Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

Звісно, охоче, навіть ентузіазмом, використовуються витяги зі щоденників І. Буніна, його мемуарних творів, де витончений майстер слова, зраджуючи інтелігентності, переходить на дешеву брутальність, оцінюючи дії тих, хто ризикнув зазіхнути на «священні порядки» і навіть безсоромно зловтішається, коли його супротивники зазнають невдач¹⁰⁶⁵.

У чомусь, на перший погляд, неочікуваною, а чомусь такою, що має й свою логіку, постає ідея (концепція) «смутореволюції», оформлена в певну цілість В. Соловеєм¹⁰⁶⁶. Автор запропонував точку зору, згідно якої в Росії сталося три смутореволюції — наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ ст., в перші десятиліття ХХ ст. і, зрештою, на зламі ХХ — ХХІ століть.

Хоча щодо багатьох моментів, деталей авторської позиції виникає чимало питань, є й заперечення, які він навряд чи в спромозі спростувати, певний

інтерес викликає тлумачення автором перехідних епох, в яких відбувалися гігантські зіткнення напрямків розвитку Росії, в ході яких не завжди посткатастрофічний розвиток набував прогресивніших за попередній період сутностей.

Однак, на переконання В. Соловея, революції іманентні природі суспільства взагалі, носять особливу (національну) зумовленість (смисл) в Росії і неодмінно будуть реальністю прийдешньої історії, як її неминуча доля.

Останнім часом, у зв’язку зі світовою економічною кризою різко зросла кількість публікацій (не лише журналістів, а й серйозних представників науки), в яких «докопуючись» до причин нових випробувань, що впали на голову людства, вкотре робиться висновок про необхідність рішучої, кардинальної зміни світоустрою, який упродовж тривалого часу видавався за найдосконаліший. Деякі автори прямо вказують, що «сама капіталістична система зі своєю ринковою моделлю економіки по суті кризова. І як цю систему не модернізуй, все одно її шлях приречений, від кризи до кризи»¹⁰⁶⁷.

Як перший крок у порятунку світу вбачається створення «принципово нової парадигми, як системи концепцій»¹⁰⁶⁸. Отже мова знову заходить про революційні зміни в суспільній теорії, які б обґрунтували необхідність докорінних (тобто — знову революційних) змін усього способу життя¹⁰⁶⁹.

Живий відгук в академічних колах знайшла цікава ініціатива Н. Назарбаєва про радикальні шляхи оздоровлення світової фінансової сфери¹⁰⁷⁰. Розвиваючи сформульовані Президентом Казахстану ідеї, провідні українські вчені-економісти пропонують поширити їх на всю систему сучасного світоустрою, її кардинального вдосконалення. В. Геєць і В. Сіденко наголошують: «Ми всі маємо усвідомити, що світ вступив у нову еру, еру глобального переходу до якісно нового глобального суспільства, яке повинно звільнитися від пороків, притаманних системі, яка існує — гегемонізму і національного егоїзму, превалювання примітивних короткочасних матеріальних інтересів над інтересами довготривалого усталеного розвитку економіки, суспільства і культури. І не в останню чергу — від використання на шкоду людині винаходів людського розуму, якими є серед іншого новітні інформаційні і пов’язані з ними фінансові технології, що породили бум віртуальної економіки, яка вийшла з-під контролю, і привела зрештою до нинішньої глобальної кризи»¹⁰⁷¹.

У світлі вищезазначеного причини негараздів вбачаються аж ніяк не у «гріхах» тих, хто вже у минулому столітті прагнули віднайти (хай не безпомилково, не оптимально) альтернативні шляхи вдосконалення світу.

***

Звичайно, історіографія будь-якої проблеми ніколи не була одноманітною, однолінійною, більше того завжди перебувала й перебуває у невпинному русі. Так, від колишнього тотального протистояння із зарубіжними авторами поступово дійшло до поширення на теренах колишнього СРСР (переважно у російських перекладах) праць, у яких простежуються прагнення підійти до вивчення російського революційного досвіду без заданого бажання будь-що спростувати саму ідею революції, зокрема, у її більшовицькій реалізації. У певних межах прикладом тут може бути ґрунтовна, ретельно аргументована книга російського емігранта, історика й філософа, професора Оксфордського університету Г. Каткова «Февральская революція» («The February Revolution»). Автора турбувала не скільки витворювала схема, скільки «добування» якомога ширшого кола фактологічних свідчень про настрої й поведінку усіх без винятку верств російського суспільства, що й мало інтегральним результатом такий катаклізм, як закономірне повалення самодержавства, перехід Росії на принципово вищий щабель розвитку.

Своєрідним логічним продовженням цього дослідження можуть слугувати праці американського дослідника О. Рабіновича¹⁰⁷² (його батьки були родом з Росії, однак залишили країну в перший рік Громадянської війни).

Автор чесно зізнається в еволюції своїх поглядів в міру того як відходила в минуле епоха маккартизму, «холодної війни», здійснювалася поступова відмова від тоталітаризму в СРСР¹⁰⁷³. Та найголовнішим чинником відходу від стереотипів випадковості Жовтня чи ж то блискучої

воєнної операції — добре підготовленого державного перевороту, який не мав значної підтримки мас, стало ретельне оволодіння фактичним станом справи. «Вивчаючи за документами тієї епохи настрої та інтереси фабрично-заводських робітників, солдатів і матросів, я виявив, що їх прагненням відповідала висунута більшовиками програма політичних, економічних і соціальних реформ, в той час як усі інші головні політичні партії Росії були ґрунтовно дискредитовані нездатністю здійснити значні реформи і небажанням негайно припинити війну. В результаті оголошені більшовиками цілі мали в жовтні 1917 року підтримку широких мас»¹⁰⁷⁴.

Процитоване — не випадковість і не одне з положень, на якому наполягає колишній «буржуазний фальсифікатор». Це квінтесенція його досліджень. «Я прийшов до висновку, — акцентує увагу читачів А. Рабінович, — що Жовтнева революція в Петрограді була меншою мірою воєнною операцією, а більшою — об’єктивним і поступовим процесом, коріння якого заховувалося в масовій політичній культурі, повсюдному розчаруванні результатами Лютневої революції і, в цьому контексті, магнетичній притягальності більшовицьких обіцянок негайного миру, хліба, землі для селян і дійсної народної демократії, яка здійснювалася через багатопартійні Ради»¹⁰⁷⁵.

Автор переконливо констатує, що неупереджені підходи «дуже багатьох, якщо не більшості молодих західних істориків, які працювали незалежно один від одного, над темами, пов’язаними з революційною Росією», привели «до такого ж спільного висновку»¹⁰⁷⁶.

В устах недавнього рішучого критика більшовиків особливо вражають сторінки, на яких він (знову таки на основі реальних фактів, а не користуючись поширеними схемами) доводить, що РСДРП(б) на чолі з В. Леніним виявилася зовсім не змовницькою організацією закритого типу, а напрочуд демократичним, гнучким утворенням, якнайбільше відповідним потребам історичного моменту. Вона змогла запропонувати обґрунтовану стратегію революційного розвитку, застосувати ефективну тактику, на що виявилися просто нездатними усі інші політичні сили¹⁰⁷⁷. «…Найголовніше — феноменальні успіхи більшовиків значною мірою витікали із характеру партії в 1917 р., — резюмує А. Рабінович. — І тут я маю на увазі зовсім не сміливе й рішуче керівництво Леніна (величезне історичне значення якого безспірне) і не перетворену на прислів’я (хоча й дуже перебільшену) організаційну сутність і дисципліну більшовиків. Тут важливо підкреслити притаманні партії порівняно демократичну, толерантну і децентралізовану структуру і методи керівництва, а також її по суті відкритий і масовий характер»¹⁰⁷⁸.

Не зі всіма положеннями книг американського дослідника беззастережно погодилися російські колеги, заманіфестувавши свою позицію у супровідних публікаціях¹⁰⁷⁹. Однак вони підтримали основний висновок незаангажованого дослідника: «Ні, більшовики не захопили владу, як це протягом багатьох років стверджували їх противники і радянологи-традиціоналісти. Більшовики прийшли до влади (виділено мною. — В. С.), як це показав у своїй книзі А. Рабінович. — Прийшли тому, що їх підтримали, а вірніше висунули маси після того, як стало очевидним, що жодна інша партія не готова долати загальнонаціональну кризу на шляхах радикальних соціальних реформ. Видається, що таке бачення Жовтня відбиває справжню реальність 1917 року. В цьому баченні — ясне розуміння того, що Жовтень врятував демократичні завоювання Лютневої революції, запобіг вірогідності встановлення військової диктатури і відкрив можливість соціалістичних перетворень в інтересах народу»¹⁰⁸⁰. Хоча ці слова написані 1989 р., гадається, як і кожна справді наукова сентенція, вони вповні придатні й для будь-якого іншого часу.

На цьому аспекті варто спеціально наголосити, оскільки і до наших днів (особливий сплеск спостерігався в 2007 р., коли виповнювалося 90-річчя повалення самодержавства) не вщухають суперечки навколо причин, характеру, рушійних сил, окремих дійових осіб, головне ж — наслідків Лютневої революції, зв’язку її з прийдешнім Жовтнем.

Задля досягнення бажаного результату підтягується «важка артилерія»: передруковуються раніше обнародувані міркування О. Солженіцина¹⁰⁸¹, тиражуються великі обсягом публіцистичні студії модних авторів¹⁰⁸². Не обмежуючись цим, створюються і новітні праці з достатньо претензійними, навіть епатуючими, провокативними назвами і видань у цілому, і ще частіше — відповідних розділів¹⁰⁸³.