Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
Шрифт:
Отже, у зацитованому абзаці з книги Д. Яневського — ціла низка очевидних елементарних помилок, відвертих підтасовок і фальсифікацій, безапеляційних, неаргументованих висновків, гідних подиву (щоб не зірватися на різкішу кваліфікацію) узагальнень.
Однак, щоб відвести можливі звинувачення не у прямій, а опосередкованій критиці, або ж узагальненнях, зроблених на основі одного (можливо — випадкового?) моменту, можна звернутися й безпосередньо до конкретного історичного епізоду у його відтворенні, інтерпретаціях публіцистом, проілюструвати, як затята тенденційність автора нерідко заводить його на шлях грубих фальсифікацій. Не приховуючи своїх крайніх ворожих антипатій до ідей і практики соціалізму в будь-якому прояві — від більшовицького до національного українського (найяскравіше уособлення тут — В. Винниченко),
В. Барладяну-Бирладник стверджує, що уже 7 листопада, за даними Є. Коновальця, все було готове до антигетьманського виступу. «Але для початку повстання не вистачало наказу з Москви.
13 листопада, за день до початку протигетьманського повстання, В. Винниченко зустрівся на квартирі міністра фінансів у центральнорадівському уряді УНР В. Мазуренка з Х. Раковським і Д. Мануїльським, які й наказали йому роз-
почати повстання»618.
При цьому автор посилається на Винниченкове «Відродження нації».
З наведеного залишається загадкою, чому треба було чекати наказу з Москви, чому цей наказ було одержано 13 листопада (Д. Яневський чи то з розрахунку, чи то з недбалості відніс цей епізод до 3 листопада).
Твердження В. Барладяну-Бирладника взагалі є вигадкою, оскільки нічого подібного тому, про що він пише, немає у В. Винниченка. «Під час підготовки повстання, — повідомляє Голова Директорії, — шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської делегації Х. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. З свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні.
Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати за кордон для підписання цього договору.
Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає, — я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором»619.
Отже, ні про дату, ні про ленінський наказ щодо повстання й мови немає. Тобто написане В. Барладяну-Бирладником з посиланням на В. Винниченка є примітивною фальсифікацією. Те ж саме можна віднести і до міркувань П. Солухи.
То ж не варто послуговуватися подібними працями, щоб дізнатися правду про справжню сторінку вітчизняної історії, зрозуміти, як відбувалося дійсне створення організації, що радикально вплинула на перебіг національно-визвольної боротьби, процес українського державотворення.
У день обрання Директорія мала переїхати
Відозва з’явилася на вулицях Києва одночасно з грамотою П. Скоропадського про федерацію з Росією — 15 листопада 1918 р. У відозві (під нею стояли підписи В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця і П. Андрієвського), наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності гетьманщини, давалася оцінка останньому крокові П. Скоропадського — рішенню про відновлення федерації з нерадянською, білогвардійською Росією. «Останнім зрадницьким актом генерал-гетьмана П. Скоропадського про скасування самостійности Української Держави український народ віддається остаточно на поталу поміщицькобюрократичної реакції і на цілковите поневолення, — говорилося у відозві. — Сформований новий уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неділиму Росію, виразно говорить про те, що чекає український народ, коли ви не встанете рішуче і до останнього чоловіка в оборону свого життя.
Український національний союз, яко найвище представництво організованої української демократії, вживав до останнього дня всіх заходів щоб мирно, без пролиття крови і дезорганізації громадського життя, захистить і одстояти права народу. Але всі мирні заходи української демократії весь час зустрічали лютий опір з боку поміщиків, бюрократії та буржуазії.
Отже, настав час залишити мирні заходи.
Од імені організованої української демократії, від усього активного народнього громадянства, яке обрало нас, ми, Директорія Української Народньої Республіки, сим оповіщаємо:
Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народньої влади. Все правительство його, як протинародне, протинаціональне, оповіщаємо недійсним.
Пропонуємо генералу П. Скоропадському і його міністрам залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади.
В ім’я спокою, порядку в Республіці, пропонуємо зробити це негайно, без пролиття крови»621.
Закликаючи російських офіцерів скласти зброю та залишити Україну, а австронімецьких військовослужбовців — з розумінням поставитися до усунення з політичної арени монархічно-поміщицької реакції, Директорія зверталася до громадян України з проханням визначити свої позиції в започаткованій боротьбі: «Хто стоїть за утиск та експльоатацію селянства та робітництва, хто хоче панування жандармів і охранок; хто може спокійно дивитись на розстріл мирних студентів озвірілими руськими офіцерами, — той нехай виступає разом з гетьманом і його урядом за єдину неділиму гетьмансько-монархичну Росію проти волі демократії Української Народньої Республіки.
Всі останні чесні громадяне, як Українці, так і не-Українці, повинні разом з нами стати збройною дружною силою проти злочинців і ворогів народу, і тоді всі соціяльні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Українські Установчі Збори твердо і непохитно закріплять їх на вільній Українській Землі»622.
Звертає на себе увагу те, що у відозві Директорії від 15 листопада 1918 р. по суті відсутня скільки-небудь розгорнута програма революційних заходів і перетворень. Окрім загальних фраз про необхідність повалення поміщицько-буржуазного режиму й відновлення політичних і соціальних революційних здобутків українського народу, що мали бути закріплені Українськими Установчими Зборами, у відозві немає конкретнішого і сталішого визначення мети боротьби.
Одне лише було зазначено в ній з безсумнівною чіткістю: оборона незалежності Української держави у формі Української Народної Республіки.
Можливо, Національний союз, створюючи Директорію, свідомо уникав виразного формулювання соціально-політичних гасел, відкладаючи це питання напотім, доручаючи Директорії лише виконання обмежених технічно-військових функцій — збройного повалення гетьманщини. Така позиція мала свої вигоди — єднала навколо Директорії різні верстви й групи, але мала і свої вади, як з’ясується пізніше, коли Директорії доведеться розширити межі своєї компетенції і урізноманітнити функції.