Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
Шрифт:
Він відновив спроби втілення в життя уже збанкрутілих один раз планів. При цьому знову, як і в 1917–1918 рр., була використана загроза Донбасу, тепер уже — від білих армій А. Денікіна з південного сходу. Найбільш повно ці прагнення виявилися в рішеннях особливої наради, скликаної в Харкові 30 квітня 1919 р. В нараді взяли участь голови Донецького і Харківського губвиконкомів Рад Ф. Сергєєв (Артем) і Ф. Кон, голова Донецького губраднаргоспу А. Каменський, член президії Донецького губраднаргоспу С. Гецов, нарком праці УСРР Б. Магідов, заступник наркома військових справ В. Межлаук та ін. Звинувативши «лівого» Г. Пятакова і «солідарних з ним» голову Раднаркому УСРР Х. Раковського та наркома військових справ М. Подвойського в неуважному ставленні до оборони Донбасу, нарада вирішила утворити бюро Ради Оборони Донецького басейну.
Автори цього проекту мали намір запропонувати РНК УСРР оголосити його як декрет уряду. Водночас у протоколі наради відзначено: «Неофіційно це бюро знаходиться у зв’язку, під контролем і діє за директивами виключно Москви»497.
Отож, під виглядом турботи про оборону Донбасу робилась чергова спроба розчленувати Україну, виділити з підпорядкування її уряду Донецький басейн і зробити його безпосередньо підлеглим урядові Радянської Росії. І в цьому основному за її метою змісті вона цілком тотожна ідеї та досвіду Донецько-Криворізької Республіки. Саме так ця акція кваліфікувалася в порядку денному Оргбюро ЦК РКП(б) 7 травня 1919 р. Оргбюро заслухало повідомлення Ю. Лутовинова про прагнення працівників Харкова утворити Донецько-Криворізьку Республіку. До діяльності усіх прихильників регіоналістських ідей цілком відноситься та оцінка, яку в телеграмі від 7 травня В. Ленін дав з приводу участі в цій акції В. Межлаука. На основі відомостей, одержаних від Ю. Лутовинова, він засудив гру В. Межлаука «в самостійність і в місцеві республіки» і попередив, що він буде переданий до партійного суду, коли не кине «цієї гри»498.
Останній сплеск збанкрутіла ідея Донецько-Криворізької єдності одержала в другій половині травня 1919 р., коли Ф. Сергєєв (Артем), К. Ворошилов, А. Каменський і В. Межлаук висунули план утворення Реввійськради Донецького фронту, підпорядкованого Південному фронту. До фронту мали ввійти 8 і 13 армії та 2 Українська армія, яку при цьому слід було виділити з Українського фронту. 1 червня в телеграмі В. Межлауку і К. Ворошилову (копія — Г. Мельничанському, Ф. Сергєєву (Артему), Арамейському) В. Ленін повідомив, що Політбюро ЦК РКП(б) рішуче відкинуло план об’єднання трьох армій і створення «окремої донецької єдності», вимагало забезпечити зміцнення української армії499.
Однак лінія регіоналістів була підтримана Головою Реввійськради РРФСР Л. Троцьким і членом Політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєвим. Вони здійснювали тиск на В. Леніна, Й. Сталіна, О. Крестинського і врешті 4 червня 1919 р. домоглися прийняття наказу Реввійськради Республіки про розформування Українського фронту. Управління фронтом було перетворено на формування 12 армії Західного фронту, до складу якої було включено 1 і 3 Українські армії. 2 армія була залишена на Південному фронті і реорганізована в 14 армію500. В той історичний момент дальша можливість реалізації регіоналістських, сепаратистських задумів стала неможливою внаслідок швидкої окупації Донбасу, а невдовзі і майже всієї території України білогвардійцями.
Коли ж після розгрому денікінщини йшов процес відновлення влади Рад в Україні, питання державного і партійного будівництва намагались розв’язувати більш кваліфіковано, враховуючи й попередній негативний досвід.
У процесі визволення Сходу України від білогвардійців наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. об’єктивно в черговий раз постало питання про його адміністративне членування. Визначальним моментом цього разу стало функціонування ревкомів як органів, що відновлювали радянське будівництво. В останні дні грудня 1919 р. — перші дні січня 1920 р. оформились ревкоми в Бахмуті, Горлівсько-Щербинівському районі, на рудниках Макіївського району, в Гришино, Єнакієво, в багатьох селах. 4 січня 1920 р. було створено Донецький губернський революційний комітет.
Оскільки межі губернії на той час, природно, встановлені не були, на своєму першому ж засіданні губревком розглянув питання «Про кордони Донецької губернії» і виробив відповідні
Наприкінці квітня 1920 р. відбувся губернський з’їзд Рад, який обрав губернський виконком знову на чолі з Ф. Сергєєвим (Артемом). А ще 22 лютого 1920 р. відкрилась І губернська партійна конференція502.
Цього разу і Харків і Москва більш жорстко тримали спільну лінію.
Логічним продовженням «розв’язання» суперечностей з «облатками», що сповідували ідеї регіоналізму, прагнули до їх втілення у суспільну практику стало їх поступове усунення з відповідальних загальнонаціональних, загальнодержавних посад, переміщення на ділянки роботи в РРФСР і навіть в міжнародні організації (Ф. Сергєєв (Артем), наприклад, був направлений на роботу секретарем Московського комітету РКП(б), головне — подалі від України.
З позбавленням основних носіїв регіоналістських ідей можливостей впливати на державне будівництво було вирішено і проблему боротьби з донкривбасівським сепаратизмом (хоча в значно менших масштабах і яскравих формах — здебільшого на побутовому рівні, регіоналістські настрої і надалі зберігались і деколи давали себе знати).
Підводячи підсумок, очевидно, можна висловити наступні міркування.
Сепаратистські настрої частини керівників більшовицьких організацій Донецького і Криворізького басейнів виявились у кричущій суперечності з потребами національно-державного будівництва. Це усвідомлювали навіть вожді РКП(б) і РРФСР, які намагались уникнути додаткових небажаних ускладнень у стосунках з Україною, що й без того завжди були непростими. Цим, в першу чергу, зумовлювалась негативна позиція офіційної Москви щодо спроб утворення Донецько-Криворізької Республіки.
Піддавши критиці політичний курс керівників Донецько-криворізької Республіки, Москва тим самим застерігала і щодо неприйнятності нігілістичноцентралістичних поглядів «лівих» в КП(б)У — Г. П’ятакова, В. Затонського, Є. Бош та ін., які виявили свою повну невідповідність потребам радянського національно-державного будівництва.
Характерно, що ідеї вичленення Донкривбасу зі складу України не знайшли скільки-небудь помітного відгуку в народних низах. Принаймні документів щодо цього не відклалося. Це дозволяє з достатньо високою мірою вірогідності судити, що регіоналістські уподобання були притаманні досить вузькому прошарку не лише жителів України, а й, навіть, більшовиків. Тобто від самого початку вони були не просто науково-політично безпідставними, безперспективними, а й значною мірою авантюристичними, несли в собі негативний заряд. А тому й крах їх у зіткненні з суспільною практикою був невідворотним.
Надзвичайне повноважне посольство УСРР до Москви: спроба розв’язання дипломатичним шляхом перших суперечностей [10]
Перше серйозне напруження, що набрало конфліктних міждержавних обрисів, у стосунках між Українською соціалістичною радянською республікою і Російською соціалістичною федеративною радянською республікою, припадає на весну 1918 р.
18 лютого розпочався воєнний похід в Україну 20 німецьких і австро-угорських дивізій. Його юридичною підставою стало офіційне запрошення Центральною Радою, представники якої 27 січня підписали Брестський договір, новопридбаних союзників для наведення «ладу і порядку». Виконання цього завдання означало витіснення з території України органів радянської влади, ліквідацію більшовицьких організацій, розгром червоноармійських частин.
10
Cюжет з книги автора «Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника» (К., 2002. — С. 59–65), передрукований науковим щорічником «Україна дипломатична» (Випуск V. — К., 2005. — С. 327–339).