північними країнами, взявши, однак, багато чого від них; в той час, коли б вона стала на південний шлях, — вона підпала б цілком під вплив Візантії. Взаємини з останньою Україна без страху могла встановлювати, бо
Росія, бувши духовно відсталою, розорила свого суперника — Україну, бачачи собі в майбутньому небезпеку від злиття двох старовинних культур і від повстання на українських землях непохитного бастіону східноєвропейського духовного життя. Що почав князь Андрій–руїнник, те довершили Петро І та Катерина II, які остаточно придушили українську культуру і на її руїнах запанували з своєю напівазіятчиною–напівевропейщиною. Так, мовляв, загинула колосальна перспектива духовного розвитку, бо якби Україна успадкувала до кінця здобутки еллінської, вишуканої і витонченої культури, то вона була б державою, в якій християнсько–европейські ідеали могли б знайти собі небачений вияв і розквіт.
Напрошується висновок: російський імперіялізм з його азійською нетерпимістю, заздрістю і жорстокістю винний в гальмуванні світового прогресу. Товариші, я вас запитую, в чім основна політична суть концепції професора Споданейка–Віконника? Основна політична суть її полягає в тенденції відірвати історію України від загального процесу, в якому вона становила невід’ємну частину, разом з історією великого братнього російського народу, і довести, що Україні, з погляду розвитку її культури, було невигідно йти в союзі з Москвою, а треба було об’єднатися з західноєвропейськими країнами. Подібні теорії мали розповсюдження у вигляді, наприклад, контрреволюційного «хвильовизму» тощо. Я гадаю, що наша здорова радянська громадськість засудить з усією рішучістю також і новітній рецидив буржуазно–націоналістичного літературознавства, який, на жаль, з’явився в нашому середовищі і залишився невикритим аж по сьогодні. Порядком самокритики я мушу ствердити: наша партійна організація також була недостатньо чуйна в політичному відношенні. І тому, маючи сьогодні знову серйозний урок, який потверджує вчення нашого геніального вождя і вчителя про необхідність посилення клясової пильности і непримиренности до всіх і всяких залишків капіталізму в побуті і свідомості людей, ми з помноженою енергією візьмемося до боротьби за кристалеву чистоту марксистсько–ленінської теорії і її глибокого застосування в ділянці гуманітарних наук».
«Псаломщик» скінчив свою аналізу, завершену, як то годилося, тоном акафісту, і вистанув у непереможній позі на одну секунду, випнувши колір хакі на грудях, а після того сів і закурив папіросу. Щілини між повіками були повні самозадоволення, зовсім чорного — на тлі алюмінієвого забарвлення шкіри на обличчі. А дащкувата лисина віддзеркалювала пурпур вечора.
Антон Никандрович тяжко підвівся; сухо та роздільно промовив:
— Товариш Тімурленков штучно вирізнив окремі твердження, подані в моїх лекціях цілком об’єктивно, поруч з Іншими, протилежними до них.
— Придержуйтесь порядку! — різко перебранчив старому Сороконожков, що головував на зібранні. — Слово має товариш Мотузков.
Нахмуривши брови, Антон Никандрович сів і втопив очі в якусь крапку на столі.
Товариш Мотузков прославився бойовими промовами; на кожних зборах його випускали наперед — нехай задає тон. Тип такого казенного промовця, одержимого духом підлабузницького фанатизму, давно відпечатався на камінні в живих печінках многотерпеливо’ї безпартійної маси. Завжди, після «основної» доповіді, неодмінно ставала перед очі така політична балалайка і на одній струні награвала агітаційну мелодію до крайньої межі осоружности. Такий «дежурний» промовець
— Ми заслухали, — кричав, ніби в момент, коли авдиторія оточена печенігами і в смертельній небезпеці мусить зважитися на якийсь неуявимий крок, — значить, ми за слухали керівну доповідь секретаря партійної організації, товариша Тімурленкова, який поставив перед нами на всю широкість і глибочінь питання про шкідництво в наших рядах з боку теорії, що ллє воду на колісницю буржуазного суспільства.
Антон Никандрович нехотячи посміхнувся, почувши про воду «на колісницю».
— Товариші, — переходив Мотузков на скреготливий стиль, — ми зобов’язані нести чистоту діялектичного матеріялізму в маси, а перед нами на носі протягується буржуазна контрабанда під маскою науки.
Авдиторія веселішала; в найдальшому кутку хтось басом зареготався і раптом стих, мовби почав пити воду. А Мотузков набирав розгону: човгав кулаками в повітрі і підкидав головою. Безколірні очі заливалися нервовою гарячкою, як у шамана. Чуб злиплими жовтими жмутками спадав на лобик сірого вигляду. Фізіономія перенапружена і темно–червона.
— Навіщо треба було згадувати, а так робить професор Споданейко–Віконник, і в нас записано в конспекті, як братня московська держава воювала з запорожцями, коли всякий знає, що існують залізні пута дружби між народами?!
«Залізні пута дружби» зацікавили Антона Никандровича, і він подав репліку:
— Пробачте!.. Американці й англійці пишуть про війну за незалежність, і, однак, це не заважає їхній дружбі.
Човгуща рука Мотузкова застигла в повітрі, а фізіономія оглядалася за порадою до секретаря парткому.
— Закликаю до порядку! — гостро різнув Сороконожков і постукотів олівцем по столу. — Можна продовжувати, — кивнув до промовця.
А Тімурленков підвівся і сказав:
— На мою думку, досить. Я думаю, що товариш Мотузков в основному висловив свої зауваження. Щодо репліки професора Споданейка–Віконника, то я вважаю за свій обов’язок сказати так: є принципова різниця між історичними подіями в країнах буржуазних, Англії та Америці — з одного боку, і подіями на території теперішнього Радянського Союзу — з другого боку. Воєнні події між Англією і Америкою мали один характер, а воєнні події, які були на нашій території, мали другий характер. Даремно проф. Споданейко–Віконник ставить між ними знак рівности.
Тімурленков сів, прибравши собі сановитости, як кіт біля парадних дверей. А Сороконожков дозволив говорити студентці Галині Зеленчук, старшій віком, ніж її сусідки, і партійній.
— Десять хвилин!
Тим часом Антон Никандрович дивувався — плечима знизував: «Про який знак рівности йшла мова? Я сказав про війну за незалежність в минулому і дружні взаємини в сучасності, а він — «знак рівности»… Він моментально скривлює мою думку і приточує гріх».
Галина Зеленчук покволом промовляла:
— Товариші, ми заслухали доповідь секретаря партійного комітету відносно ідеологічних помилок у лекціях професора Споданейка–Віконника. Ми всі знаємо Антона Никандровича як людину з великим знанням і поважаємо його; знаємо також, що він особисто користується по пулярністю, дякуючи уважності до нас і справедливості. Я хочу сказати, що мені жаль дивитися, як складається ситуація. Безперечно, секретар партійного комітету, з погляду нашого марксистсько–ленінського світогляду, має підстави, і я також, як комуністка, приєднуюсь до його зауважень. Однак я гадаю, що Антон Никандрович, один з наших найвизначніших істориків літератури, в наступному навчальному році спростує невірні твердження.