Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

І міркування Т. Шаніна часто не просто перегукуються з ленінськими навіть на термінологічному зрізі («партія нового типу» — «революція нового типу» тощо), а з позицій вченого кінця ХХ ст. органічно доповнює й розвиває напрацювання попередніх десятиліть. Скажімо, він вважає, що російська революційна епоха продовжувалася з 1902 р. по 1922 р., органічно вписуючи в неї «генеральну репетицію» революції 1917 р. (В. Ленін), тобто Першу російську революцію, додаючи до цього період 1900–1904 рр. як «передрепетицію» і період 1906–1911 рр. як період «революції згори»¹⁰¹⁵.

Сутнісно кореспондуються з ленінськими положеннями про Росію початку ХХ ст., як епіцентр

революційного руху, про особливий характер розвитку російського капіталізму, про специфічне призначення її інтелектуальної, політичної еліти міркування британського аналітика, згідно яких ХХ ст. для всього світу почалося саме з російської революції 1905–1907 рр., а її поразка …стала драматичним початком епохи, в якій сама природа російського суспільства зазнала випробувань і змінилася в мірі, в якій вона ніколи раніше не змінювалася. Головний підсумок цієї трансформації для всього світу — утворення СРСР — був очевидним і грандіозним, але до цього слід додати і дещо інше, не менш важливе. Події, що відбувалися в Росії, були частиною хвилі радикалізму, яка прокотилася всім світом: масових страйків, селянських бунтів, боротьби за загальне виборче право, воєнних заколотів, державних переворотів і т. д. Погляд з нашого часу дозволяє вести мову про особливий характер цієї картини і виявити, по суті, новий тип явищ. Для неколоніальної периферії капіталізму російська революція 1905–1907 рр. була першою в серії революційних подій, які піддали суворому випробуванню євроцентризм структур влади і моделей самопізнання, що склалися в ХІХ ст.»¹⁰¹⁶.

Автор звертає увагу, що за революцією в Росії негайно відбулися революції в Туреччині (1908), Ірані (1909), Мексіці (1910), Китаї (1911), могутні соціальні протистояння й рухи в Індії, Індонезії, Молдові, інших регіонах, в яких проглядається вплив подій в Росії. Однак ще важливішим Т. Шанін вважає «істотну подібність цих подій, яка була закоріненою в соціальних структурах того, що пізніше стало відомим під назвою «суспільство, яке розвивається». Ось чому перше в світі «суспільство, що розвивається» — Росія — зазнало першої в світі революції нового типу — революції, характерної для «суспільств, що розвиваються»¹⁰¹⁷.

Принципово важливе у вищецитованому те, що Росія, опинившись у вузловому пункті суперечностей «третього світу», першою зважилася на пошук відповідей, що об’єктивно постали не лише перед нею, а перед дуже великою частиною людства. Зауваживши, що «політичні теорії, в яких співвідносяться революційна мета й засоби з передбачуваною природою суспільства, надзвичайно важливі як для революціонерів, так і для їх найпроникливіших ворогів», Т. Шанін дуже логічно й переконливо заключає: «Без деякої, — навіть найпростішої — осмисленої картини оточуючого світу і без уяв про краще майбутнє люди будуть бунтувати, якщо їх доведуть до крайності, але вони ніколи не здійснять революції. Свідомість трансформації й свідомість, що трансформується, навіть, якщо вона «нереалістична» — ось необхідні складові фундаментальної зміни соціальної структури, яка справедливо може бути названа революційною»¹⁰¹⁸.

Вражає не лише абсолютна тотожність з марксистським поглядом на співвідношення об’єктивного (та ще й у світовому вимірі) й суб’єктивного чинників у революціях, а й чесна констатація того, що саме в Росії народилися ті сили, що краще за інших зрозуміли генеральний розвиток суспільства нової історичної епохи. Звісно, в цьому пункті Т. Шанін рішуче розходиться з уявленнями тих авторів, для яких революціонери — то монстри з незбагненною, або злочинною, навіть божевільною психікою, які, зомбуючи суспільство, ведуть його у

прірву, «плюндрують» цілі століття¹⁰¹⁹.

Вищеозначене зовсім не слугує приводом для того, щоб (заплановано, або ж у полеміці) зводили сучасну революціологію до повторень теоретичних надбань вчорашнього дня. Один з очевидних недоліків колишніх схем революційних перетворень полягав у тому, що вони уявлялись результатом дії (взаємодії) матеріальних (економічних переважно) детермінант і людським (політичним) вибором. Останній, як вважалося, виявлявся найефективнішим у сенсі точного розуміння вимог часу і здійснення відповідних дій у «передписаному» об’єктивними обставинами напрямку. Тут, власне, між згаданими двома елементами — матеріальними реаліями і суб’єктивними намірами встановлювався причиннонаслідковий зв’язок, а закони розвитку суспільства (революційних змін в першу чергу) діяли начебто механічно (за зразком точних наук).

Однак у такому разі «знімалися» проблеми вибору і випадковості, в які неминуче «впиралася» думка будь-кого, хто прагнув зрозуміти логіку історичного поступу взагалі, й Росії в перші десятиліття ХХ століття, зокрема.

Уява про феномен революції, в тому числі в її російському варіанті, була доповнена елементами діалектичної комплексності, згідно яких «об’єктивне» й «суб’єктивне» знаходяться в нескінченному процесі «творення» й «розпаду», комбінаціями як «нав’язаної» необхідності, так і «неортодоксальними прозріннями», проривами розуму, де черговість складових зовсім не визначена, змінюється часто всупереч передбаченням і «здоровому глузду».

Такі епістемологічні зрушення дозволили звільнити відроджувані картини історичних епох від «глибокого детермінізму», простіше б сказати — фаталізму, повернувши наукову свідомість до глибокого висловлювання К. Маркса: «Люди самі роблять свою історію, але вони її роблять не так, як їм спаде на думку»¹⁰²⁰.

Догматизовані тлумачення «базиса» і «надбудови» синонімами причини й наслідків у однолінійній схемі не витримали випробувань історичними (фактичними) реаліями в їх не спрощеному (редукціоністському) розумінні. Спроби широкого погляду на проблему призвели й до коригування уявлень про людську історію як теорію прогресу, тобто неухильного підйому соціальними щаблями¹⁰²¹.

Все відзначене в плані розмов про революційний процес в Росії початку ХХ ст. по особливому висвітлює проблему суб’єктивного чинника. З позицій новітніх історіографічних надбань він постає як прагнення тогочасних політичних сил усвідомити сутність нагальних суперечностей й знайти шляхи їх подолання.

Наявність у перші десятиліття ХХ століття в Росії близько 300 партій (разом з регіональними, національними, відгалуженнями-течіями) — об’єктивне свідчення прагнень політично активної частини суспільства запропонувати свої варіанти чи ж то широкомасштабного, у межах всієї країни, чи ж то галузевого, чи регіонального владнання справ. Звісно, спектр «рецептів» був якнайширшим — від наполягань на збереженні статус-кво (а то й надання йому жорсткіших форм) до ліворадикальних і анархо-екстремістських проектів.

Серед інших організацій особливого впливу набували численні партії соціалістичного спрямування. Своєю чергою, вони також були дуже різноманітними — від тих, що підфарбовували свій ліберальний сутнісний фасад модною на той час марксистською термінологією, до тих, хто поривався якнайшвидше втілити в суспільну практику, головним чином, через революційні дії, ідеї наукового комунізму. Правда, й порівняно з останніми були ще «лівіші», як правило, авантюрніші організації, які тим не менше намагалися видати себе за колективи ортодоксів-революціонерів.