Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
Шрифт:
В день виходу відозви з Білої Церкви С. Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ України».
В цьому документі, підготовленому О. Назаруком, особливий наголос робився на військовому аспекті заходів, що на них мобілізувались маси, особливо військові:
«По наказу Директорії Української Республіки я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно собі присвоївшого права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійності Української Республики, за знищення її вольностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського
Гетьманські роспорядження і накази по військам касуються; військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ Республіки, вслід за тими, які вже перейшли.
Війська Республики мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спірався до останнього моменту. В цю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяне і робітники стали панами, в цю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В цю велику годину ви, брати козаки, хіба осмілитеся служити запроданцям, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії, її пануючій клясі — безробітному російському офицерству і мародерам, що скупчились в контрреволюційне кубло на Дону?»623.
«Універсал» С. Петлюри майже нічим не відрізнявся за своїм смислом від «Відозви» Директорії. І в «Універсалі», і у «Відозві» виразно підкреслювалася необхідність оборони суверенітету Української Республіки, плямувався реакційний гетьманський режим, обіцялось повернення революційних здобутків, або, як сказано в «Універсалі» С. Петлюри, — встановлення такого ладу, при якому б на Україні «селяне і робітники стали панами».
Однак невиразність соціально-економічної платформи Директорії на початковому етапі робітничо-селянського повстання проти гетьманщини майже не давалася взнаки. Народні прагнення до знищення гетьмансько-поміщицького режиму також не виходили за межі гасел Директорії.
Селяни й робітники прагнули передусім повалити, докорінно винищити гетьманщину, її карні офіцерські загони, скинути з себе поміщицьке ярмо, щоб назавжди відбити в поміщиків бажання і можливість повернутися до своїх колишніх маєтків. «Ті гасла, під якими брала провід над повстанням в свої руки Директорія, тимчасом не ставали в суперечність з цим основним, черговим завданням селянства і робітництва в їх боротьбі з диктатурою поміщиків і капіталістів. В той же час Директорія сміливо брала в свої руки провід над повстанням, мала опорну базу в формі регулярних військових частин (хоч би полк січових стрільців), закроювала справу у всеукраїнському масштабі, була зв’язана з широкими колами української інтелігенції, одним словом, являлась тим давно сподіваним революційним центром, потребу якого вже гостро відчувало українське трудове селянство, не раз жорстоко каране саме через брак такого центру, через сепаратність своїх виступів. В цих об’єктивних умовах лежать причини успіху Директорії на початках її повстанської діяльности»624.
Появою відозви Директорії УНР до населення, задекларованою в ній програмою, на думку В. Винниченка, було завдано удару в саме серце гетьманщини, від якого вона й загинула. Більше того, «на цьому моменті фактично й юридично доба Гетьманщини кінчається. Хоча Гетьманщина проістнувала номинально в Київі ще місяць, але вся вага державно-національного життя перейшла вже з 15—XI до Директорії»625.
Очевидно, в даному разі поважний політичний діяч припускається перебільшення. Адже відозва стала тільки першим кроком до повстання. Його треба було ще
Однак тут є й своя незаперечна логіка. З моменту створення Директорії та задекларованого нею відновлення Української Народної Республіки й справді розпочався новий етап Української революції.
Створення й початки діяльності Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України [13]
Щодо осені 1918 р. можна вести мову про переплетіння в суспільному житті України відразу кількох груп антагоністичних суперечностей. Не міг розв’язати миром питання про владу з гетьманатом не лише республікансько-демократичний табір Української революції. Не могли примиритися і різноспрямовані інтереси української людності Австро-Угорської імперії, що відійшла в небуття, й відроджуваної польської державності. Лише через крайній варіант — військовий чинник — вважали за найдоцільніше розв’язувати суперечності румуни з українцями Північної Буковини, а угорці — із закарпатцями.
13
Сюжет з книги «Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі» (К., 2004. — С. 215–231).
Врешті виявляли дедалі більшу готовність втрутитися у вирішальну військову боротьбу за владу й найрадикальніші сили в Україні, осереддям яких були комуністи. Оправившись після серпневих невдач і поразок, Компартія (більшовиків) України критично аналізувала нагромаджений досвід, виносила необхідні уроки, перегрупувала ряди й без довгих зволікань почала підготовку до нових битв.
Так, наприклад, газета «Киевский коммунист» здійснила принципову оцінку попередніх етапів боротьби і заключила спеціальну статтю висновками: «Досвід серпневої боротьби говорить нам про те ж, про що сказав нам наш партійний з’їзд: побільше організації, більше єдності й згуртованості, міцніше будувати партію, партією й революційними комітетами зв’язати в одне [ціле] всіх робітників і найбідніших селян… Легко померти в героїчній сутичці — важко місяцями вперто боротись за радянську владу, іноді відступаючи, лавіруючи, щоб пізніше ще з більшою силою бити ворога.
Шлях легкої миттєвої перемоги закритий перед нами — нам належить вперта довга боротьба…»626.
На кінцевий успіх можна було розраховувати лише за наявності серйозних військових сил. Тому у нейтральній зоні (вузькій смужці на півночі Чернігівщини — її ширина коливалася від 10 до 30 км) більшовики почали формувати із решток партизанських загонів, що змогли пробитися з різних районів окупованої України, дві повстанські дивізії. Значний внесок у цю справу зробили В. Боженко, А. Іванов, М. Кирпонос, М. Крапив’янський, І. Локотош, І. Петриківський, В. Примаков, Т. Черняк, М. Щорс.
Відставка Г. Пятакова і посилення правого крила в партії на чолі з Е. Квірінгом не означали розв’язання всіх проблем. Чимало питань, як партійного будівництва, так і політичної стратегії й тактики, залишались по суті відкритими. Ці завдання належало виконати ІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся в Москві 17–22 жовтня 1918 р. 125 делегатів представляли понад 9 тис. членів партії.
«Ліві» мали на форумі деяку чисельну перевагу, що зумовило непростий характер обговорення внесених до порядку денного питань, сутність ухвалених рішень.
Як і на установчому з’їзді, ключову роль знову відігравав Г. Пятаков. Він зробив основну доповідь — про діяльність ЦК, виступив із співдоповіддю про поточний момент, брав участь у обговоренні багатьох інших пунктів порядку денного, тобто дійово впливав на процес вироблення тогочасного політичного курсу, пошук шляхів його здійснення.
З’їзд іще раз засвідчив, що змусити лідера «лівих» відступитися від переконань, здати позиції — зовсім не у його вдачі. Уже у вступному слові Г. Пятаков пристрасно доводив, що «світова революція йде, світова революція відчувається всіма нами» і від імені Центрального Комітету запропонував проект відозви до робітників усіх країн.