Сім стихій
Шрифт:
— Та ти справжній рибалка! — не без заздрощів вигукнув Нікітін, коли побачив мене з тонкою лозиною, на якій одна в одну красувалося одинадцять рибин, моя здобич.
— А ти? Зловив що-небудь? — діловито поцікавився я.
— Жодної. Не щастить.
Підійшли решта, почали вітати. Наче я здійснив подвиг. Хтось запропонував мене качати.
— Не треба, — сказав я, — це мій внесок. Жінки варять юшку, решта збирають ягоди і гриби. — І показав рукою на положисту сопку.
Вони перестали усміхатися, і їхні обличчя стали заклопотаними: вони явно вважали за краще зайнятися юшкою. Кожен взяв рибину, заходився чистити
Хтось говорив про проект «Берег Сонця», а я, ніби оглушений, не міг збагнути суті слів, не вловлював зв’язку між ними, і по кількох хвилинах важких роздумів день став сірий, буденний, тривожний. Підійшов Нікітін, сів поруч, запитав:
— Що з тобою? Нездужаєш?
— Та ні, нічого…
— А я думав… Гайда до вогнища, погрієшся.
— З чого ти взяв, що мені холодно?
— Мені здалося. Ти не шкодуєш, що поїхав з нами?
— Ні, нічого. Все добре. Що б я один робив? Гарячий чай є?
— Ну от, бачиш, я ж кажу, ти замерз, — доторкнувся до мене долонею, — геть закоцюб, хто завгодно підтвердить!
— Вони по черзі приходили до мене й підкреслено занепокоєно розтягували слова:
— У-у-у, зовсім закоцюб!
Віднесли до багаття і дали величезну кварту з гарячим чаєм.
— Лимонник! — вгадав я. — І жимолость.
Стало легко, я навіть злякався від цієї різкої переміни; справді, що це таке зі мною, зовсім розклеївся. Але найважче вже минулося. Минулося! І я побачив, як сідало на зелені вершини дерев тепле червоне сонце, і помітив, яка широка й святкова річка, що струмує по камінню віковічним руслом, пробитим серед камінних осипів, і не знає втоми.
Раптом із запалом почав розповідати їм про проект, про зустріч з Ольміним…
— Це той самий Ольмін? — спитав Нікітін і чомусь широко усміхнувся.
— Ні, — сказав я, — мабуть, інший. А втім, не певен.
Їхні обличчя були смагляві, веселі — у цій блакитній долині з теплим сонцем було добре. У мені пробудився інтерес до всього, що робилося навколо, і я розповідав, розповідав… Про «Гондвану». І не побоявся. Вона ніби була поряд. Це були не спогади. Просто слова. Що там станеться через п’ять-десять років? Що може статися з океаном? Чи вдасться наситити його сонячним світлом, зробити багатоповерховим, сяючим — іншим? Ні, океан не поласкавішає. Він побагатшає. Звичайна випадковість — вода так швидко поглинає проміння, що над темними безоднями лише плівка, тонкий шар життя.
— Так буде всюди, — закінчив я, — до глибин у півкілометра. Велетенський резервуар життя і світла.
— Ти певен, що це необхідно вже сьогодні? — запитав Розов, і я раптом помітив, що не всі поділяють мій ентузіазм.
— Що ти маєш на увазі?
— А ось що: зробити після цього океан колишнім уже не можна.
— У цьому й не буде потреби!
— Хтозна. Чи не забагато ми вже й так змінили на нашій планеті? Я не знаю, що станеться, коли цілі моря перетворяться на ферми. Можливо, буде надто багато тепла…
— Тепло можна відвести. У космос. На Марс. На Юпітер.
— А що зміниться там, на Марсі, на Юпітері?
— Це
— Можливо, — спокійно відповів Розов.
— Предки були не дурні люди, — багатозначно сказав Нікітін.
— І вони залишили нам океан таким, яким ми його знаємо! — вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні.
— Ну, не зовсім, — раптом заперечив Розов. — З тих незапам’ятних часів, коли виникла людина, вона тільки те й робить, що все довкола змінює. Почавши це робити, просто неможливо зупинитися. Це ніби оречевлений час. Перші експерименти засвідчать, чого можна чекати від проекту.
— Ти що, не віриш у розрахунки? — запитав Нікітін.
— Та хіба річ у розрахунках? Усе вибудовується на припущеннях, на сміливих гіпотезах. Якщо фотони будуть відбиватися… якщо пучок часток досягне Сонця… якщо магнітна буря не зіб’є їх із шляху… якщо… Та що там говорити! Був час, коли ніхто не взявся б за це. Колись діяли майже напевне. А це — розкіш — зондувати Сонце пучками високих енергій. Ми можемо собі це дозволити, бо знаємо: щось вийде, щось проясниться. Не одне, то інше. Якісь результати будуть. Поговоріть ще раз із Ольміним. Тільки відверто. Невже він упевнений на всі сто, що можна справді змінювати напрямок сонячних променів, стягувати їх до Землі? Та не може цього бути. Він же вчений. Думаю, у нього вже напоготові не один і не два варіанти експерименту. Це поки що дослідна установка. Реактор. Спорудять — запустять, тоді стане ясно, як з нею працювати.
— Та вже запустять, — протягнув Нікітін і, звернувшись до мене, раптом спитав: — А що з тією справою, з тією історією, про яку ми говорили?
Я зрозумів, він мав на увазі Аїру.
— А як про це розповісти? — відповів я. — Спробуй, може, в тебе вийде.
Він спантеличено подивився на мене, помовчав, потім добродушно усміхнувся.
— Шкода! — кокетливо вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні. — Не доберу, про що ви говорите.
— Якась слизька туманна балачка, — додала інша й зіщулилася від вечірньої прохолоди.
— Слизька? — перепитав Нікітін.
— Слизька, — сказала дівчина.
— А вам хотілося б знати до кінця… те, що знати поки що не дано. Вивчити під мікроскопом. Ще й пінцетиком поторкати. — Нікітін широко усміхнувся. — І мене так само. Як інфузорію чи молюска.
— Ти вбачаєш у цьому бажанні щось неприродне?
— Не вбачаю. Намагаюся з’ясувати мотиви.
— Мотиви? Ось, нудно — по-перше. Додому час — по-друге.
— Додому! — голосно сказав Розов.
А мій двійник почав читати вірші:
Зашуміла синява по схилах, Золотаве проміння світиться, Вдалину — молоде, розшаліле, — Лети, моє серце, мій вітер!Ми рушили до еля. Його боки червоніли під сонцем, від них ішло приємне тепло. На дотик вони були шорсткі — дощ, градини, вітри, всі незгоди, яких майже не зазнаємо ми, люди, залишили на них свої сліди. Ель розсунув нам легкі, зовсім невагомі дверцята, подав трап — ніби живе створіння. Всі рухи його були такі м’які й ритмічні, такі майже музичні, що мені подумалося: можливо, десь там, серед тонких електронних шарів пам’яті, під нікелем та пластиком конструктори умудрилися приховати невеличке серце.