Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

24 квітня 1918 р. відбулася ще одна подія, що вплинула на позицію німецького командування. В Києві від імені доти невідомої організації «Союзу порятунку України» був заарештований багатий банкір А. Добрий. Його вважали одним з найвпливовіших фінансових діячів, котрі мали тісні стосунки з німецьким командуванням. Він не мав особливого значення для німців, але вони не хотіли втратити зручної можливості для перевірки «міцності» Центральної Ради та українського уряду, їх здатності до рішучих дій. Тому командування Київської групи армій заявило протест керівництву УНР. Воно вимагало ретельного розслідування цієї справи та покарання винуватців. На все це Раді народних міністрів відводилося 24 години. Німецькі генерали прекрасно розуміли, що уряд УНР не зможе вкластися у цей термін. 25 квітня, не отримавши позитивної відповіді на свою заяву, Г. Ейхгорн оприлюднив наказ про введення німецьких польових судів в Україні, заборону будь-яких мітингів та зборів, обмеження свободи слова й друку.

Цього ж дня командуючий німецькими військами видав ще один наказ, яким фактично позбавляв український уряд можливості подбати про захист Києва. Німці зайняли всі стратегічні

пункти міста. Їхні військові частини приступили до виконання заходів за сигнальними гаслами «Готувати» і «Здійснювати» від 24 квітня 1918 р. Тобто, переворот розпочався, по суті, 25 квітня. Його здійснював аж ніяк не П. Скоропадський «власними силами», а окупаційні війська.

Ситуація вимагала від Ради народних міністрів рішучих дій. Однак керівництво УНР розгубилося, не спромоглося прийняти бодай якогось рішення. Воно не наважилося ні на переговори з німцями, ні на відкриту боротьбу проти окупантів. У діях керівників УНР не було чіткості й послідовності. Адже в той час як Центральна Рада заявляла протести окупаційному командуванню, український уряд дав згоду на роззброєння своїх військових частин, що знаходилися на околицях Києва. Активну допомогу в проведенні цієї акції німцям надавали Січові стрільці⁵³⁷.

Уже в розпал подій, 26 квітня командуючий Київської групи армій отримав і офіційний дозвіл німецького імператора на проведення державного перевороту в Україні. В ніч з 26 на 27 квітня німці роззброїли радикально налаштовану дивізію синьожупанників, сформовану свого часу в Німеччині з колишніх українських військовополонених. Паралельно з обшуком у приміщенні Центральної Ради і арештом ряду міністрів 28 квітня німецькі генерали дали згоду П. Скоропадському озброїти своїх прихильників.

Утім, на той час ситуація була взята під абсолютний контроль окупантами. Тому П. Скоропадський змушений був пізніше констатувати: «28-го квітня мені нічого не доводилося робити, все уже було готове»⁵³⁸. Та і 29 та 30 квітня генерал спокійно собі відпочивав і навіть згодом він не з’ясував, якими силами і коли займалися стратегічні пункти Києва⁵³⁹. Довелося виправдовуватися, що з часом «просто призабув деталі, подробиці дрібних сутичок».

Можна, звісно, дивуватися надзвичайному спокою і здатності самовладання генерала, виявлених у екстремальних умовах. А можна припустити, що П. Скоропадський від самого початку, як ніхто інший, знав свою справжню роль у перевороті, розумів, що від нього мало що залежить (зважаючи на сили, яких явно бракувало), а тому терпляче чекав фіналу.

Що ж до головних подій ключового дня, 28 квітня, то вони описані П.Скоропадським детально — доки силовими методами (однак із мемуарів не дуже ясно, хто їх насправді здійснював) блокувались установи, він міг кілька годин провести у роздумах біля пам’ятника Святому Володимиру⁵⁴⁰, потім тривалий час говорити з архієпископом Никодимом⁵⁴¹ тощо.

Із погляду вищевикладеного не можна пристати до фабули розвитку подій, запропонованої О. Отт-Скоропадською та П. Гай-Нижником. На їх переконання, плани державного перевороту визріли у П. Скоропадського самостійно і здійснював він їх самотужки. «Німецьке командування, як тільки дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу», — наголошують автори⁵⁴².

Таку позицію намагається аргументувати Г. Папакін. На його думку, «німці не стільки допомагали Павлу Скоропадському, скільки дотримувалися поблажливого нейтралітету, а іноді діяли просто провокаційно, як під час свого вторгнення до приміщення Центральної Ради 28 квітня, напередодні перевороту або брутального розгону Січових стрільців 30 квітня, вже після нього. Німецькі військовики пам’ятали генерала Скоропадського по фронту і не дуже довіряли йому. У випадку, коли б він не зміг протягом 29 квітня зайняти всі важливі об’єкти Києва або ж зустрів хоч якийсь серйозний опір, німецька адміністрація відмовилася б від попередніх домовленостей. Тоді б сам Скоропадський почув від генерала В. Гренера історичну фразу: «занадто пізно». За таких обставин за планами війкового командування мала бути введена комендантська година і безпосереднє правління окупаційної армії»⁵⁴³.

На жаль, досвідчений дослідник-архівіст не підтверджує висловленого жодним посиланням на реальний факт чи документ. Мабуть, за всіх бажань цього зробити взагалі не можна — такі документи не могли народитися, оскільки австро-німецька сторона заявляла про «нейтралітет», «про людське око», як дипломатичне прикриття своєї справжньої ролі в подіях — натхненника, організатора й основної, вирішальної сили державного перевороту.

Можна зрозуміти і П. Скоропадського, який пізніше з очевидною виправдувальною метою дуже обережно згадував про «офіційний нейтралітет» окупантів — він вповні прикметно, зокрема, зауважував: «Як я чув, ця нейтральність, звичайно, була швидше на нашу користь»⁵⁴⁴. Коли ж вчитуєшся в мемуари генерала, важко зрозуміти, що він взагалі конкретно (окрім отримування інформації та розмов) робив у критичні години державного перевороту. Створюється враження, що, принаймні, він сам безпосередньо взагалі нічим не керував, не впливав на події.

Навіть акт обрання П.Скоропадського гетьманом пройшов за його присутності лише на самій останній стадії (коли все було готове), в усякому разі без втручання у процес вирішення питання хліборобами-власниками⁵⁴⁵, якими, вочевидь, диригувала інша сила. І цією силою були окупанти.

***

Сучасні дослідники по-різному оцінюють

період правління П. Скоропадського. Одні вважають його «бюрократично-військовою диктатурою»⁵⁴⁶. Інші застерігають, що, прийшовши до влади, гетьман отримав диктаторські повноваження, але вони значною мірою були обмежені присутністю окупаційних військ⁵⁴⁷. Дехто визначає гетьманську державу як «український різновид маріократії»⁵⁴⁸. Останній термін, мабуть, має на меті, не змінюючи нічого по суті, хоч трішки завуалювати наукоподібним словотворенням визначення, яке дуже істотно зачіпає національне самолюбство — «маріонетковий режим». Загалом, видається, втручатися в додаткові суперечки з приводу означеного предмета не надто раціонально. Достатньо звернутися до відомих документів, що походили з табору німецьких дипломатів і військової адміністрації, і все відразу стає на свої місця, гранично прояснює ситуацію. 2 травня 1918 р. посол фон Мумм повідомляв у Берлін: «За спиною нового уряду стоїть у першу чергу єдина авторитетна в даний час у країні влада — німецьке верховне командування. Тому можна розраховувати, що нові правителі підуть назустріч будь-якому бажанню генерала Гренера і моєму (тут і далі виділено мною. — В. С.) як особистого, так і ділового характеру…Дедалі сильне обмеження уряду, ніж те, яке уже проведено до консолідації відносин (дуже вдалий дипломатичний термін. — В. С.), не рекомендується…»⁵⁴⁹. Та й справді, чого можна було ще домагатися, коли штаб Ейхгорна із задоволенням констатував, що «на даний момент Скоропадський знаходиться цілком і повністю під впливом головного командування»⁵⁵⁰. А щоб жодних сумнівів ні у кого не виникало та з рішучим бажанням розставити усі крапки над «і», той же штаб фельдмаршала запропонував відмовитися «від фікції дружньої країни (wenn endlich die Fiktion vom befreundeten Land aufh"ort), в якої ми повинні просити дозволу на свої дії у безтолкових або неохайних українських комісарів і комендантів. Головне командування потурбується про те, щоб найменші безпорядки були в корені придушені найрішучішим чином. У цих випадках буде користуватися підтримкою нового уряду»⁵⁵¹. Німецьке міністерство закордонних справ цілком слушно вичитало в наведених словах буквально наступне: «Передусім необхідно відмовитися від політики, яка зводиться лише до фікції дружньої країни. Новий уряд буде робити те, що ми вважаємо за необхідне…» і, бажаючи у найменших деталях погодити дипломатичні дії з військовими, просило уточнити: «Чи означає це, що ми повинні поводитись із Україною не як із державою, яка знаходиться з нами в мирних відносинах, а лише як із окупованою областю»⁵⁵². Німецький посол принципово погоджувався з безпардонною лінією військових, у чому він неодноразово запевняв берлінське начальство. Однак, відповідно до свого дипломатичного фаху, боязко висловлював думку про те, що бажано «підтримувати на Україні фікцію самостійної дружньої держави постільки,

оскільки це збігається з нашими інтересами». Серед причин здійснення такої тактики фон Мумм виділив такі: «…Необхідно рахуватися із суспільною думкою у нас, а також у нейтральних і ворожих нам країнах; необхідно рахуватися з авторитетом українського уряду серед населення, який ми підірвемо, якщо надто різко покажемо, що він [уряд] є лише лялькою (nur Puppe) в наших руках (он як! — В. С.), а урядові установи обслуговують винятконо наші інтереси»⁵⁵³.

Що ж до персони П. Скоропадського, то її не надто шанували і перебування при владі ставили в пряму, першочергову залежність «від того, чи залишиться він під німецьким впливом»⁵⁵⁴.

Принагідно можна відзначити, що німці вважали брутальні образи на адресу українських діячів цілком виправданими⁵⁵⁵.

Новопостала ж влада мовчазно все зносила, бо і в зверненнях до власного народу єдиним аргументом мала все ту ж військову силу, від якої і сама потерпала. Дуже наочно це видно, зокрема, з телеграми товариша (заступника) міністра внутрішніх справ М. Вороновича губернським старостам від 13 травня 1918 р. Урядовий чиновник наказував: «Повідомити населення всіма заходами, а саме: шляхом оголошення на повітових зборах, повідомлення в місцевих офіційних і неофіційних газетах від вашого імені, шляхом розклеювання на помітних місцях відповідних оголошень про те, що вся влада в Україні належить гетьману всієї України Павлу Скоропадському, який визнаний військовим командуванням — німецьким і австро-угорським (виділено мною. — В. С.), яке виявило готовність у разі необхідності підтримувати цю владу збройною силою і суворо карати за непослух цій владі у повній єдності з українською адміністрацією»⁵⁵⁶.

Отже, всі політичні гравці дуже добре знали свою справжню роль у тогочасному суспільному процесі і ще не навчилися маскувати її.

То ж перша характеристика, яка сама по собі напрошується при аналізі подібних документів (а вони побудовані здебільшого на реалістичній, часом надзвичайно точній оцінці ситуації), зумовлює нагальну, невідворотну потребу звернення до такого терміна як «маріонетковість». І перевершити, «перекрити» її не в силах будь-які інші визначення режиму, започаткованого в Україні 29 квітня 1918 р. Вони в кращому разі можуть лише доповнювати, часом «прикрашати» його сутність і спрямування.