Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських
Шрифт:
Вадим не чув, бо крутився далеченько від учительки: великою лозиною полохав жаб понад зарослим осокою озерцем. Біля нього товклося кілька хлопців і… нахабна Ірка Завадчук, яка гонко й манірно пищала до кожної жаби. Ніяк не відчепиться від хлопця! Наче й не бачить, що вона Кулаківському тепер цілком байдужа.
Софійка вміла міркувати. Еге ж, нині все змінилось не на Ірчину користь. По-перше, і Вадимова поява у їхньому дворі, і його вчорашня ніяковість – усе свідчило про його небайдужість до неї, Софійки. По-друге, те, що він ось кидає по Ірчиних
На центральній алеї, заповненій численними ятками, Вадим купив Ірці морозиво. Паршивеньке, звісно, хоч і дороге: Софійка не любить із чорносливом. Навіть почула, як гордовито сказав:
– Чотири п’ятдесят? Фігня! Для мене гроші – не проблема, ще й трохи лівих учора перепало!
Ірка Завадчук бридко самозакохано хихикнула.
– Хочеш, і тобі куплю? – раптом при всіх обернувся до Софійки.
– Дякую, такого не їм! – пирхнула, мало не онімівши з несподіванки.
Ірка знову хихикнула – вже не так самозакохано.
Що таке ліві гроші, Софійка розуміла не зовсім, бо на уроках такого не вчили. Але щедрий Вадимів жест розчулював. І давав привід знову щасливо, до почервоніння кінчиків вух, думати: о тобою, Вадимчику, все не так просто!..”
Урок давно скінчився, і біологічка дозволила тим, хто живе неподалік, іти додому.
Здолавши перелазик, Софійка з подивом помітила, що опинилася саме на тій вуличці, де жив загадковий хлопчик зі світлини. Ось і той дворик, тепер – із тюльпановим квітничком! Спершу навіть не впізнала: бачила-бо востаннє в жовтому опалому листі!
– Скільки я тобі казала, щоб туди не ходив! – долинув із розчиненого вікна жіночий голос.
– Я тільки попросив грошей на цирк: ти ж не даєш… – відповів хлопчик.
– Ще й грошей просив! І що? Поживився?
– Нема в нього зараз… Може, коли цирк наступного разу приїде…
– Звісно, нема! Для нас у нього тепер нічого нема й не буде, як ти не розумієш! Тепер усе для Іншої! На весілля!
– Але ж він подарував тобі…
– Що? Отой копійчаний пучок рясту?!
– А мені колись – шоколадку…
– Отоді? Ще восени?! Працюючи на гуртовій цукерковій базі?! Щедрий татусь Валентин, нічого не скажеш!..
– Але…
– Годі! Щоб я про нього більше й слова не чула!
Софійці стало не по собі. Невже таке може бути? Варто все добре обмізкувати!
9. Чоловік із виколотими очима
– Ну як? – Сашко аж підскочив назустріч.
– Ніяк! – відповіла понуро.
– Що, не дозволили?
– Не дозволили чого?
– Ну, кошенят…
– А-а-а, про це я ще не питала!.. Коралів от досі не знайшла!
– Гм-м… Жаль. Бо вона вже одна зосталась. Чорнобілка.
– А тих – розкупили?
– Пороздавав!
Кошеня вже не чіплялося безпомічно кігтиками і лагідно
– Мені не дозволять, бо й так удома завинила! – На чорно-білу котячу шубку закапали гарячі сльози.
Сашко похнюпився:
– Що ж робити?
– Нічого! І цю віддаси, а я, так і буде, вікуватиму без кота…
Чорнобілка тихенько писнула.
– Я про намисто питаю. Де ж його шукати?
– Хіба у чиїхось кишенях! – про всяк випадок пильно глипнула на Сашка.
– Украв хтось, гадаєш? – невинно закліпав той. – Ну якщо так, пиши пропало!..
– Дякую. Порадив!
Удома все думала про кошеня. Отак щоби принесла – невже вигнали б? Можуть! Але ж яке гарнесеньке! Отут би й жило, біля батареї. Змостили б кубельце… Ні, краще під ліжком.
Бр-р-р! Знову це фото! Здається, кілька разів одкидала його подалі, а воно знову на світ вилазить. Такий зловісний цей чоловік без очей! А фотографію треба повернути. Просто підкласти в сумку Вадимові.
Чи таки зважитись? Цікаво, які все ж у нього очі? Ет, будь що буде! Ризикну!
Софійка бере світлину і зачиняється в шафі.
– Готово-с!..
Гладкенький лисуватий фотограф догідливо зиркає з-за фотокамери на високому штативі.
Софійка мерщій ховається за важкою ширмою. На світлині ширма чорна, а у світлі ламп – зеленувата, оксамитова. І пахне тут, як і в їхньому старому домі, вогкістю й пилом, а зовсім не цвіллю й нафталіном, як думала раніше.
Нарешті оглядає чоловіка, який позував перед об’єктивом. Той самий кожух, а от борода – руда, як вогонь. І очі. Жовті, хитруваті.
– Щоб мені, голубчику, було, як годиться. Не кому-небудь робиш!..
Згрібає шапку й тупцяє до виходу. Софійка, виплутуючись із ширми, крадеться услід. У сінцях той надягає шапку й весело бурмоче:
– Цілий Вишнопіль дізнається про Гордія Кулаківського! Тепер усі в мене отут! – показує великого кулака. І регоче: – В кулаці у Кулаківського! О!
Відчиняє важкі різьблені двері й – о жах! – ступає на засніжений, аж тріскучий від морозу поріг.
Чом одразу не здогадалася, що тут – зима? Убралась би тепліше! А так рипає по снігу в кімнатних капцях. Перехожі подекуди здивовано озираються. Ет, навчитися б ще ставати невидимою!
Це було мале провінційне містечко, більше подібне до села. Невже Софійчин Вишнопіль? Двоповерхові будиночки, магазинчики, присипані снігом фонтани… А вдалині за солом’яними стріхами поблискує ріка. Нині це місце зветься Холерним Яром. Від річки (її теж холера з’їла?) зостався наразі маленький засипаний сміттям струмок.
Далі йти не може: зм-м-мерз-з-зла! Навіть не шукаючи схованки, процокотіла мало не самими зубами: “Іл-ларр-р-рок!”
– Що з тобою? Ти вся гориш!!!
Тітонька Сніжана війнула парфумами з дверців шафи і легкою рукою, такою приємно прохолодною, мацала Софійчине чоло.