Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

Гадається, не так часто можна зустрітися з подібним філігранним поворотом дискусії. Вона дуже тонко переводиться у площину того, чи варто було С. Петлюрі відрікатися від влади — адже він був палким захисником не тільки євреїв, а й всього українського народу. А в підтексті досить промовисто відчувається, що іншого рівного С. Петлюрі, діяча просто не існувало, а його зрада справі обернулася б очевидними бідами значно більшого масштабу.

Мабуть, дискусія в подібному руслі абсолютно безперспективна, оскільки прямих аргументів мати не може. Однак у міркуваннях В. Жаботинського у даному випадку важливішим є не те, чого в реальному досвіді не було (відставка С. Петлюри, чи збереження влади в його руках), а те, що керівник

держави, котрий не може навести порядку, має нести значну міру відповідальності перед народом, країною. І тут доцільно вести мову лише про ступінь цієї відповідальності.

Якби вдалося довести (а це настирливо домагаються зробити і В. Сергійчук, і деякі інші автори), що погроми були не породженням отаманщини, не іманентними режиму, а «аномальними» явищами, мабуть, з подібною точкою зору можна було б погодитися (хіба що шукаючи пояснень причин загальної слабкості, неефективності влади). Однак і доводи В. Сергійчука, й документи, котрі він наводить в останній праці, як, втім, і в попередніх виданнях, не видаються достатньо переконливими, залишають чимало причин для сумнівів і заперечень. А відтак однозначність навряд чи тут буде досягнута в ближчому майбутньому.

Принагідно хотілося б зауважити і з приводу одного прийому, до якого постійно вдається чимало авторів, надихаючись бажанням захистити «честь українства». Ідейно воюючи ще з років Української революції проти тих, хто начебто зі спеціального розрахунку прагнув до знеславлення національновизвольного руху, вони розцінюють будь-які закиди щодо режиму отаманщини і С. Петлюри як образу всієї української нації, її справедливої боротьби за визволення.

У цьому разі ми маємо справу з явною підміною понять, на яку звертав увагу свого часу ще В. Винниченко. Звісно, отаманщина до певної міри і на певному етапі уособлювала український визвольний рух, стала його домінантою. Однак було б помилкою повністю ототожнювати отаманщину з глибинною природою, сутністю, генеральним спрямуванням національно-визвольної боротьби, Української революції. Отаманщина швидше була бідою останньої, шкодила досягненню визвольної мети, дестабілізувала зсередини Українську Народну Республіку. Нерозуміння цього й не дає можливості звести кінці з кінцями в логіці тих концептуальних вибудов, якими за будь-яку ціну прагнуть зняти навіть «тінь» з режиму, натхненником і головним творцем якого був ніхто інший, як С. Петлюра.

Гадається, що на тлі відзначеного не меншою образою українства слугують спроби не лише відокремити від рядових учасників боротьби керівну верству, а й перекласти неспростовну вину на «темну, стихійну масу». «З точки зору історичної справедливості ми, українці, мусимо визнати, що представники нашого народу вдавалися до цих ганебних актів (антиєврейських ексцесів. — В. С.) у період Української Народної Республіки, — резюмує В. Сергійчук. — Але в погромах, — продовжує він, — брала участь ота темна, стихійна маса, що витворилася під впливом більшовицьких гасел про експропріацію буржуазії, на чолі якої стали такі ж неосвічені отамани, а Уряд Української Народної Республіки до цього не мав ніякого відношення…»⁹¹¹.

Сумним фактом залишається те, що кожен автор прагне віднайти в документах те, що хотілось би віднайти для підтвердження власної позиції, побачити й вичитати те, що хочеться побачити й вичитати. На жаль, не стали тут винятком і визначні авторитети з проблеми — Т. Гунчак і В. Сергійчук.

Так, перший стверджує, що уже з літа 1919 р. можна вести мову про «порозуміння між євреями та українцями». Починаючи з цього часу, «чимало делегацій, що представляли різні єврейські громади та політичні партії, зустрічалися з Петлюрою і висловлювали свою підтримку українських національних змагань»⁹¹².

Вочевидь,

вжитий термін «чимало делегацій» видає бажане за дійсне, оскільки відомо лише про одну таку делегацію, яка 17 лютого 1919 р. відвідала С. Петлюру в Кам’янці-Подільському. Тому тільки її й згадує Т. Гунчак, виділяючи з широкої інформації про зустріч лише одну фразу: «Вони (євреї. — В. С.) заявили Петлюрі, що «всі кола єврейського населення готові разом з українським народом захищати незалежну українську державу, бо вірять, що тільки демократичний український уряд здатний гарантувати єврейському народові рівність та забезпечення його національних прав»⁹¹³.

Не раз солідаризуючись з позицією Т. Гунчака у попередніх творах, в останній книзі В. Сергійчук справедливо дорікає своїм опонентам, що вони охоплюють у своїх висновках не всю суму доступних документів, особливо виявлених нещодавно, або ж, припускаючись тенденційності, «відфільтровують» із них тільки «потрібні» свідчення, заплющуючи очі на інші. Причому це торкається не лише радянської історіографії, а й видань зарубіжних, емігрантських, зокрема, єврейських авторів.

Однак, треба сказати, сам В. Сергійчук часом робить те ж саме, що й автори, які потрапляють під вогонь його критики. Тільки «у відповідь» з документів відбирається інформація, яка «спрацьовує» вже на його (В. Сергійчука) концептуальні вибудови. Так, «поправляючи» Ю. Фінкельштейна, який пройшов повз оригінальний переклад із звіту єврейської делегації про згадану зустріч з Головою Директорії в Кам’янці-Подільському 17 липня 1919 р., київський історик виділяє всього один елемент: «Так от, самі євреї засвідчили, що їм Петлюра тоді заявив: «Треба боротись з більшовиками, але боротьби з євреями він не допустить»⁹¹⁴.

Кидається в вічі, що наведений повністю у книзі документ, загалом найбільший за обсягом⁹¹⁵, так скупо цитується, обмежено використовується в публікаціях і всіх інших авторів, котрі згадують про нього в цілому як про елемент і свідчення гармонізації українсько-єврейських стосунків, важливе досягнення директоріанських політиків, персонально — С. Петлюри.

Головний інтерес до згаданого матеріалу полягає далеко не в тому, що він умістив у собі велику за обсягом інформацію (хоча й це, природно, також має свою вагу). Це один з небагатьох документів, до якого хоч якоюсь мірою можна застосувати характеристику «комплексний», в усякому разі — не однобічний.

У більшості випадків дослідникам доводиться поокремо звертатися до документів, народжених українською стороною, і тих, що походили з єврейського табору.

Згаданий звіт про зустріч С. Петлюри з представниками єврейських діячів втілює в собі одночасний погляд на проблему з обох боків. І треба відзначити, що в багатьох позиціях сторони залишилися при власній думці, як би не прагнули згладити суперечності дипломатичними прийомами.

Прагнучи по можливості уникнути політизації акції, Головний Отаман просив її організаторів, щоб єврейство представляли не партійні функціонери, а посланці «населення». Однак зовсім зняти політичне забарвлення з проведеного заходу не вдалося.

З єврейського боку в бесіді взяли участь: від «Кам’янецької ортодоксії» равин Гутман, від Кам’янецької Єврейської Громади — Кнейдерман, від сіоністів і Громади — Альтман, від трудових кіл — Крайз, від Поалей-Ціона — Драхлер, від Бунда і об’єднаних єврейських соціалістів — Богарад.

Промови, репліки, відповіді С. Петлюри на зустрічі окреслили таке коло проблем і одержали наступне їх роз’яснення.

1) Протиєврейські ексцеси (вони не заперечувалися) кваліфікувались як «результат роздратування, викликаного провокацією».