Сім стихій
Шрифт:
— Ану, скажи, друзяко, як в’язати шкентель з мусингами?
Кібер заблимав і замислився.
— Відповідай, коли старші питають.
— Не знаю, — простодушно зізнався кібер, — прошу вибачити.
— Все гаразд, — сказав Енно, — справний. Я їх, лебедиків, іноді перевіряю: коли починає вигадувати, значить, списуй з корабля.
— А без вас вони упоралися б?
— Може, і впоралися б, але я не дуже даю їм експериментувати. У них інший спосіб мислення, та й з практичними навичками біднувато. Боюся, наплутають.
Ми ще довго говорили, і я впевнився: хто-хто, а Енно не відмовився
Вельбот був чарівно тихохідний і ненадійний. Проте Енно так розхвалював його морські якості, що я мимоволі спробував поглянути на нього іншими очима. І крихітна мрія про острів злилася віднині з вельботом Енно: нічого іншого мені й не було потрібно.
…Ми йшли із швидкістю близько двадцяти вузлів і невдовзі опинилися в смузі прозорої блакитної води, теплої, наче молоко щойно з-під корови. Метрів за сто від нас почувся плюскіт.
— Пощастило! — вигукнув Енно й одразу ж узявся налаштовувати линву з чималим гачком (єдиний дозволений пристрій для лову).
На гак він насадив макрель і тримав її напоготові. Вельбот він вів так обережно, що це стало схожим на справжнє полювання.
Тепер я розглядів: попереду, зовсім поряд з нами, куняла велетенська манта.
Скат завмер, розпрямив крила, і його пласке голубувате тіло видавалося неживим, млявим, безвільним. Лише вирячені очі, як я помітив за мить, очікувально-сторожко і нелячно роздивлялися нас і нашу немудрящу снасть. На наживку цей звір кинувся стрімко й жадібно.
Макрель, насаджена на гачок, ледве встигла попасти у воду за два метри від борту, поряд із розпластаним тілом, над яким мерехтіли блискітки світла від легеньких хвильок. Морський чорт ухопив гачок з рибою, і линва почала розмотуватися так блискавично, що я перелякався. Ривок. Волосінь натягнулася, і її повело вбік. Вельбот клюнув носом і пішов на повідку в упольованого нами ската. Нас розвернуло трохи проти вітру. Ще ривок. Линва змінила напрямок. Борт заскрипів, наша посудина нахилилася, і нас затрясло: ніби у воді швидко і нерівно завертілося велетенське зубчате колесо. Ні, риба не тягла нас уперед чи назад: скат, напевне, не мав аніякісінького бажання катати нас задурно. Він вибрикнув, наче розлючений огир. Ми не бачили його, і тому здавалося, що трос сіпався сам по собі, з чудернацької забаганки якихось сил, які досі чаїлися у безодні океану. Мені стало лячно. Хто знає, що там, у непроглядній похмурій глибіні справді коїться? Чи не станемо й ми чиєюсь здобиччю?
Ще кілька нестерпно довгих хвилин. Скат поринав дедалі глибше.
— Вилов не на наші зуби, — сказав Енно і почав натоптувати люльку, як справжнісінький морський вовк з кіно. Скат зманеврував, знову шарпонув за линву, Енно не встояв на ногах — і люлька полетіла за борт. Вельбот нахилився так, що мало не зачерпнув бортом води. Тоді Енно дістав з футляра широкий ніж і полоснув по натягнутій, наче струна, линві. Позбувшись тягаря, кінець її стьобнув по борту батогом.
Наше полювання було невдалим, проте мене
— Тільки два засоби пересування підходять тобі, Енно.
— Це ж які?
— Вельбот і машина часу.
…Вечір. Тепле пустельне море. Воно заснуло. Ми стоїмо на якорі: внизу ледь світиться глянсувата вода, над нею височіє простора палуба, освітлена яскравими вогнями кают. А над головою — незгасні вогні зірок, їхнє проміння приходить з усіх куточків простору та часу. У безмежжі простору світло від них мчить незнаними шляхами, бо ті шляхи, що їх виміряли й вирахували астрономи, вже стали давньою давниною, поки небесні вогні сягнули нашого зору.
Майже опівночі подув рівний дужий вітер. Я хотів був піти з палуби, однак побачив неподалік двох чоловіків. Один з них був високий і худий. Я впізнав Енно. Поряд з ним спалахнув червоний ліхтар, його проміння ковзнуло по палубі й зметнулося вгору. І мовби розтануло. «Локатор», — здогадався я. Управляв ним молодий хлопець. Енно мовчки спостерігав. Я підійшов до них.
— Познайомтесь, — сказав Енно, — навігатор усіх наших автоматичних апаратів — зондів, батискафів, метеорологічних ракет, глибинних бурів.
Хлопець привітно, трохи неуважно кивнув.
— Мій учень, — додав Енно.
Червоне світло спалахнуло знову, ніби довкола розхлюпали червоне чорнило.
— Є контрольний сигнал. З антеною все гаразд, — неголосно сказав навігатор.
— …Гліб, Микола, — назвав Енно наші імена.
— Запуск? — здогадався я.
— Є поправки на вологість і температуру, — неголосно сказав Микола.
— Запуск, — сказав Енно. — Зараз піднімемо заатмосферну станцію.
— Це вона? — я показав на округлий полірований контейнер, по крутих боках якого у такт з поворотом антени ковзали відсвітки.
— Ні. Це енергоємність. Станція на кормі.
— До запуску готовий, — сказав Микола.
— Зараз піднімемо. Не поспішай… Де ж це моя люлька? — Енно розгублено бгав у руках кисет.
— Ми її втопили, — нагадав я.
— Еге, це була манта! — захоплено пробурмотів Енно. — Нам сьогодні пощастило.
— Пощастило манті, — уточнив Микола. — А не Енно Рюону, який удруге не знаходить свою люльку. Відсалютуємо океану!
— У моїх літах можна дозволити собі розкіш бути трохи неуважним, — спроквола, чітко вимовляючи кожне слово, виголосив Енно і раптом вигукнув: — Давай!
Тієї ж миті клацнув стандарт часу. Запрацював іонний двигун. Мовби легкою заметіллю обвіяло корабель. Над водою заграла веселка. І одразу ж потьмяніла. Жбурляючи іскрами, зелена пляма знялася над нами, на мить погасила зірки й шугонула в небо, залишаючи на воді відблиски.
Микола прикипів до спостережного приладу. Мені вже давно станція згубилася з очей, а він ще довго по цьому стежив за її польотом.
— Усе. Пропала… — втомлено й весело сказав він.
— Пора, — сказав Енно. — Тепер її слід лишиться тільки на стрічці. Вона злилася із зірками. З туманностями. І її не розгледиш. Я зазирнув у кришталеву ополонку оптичного індикатора. Що це?.. Там мерехтіла зелена іскра. Станція?