Сім стихій
Шрифт:
Вони по черзі підходили до приладу. Довго радилися, поки зелена цятка повзла з півночі на південь, перебираючись з одного сузір’я в інше.
— Супутник? — нетерпляче запитав я.
— У тім-то й річ, що ні… — задумливо мовив Енно. — Супутники я розпізнаю як людей. З вигляду. За портретом. Та й він так само… Микола.
— Інша станція?
— Ну, ні! Сьогодні це наш квадрат. І нікому не дамо права тут працювати. Нам надали зовсім крихітну діляночку, градус на градус, і до того ж на одну добу, але забрати її ніхто не може.
— Порадитися з комп’ютером? — запитав Микола. Енно скривився, помовчав, потім сказав:
— Гаразд.
Ледь
— Адресує до центрального пункту, — втомлено і розчаровано сказав Микола.
— Ось вони, комп’ютери, — пробурмотів Енно. — Що в них закладеш, те й візьмеш. А коли треба… — І він безнадійно махнув рукою.
— Звернутися до центрального? — запитав Микола.
— Немає сенсу, — відповів Енно, — нас швидко повідомлять з континенту, в чім річ. Будемо чекати.
— Що б це могло бути, як ви гадаєте? Моє запитання було чисто риторичним.
— Усе що завгодно, — скоромовкою відповів Енно. — Виходить, ми не дужчі за комп’ютери, — глузливо мовив я.
— На жаль, ні. Не дужчі й не розумніші, — цілком серйозно, наголошуючи на кожному слові, відповів Енно.
Спроба розповісти про себе
Колись давно-предавно жив я у казковому краю, де були гори й річки, озера і тайга, чисті сніги і просторінь морських заток; отож куди б не вирушив, неодмінно потрапиш до моря, до його берега. Вода — до обрію, навесні синя, аж очі вбирає, і над нею чайки та перелітні птахи. Пам’ятаю кілька відтінків води влітку: синій, зеленкуватий, голубувато-сірий, свинцевий, сріблясто-жовтий; й усі тони і напівтони живі, об’ємні, бо світло, проникаючи у глибінь, запалює все море, і кожну хвилю, і кожен гребінчик на ній.
Приплив швидкий, шалений, пінистий. У вузькій скелястій розколині кипінь води довго терзала плоскодонку з пробитим днищем, лише через кілька днів винесло її у відкрите море. Хіба не свідчення морської катастрофи? І ось що дивує: яку б силу книжок я не прочитав, яких би розповідей про лиху долю людей, що побували у бувальцях, не начувся, а згадаєш про море безсонної ночі, і ось уже вона — стара дірява плоскодонка з далеких днів дитинства, і чужі слова й розповіді відступають перед нею, а найнеймовірніші на перший погляд випадки із книжок та журналів швидко забуваються. Що я можу пригадати? «Марію Целесту», «Титанік»… А скільки прочитано!
Відливи стрімкі, щедрі. Оголюється кілометровий обшир сірого піщаного дна, раптом з’являються свічада озер, ковбані з водою, галявинки з водоростями, що безсило повисли на камінні, з-під ніг кидаються врозтіч кремезні прибережні краби, морські їжаки стискують голки і на очах вростають у пісок, риб’ячий дріб’язок копошиться в калюжах, великі черв’яки самі даються до рук — наживка, яку залюбки бере навага. Привілля. Коли було сонячно, перед нами щоразу поставав новий світ, волого сяючий, знадливий. Якщо над крутими прибережними сопками блукають тумани, у бухті затишно й трохи сутінково, прибій утихомирюється, весла лягають на воду м’яко, човен пливе швидко — полюбилися нам і такі дні. Переправившись через бухту, ми розкладали на гальці багаття, ставили чай у бляшанці, на пласкому розжареному камінні смажили рибу, а потім ловили крабів або збирали на крутосхилі сопки водянисту шикшу.
Якось,
— Тягун, — коротко сказав Янков.
Уже значно пізніше я дізнався: причина тягуна — від внутрішніх хвиль. Нібито накочується невидимий, але потужний вал, який зрушує з місця кораблі, зриває їх з якорів, починаються аварії та зіткнення. А того далекого дня мій супутник коротко сказав: «Море згойднулося». І я повірив. Янков був на рік старший за мене, але знав удвічі більше. Я шанобливо називав його Борисом і охоче виконував при ньому обов’язки юнги: бігав по весла, відв’язував човен, веслував. Ми не були товаришами. Морські походи випадали мені вряди-годи. Найчастіше Янков вирушав у мандри на човні із старшокласниками. Я почувався ображеним, однак через кілька днів, коли він по-приятельськи заклично гукав мені з вулиці і я бачив, що він одягнений по-морському, прикрість ураз забувалась, і я квапливо лаштувався в дорогу.
Вулиця наша називалася портовою: вона похило спускалася до самого моря.
Коли я розмірковую про минуле, то воно мовби розростається: приморське місто губиться за пружком уявного обрію, його вулиці перетворюються на святкові проспекти, вогні зливаються у сяєво, і я ловлю себе на думці, що свого часу так і не обійшов його пішки. Портова вулиця теж стає довшою, і я не пригадую, чи багато було там великих будинків і де вона закінчувалася з протилежного боку від моря. Та частина міста, в якій я жив тоді, розкинулася по всьому положистому схилу узвишшя (його можна назвати пагорбом, може, навіть сопкою). З цього узвишшя добре було видно долину, і там теж стояли будинки. Річка в долині розділяла місто на дві частини. Висячий міст ми знали добре. Влітку біля річки цвіли на піску іриси, великі сірі птахи підлітали до води, сідали на гранітні валуни й поспішно відлітали, тільки-но наша ватага з’являлася на березі.
Річка з прозорою водою кілька разів змінювала русло і губилася у сопках. Повітря там видавалося синім, густим. І коли сонце після довгого ясного дня хилилося до заходу, синява густішала ще більше, і долина пропадала у ній. Лише зелені від кедрового повзунця гори височіли на тлі неба чітко, ніби намальовані. Це були другі ворота до моря. Річка квапилася до бухти Глибокої.
За мостом місто знову вибиралося на гору. Десь був і інший міст для террапланів. Здається, взимку ми бігали по ньому на ковзанах. Так ми потрапляли у зарічну частину міста, все ж ніколи не дістаючись до його околиці (навіть у Янкова на це сили не ставало).
Влітку я добре бачив протилежний берег. Пополудні за річкою, на пагорбі, світилися жовті стіни високих старих будинків. І цей незначущий, здавалося б, спогад завжди тривожить мене. Жовті стіни далеких будинків видавалися недосяжними, але там були люди, яких я зовсім не знав і які жили своїм життям. У цьому я вбачав таїну. Мабуть, у дуже великому нинішньому місті нічого такого відчути не можна: далину застують хмарочоси.
Взимку вечоріло швидко, тільки снігові обшири у розлогих виярках висяювали призахідними вогнями, потім лишалося холодне імлисте світіння. Під п’яту годину і воно згасало, тануло.