Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

А одночасно я мав особистий контакт з повстанцями Лівобережжя і трохи Правобережжя на теренах, зайнятих большевицьким або денікінським військом. Такі визначні повстанчі отамани, як Зелений з Київщини (Трипілля) або Ангел з Чернігівщини, особисто приходили до мене в Кам’янець-Подільський у 1919 році, замешкували у мене пару днів. Я їм улаштовував побачення, навіть з Голов[ним] Отаманом і деякими політичними нашими провідниками. Ці отамани «опам’яталися», але запізно!»⁸⁹¹

З наведеного видно, що більшість згаданих отаманів орудувала на теренах підконтрольних Директорії — інакше позбавити їх волі (що робилося часто лише після роззброєння підвладної їм частини), було неможливо, а ті, хто діяв на радянських теренах, мали організаційні контакти з керівництвом УНР.

М. Чеботарів проливає

деяке світло і на те, як влада поводилась із затриманими отаманами і хто винен за те, що більшість із них зрештою змогли уникнути покарання. З цього погляду особливий інтерес становить сюжет, пов’язаний із «любарською катастрофою». Мемуарист пише, що тодішні фронтові обставини склалися так, що Уряд звернувся до поляків з проханням негайно зайняти трикутник (Кам’янець-Подільський — Проскурів — Волочиськ), щоб зупинити наступ білогвардійців. Армія УНР потягнулася до Старокостянтинова — Любара. Ставка Гол[овного] Отамана перебувала у Волочиську, а Уряд покидав Кам’янець-Подільський без плану. М.Чеботарів в той час обіймав уже цивільну посаду Директора Політичного Департаменту [Міністерства внутрішніх справ] в Уряді І.Мазепи, який був тоді прем’єром і міністром внутрішніх справ.

Приблизно за два тижні перед евакуацією з Кам’янця-Поділ[ьського], — зауважує головний «кривдник» отаманів, — я перевів з вагонів арештованих отаманів до Кам’янецької в’язниці. З цього моменту отамани перейшли з військової компетенції до Мін[істерства] внутр[ішніх] справ… За декілька днів перед самою евакуацією Мазепа, як Міністр внутр[ішніх] справ, своїм розпорядженням звільнив усіх арештованих отаманів. Мені про такий акт виявлення своєї влади Мазепа абсолютно нічого не сказав. Я довідався лише від своїх урядовців, що прибігли до мене і з хвилюванням передали, що отамани ходять гуртом по Кам’янцю і збирають банду для «розправи» з Чеботарівим. По їх звільненні вони були певні, що то я їх арештовував, то я їх тримав під арештом самовільно, а ось, мовляв, як тільки вони переведені були до диспозиції Уряду — Мін[істерства] внутр[ішніх] справ, — їх негайно звільнено. Влада мені наказувала і я їх арештовував, але влада винна в тому була, що не притягала їх до судової відповідальності, хоч я неодноразово домагався від влади цього. Або судіть їх, або я мушу їх звільняти. Влада нічогісінько не робила, а тепер звільнила їх. Можна собі уявити, що ті отамани думали і чому вони, повні ненависти до мене, кинулися організовувати банди для «порахунку» з полк[овником] Чеботарівим»⁸⁹².

До сказаного можна додати міркування на рівні припущення: у поглядах С. Петлюри на покарання шляхом арештів, через судочинство цілком могли статися істотні трансформації. В усякому разі, якщо судити з деяких фактів, загроза юридичних санкцій не становила персонально для Головного Отамана великої ваги, оскільки їх можна було за бажання і зігнорувати.

Так, у заклику до українців на початках антигетьманського повстання він сам урочисто заявляв: «По постанові Директорії, Скоропадський, оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійности Української Республіки, за знищення її вільностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Вкраїні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопійцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Вкраїні, арештувати генерала Скоропадського і передать його в руки республіканських властей»⁸⁹³.

І першим, хто порушив цей заклик-розпорядження з масонської волі, був саме С. Петлюра⁸⁹⁴. То ж у психологічному сенсі обіцянки арештів і покарань для Головного Отамана могли й не означати їх обов’язкового, невідворотного виконання.

Порівняння вищенаведених фактів зі спогадів М. Чеботаріва, як видно, істотно різниться з тим, що стверджував один із авторів меморандуму в 1928 р. — І. Мазепа, якого, за твердженнями того ж М. Чеботаріва, «отамани готові були на руках носити за звільнення»⁸⁹⁵.

І якщо не з наукової точки зору, а чисто по-людськи, поведінку І. Мазепи ще якось зрозуміти можна (виправдати ж — ні), то зовсім алогічною видається позиція тих сьогоднішніх

авторів, які воліють «не помічати» «невигідних» аргументів, фактів, порушуючи одну з основоположних вимог об’єктивності — комплексний підхід до предмета дослідження.

А полковник М. Чеботарів таких «невигідних» аргументів нагромадив чимало. Причому вони кидають тінь не лише на поокремих отаманів, а й на першого серед них — С. Петлюру.

Перед від’їздом з України до Варшави Головний Отаман зустрівся у Волочиську з М. Чеботарівим, наказав йому відправитись у денікінське підпілля. При цьому ніякого конкретного завдання полковник не отримав. С. Петлюра виряджав його зі словами на кшталт: «Ви самі добре знаєте, що маєте там робити на користь визвольної нашої справи»⁸⁹⁶.

А вже наступного дня сталася досить прикметна подія, яку М. Чеботарів відтворив з деякими цікавими, почасти загадковими подробицями: «Були у мене досить значні гроші, що складалися з депозитів арештованих, були так само в депозиті і ріжні срібні, золоті речі — годинники, персні і т. д. Були і речі з жидівських грабунків, або й погромів (виділено мною. — В. С.). Про ці «скарби» знали всі мої люди. Отже, рано я наказав вишикуватися по військовому і перед ними заявив, що Політичний департамент [Міністерства] внутрішніх справ ліквідується обставинами нашої тяжкої дійсності, що я не бачу іншого способу тримання грошей і речей у себе, як усе роздати їм. Тут же я покликав цивільного службовця залізниці, що мешкав… з його дружиною і щось [з] п’ятьма дітьми, при них я роздав усі «скарби», що мав [при собі], даючи і працівникові залізниці, жінці і дітям. Тут же при всіх я сказав до [глави] цієї родини, що ми його так щедро обділяємо, бо має велику родину і нехай пам’ятає та дітям своїм розповість, що то були українські козаки, що боролися за Самостійну Україну і т. д.»⁸⁹⁷.

Можливо, випадково, а, можливо, й ні, однак М. Чеботарів згадує, що подібна зустріч відбулася й наприкінці січня 1918 р. Тоді С. Петлюра передав полковникові «куфер, повний грошей для продовження формування Коша Слобідської України… С. Петлюра мені не сказав, скільки грошей в тім куфері, не взяв від мене жодного поквітування…»⁸⁹⁸.

Звідки взялися гроші, коштовності у М. Чеботаріва на початку зими 1919 р. — невідомо. Було б некоректно припустити, що вони знову були отримані з рук С. Петлюри, — підстав немає. Однак, якщо це частина «експропрійованих» речей, у тому числі — й у ході єврейських погромів, а потім прихованих М. Чеботарівим — однією з особливо довірених особистостей Голови Директорії, то все одно претензії до С. Петлюри не безґрунтовні. Якщо в оточенні найвищого керівництва УНР допускалися подібні речі, то це лише зайвий раз доводить, до якого жахливого стану дійшла вся державна організація в добу отаманщини, що не було змоги скільки-небудь ефективно контролювати суспільні процеси, стихійні дії, боротися з єврейськими погромами.

Вищенаведене дисонує із твердженням професора В. Сергійчука про те, що уряд УНР «уже після перших погромів, що сталися на початку січня 1919 року в Бердичеві та Житомирі, різко засудив їх, вдавшись до розстрілу організаторів і розформування військової частини, що взяла участь у ньому. І в подальшому бачимо неодноразові спроби Уряду УНР, зокрема Симона Петлюри, поставити на місце стихійну отаманію — про це засвідчують оригінальні документи за його підписом»⁸⁹⁹.

Не заперечуючи антисемітських ексцесів за часів уряду С. Остапенка, автори меморіалів 1927 і 1928 р. І. Мазепа і П. Феденко намагаються довести, що ситуація докорінно змінилася після сформування нового Кабінету Міністрів: «Инша доба наступає, починаючи з 12 квітня, коли після буржуазного кабинету Остапенка було утворено соціялістичне правительство з членом нашої партії т. Мартосом на чолі. З самого початку існування цього правительства було рішуче поставлене питання про боротьбу з погромами. Мусимо ствердити, що нашій партії вдалося це зробити спільно з партією українських соціялістів-революціонерів, які також брали участь в цьому уряді. Петлюра твердо піддержував цю акцію. Позитивних результатів цих зусиль було досягнуто насамперед на ґрунті иншої загальної ситуації, яка утворилася, починаючи з середини квітня»⁹⁰⁰.