Сім стихій

Щербаков Володимир Іванович

Ми злетіли у пломеніючі небеса. Нас проводжало сонце. І сосни на піщаних косах, де поміж видовженими тінями світилися квіти.

Знову я почув вірші; вони видалися знайомими…

Ковзнула птаха, наче тінь, Защебетала край вікна — І простір міниться весняний, І небо, де не видно дна! І вруна буйні! Де рівнини — Потоп трави, ромашок цвіт. Кохана, скільки ще іти нам У цей прекрасний білий світ!

Я знав ці рядки.

Губи шепотіли знайомі слова — на них щемливо озивалося серце.

Життя летить вперед (не сниться), Немов дорога вдалечінь, І до шибок опівдні птиці Легесенько торкнулась тінь…

Гармоніст. Незнайомка з дитинства

У моїх руках книжка. Незвичайна книжка: можна прочитати слова, можна побачити і почути все, що хотів сказати автор; однак звичка до чудес усе ж заважає мені осягнути всю дивовижність того, що відбувається, уявний світ стає реальним, досить лише натиснути на невеличку клавішу, заховану в обкладинці… Шуміли тополі за вікном. На дощ чи на погоду? Мої руки й плечі приємно тепліли від засмаги. А на вулиці-аж надто прохолодно.

Зараз у кімнаті виникне об’ємне зображення. Це ніби друге життя, що може давати втіху до самої старості. Але найчастіше я забуваю про клавішу. Люблю читати, як читали у давнину. А коли вже бавитися… Я пригадую іноді простий спосіб: вимкнути програму супроводу, підрегулювати генератор, поміняти контакти — трохи терпцю, і об’ємна книга перетворюється на цікаву іграшку, її зміст можна змінювати, її можна дописувати за автора або, навпаки, скорочувати. І герої, майже живі, принаймні дуже схожі на таких, просто на очах змінювали свої звички і вдачу, а отже, і власну долю. Як вигравав якийсь слабенький роман від такого співавторства. Будь-які зміни, здавалося, тільки прикрашали його. Кожне нове слово було доречне й потрібне. З іншого боку, і скорочення так само були на користь: прояснювалися події, а образи ніби ставали чіткішими. Зате вже в гарну книжку втрутитися важко. Краса і думка, поєднані навічно в скупих і лаконічних рядках, чинили опір будь-якому сторонньому натискові. По-різному, по-своєму гарні такі книжки, кожна на свій лад. І завжди бентежила таїна: жодна з голографічних інсценівок не могла б замінити мені слів і мелодії фраз. Можливо, колись людина оволодіє цим найвитонченішим видом мистецтва: перекладення книг на мову об’ємного кіно. Однак мистецтво слова на місці теж не стоїть. Як і колись, зі словом пов’язаний кожен порух душі, його нічим замінити. Нитки фраз поєднують нас із тканиною світу. І тільки вони — слова і фрази — донесуть до нас справжній зміст подій, їх вірогідність. Без слів ми — сліпці. І це не парадокс. Кольоровий калейдоскоп — ось що таке планета, поки не будуть названі речі, люди, вчинки.

Двічі чи тричі, коли я читав, переді мною поставав незвичайний образ: у тканину оповіді зненацька входив чоловік, зовсім непричетний до сюжету. Міцні вилиці, трохи похиле чоло з поздовжніми зморшками, зелені очі, каштанова чуприна з недбалим проділом. Таким я його собі уявляв. І досить мені було доторкнутися до цієї дивовижної картини-книги з клавішами, як найчастіше саме він з’являвся замість іншого, книжкового героя. Я називав його гармоністом. Дзвінко й чисто звучала старовинна гармонь в його засмаглих руках. Таким я бачив його подумки — таким він і з’являвся.

Потішно потім усе перемішувалось у книжці, і я вже не читав, а фантазував. Проте колись гармоніст захопив мене заливчастими переборами — і тільки-но він з’являвся, як я прагнув утримати його. І довго-довго не змовкала гармонь. Усе просто: біоструми…

Але гармоніст видавався таким живим і веселим, що вагання танули: мабуть, я зустрічав його колись. А може, образ, який колись виник, так вразив мене, що в пам’яті лишився живий слід.

Не знаю, що правильніше. Він з’являвся, тільки-но я згадував про пісню, мелодію, навіть про одну-однісіньку музичну фразу… і починав грати. І його видовжені, ледь примружені очі дивились удалечінь, повз мене. Якось здалося: в очах ніби зажура, це тільки від гри світла вони променяться й наче трохи усміхаються. Дивно: як усе це пасувало до його гри! Є такий вищий ступінь майстерності, коли будь-яка тема звучить, як одкровення! І тоді народжується світло, від нього снага, чарівність, осяяння не на одну мить.

Так уже він грав.

Його великі долоні торкалися срібних планок, і звуки виповнювали кімнату. Він майже не озивався. Тільки грав. І не так для мене, як для себе. Мовби снував якусь думку про те, що минулося, про плин часу, про людей і, звичайно, про любов. Що повідали його музичні думи?

Заграє — і переді мною постають старі вулиці над річкою, пломінкі дівочі вуста, весняний зернистий сніг і вогненне холодне надвечір’я… Музика — це іскриста роса і жовтоголові калюжниці над чорториєм, врунисті пагорби за річковим заломом і гребені хвиль на озерних роздоллях. І купол дерева на березі з теплим повітрям під ним — вологим, з шелестом листя і гілля. Мелодія розповідає: синява, вітри, високі сосни, жовте світіння вербняку, берези, темні хвилі. Відцвіла блакить літа!

Про що розповість серцю гармонь? Про довгі-предовгі безмісячні хвилини. Про те, як швидко черкають небо темні птиці. А небо, наче дах, нависло над землею. Постаріли зелені огорожі річок — непроглядні кущі. І діброва прощально шумить листям перед зимовим сном.

Живі звуки: вийшла за околицю дівчина з гладеньким проділом. Сутеніє. Мрячить. Усе затихає.

І знову звуки. Ніби кришталь. Мороз. Сніг. У розпростореному небі — блакитні таємничі вогні. Про пори року, як повелося, розповідає музика. Співає гармонь, звучить старовинна пісня. Очі в гармоніста веселі, непроникні. Пальці злітають, наче крила: дзвени, дзвени, гармонь! Грай, гармоністе!

Я заснув, думаючи про гармоніста.

У мій сон увійшли ледь вловні запахи та шерехи. Мабуть, я не зачинив вікно, і під ранок у кімнаті стало прохолодно.

Але ще раніше я прокидався. І розмовляв. З ким?..

…Жінка, в неї коротко підстрижене волосся і тонка нитка коралового намиста на стрункій шиї. Намистини червоні, як густа кров чи темна іржа, химерної форми, проте гладенькі — з відсвітами мінливих цяточок. Я довго не впізнавав її. Поки ми не заговорили. Вона сиділа на стільці біля самого вікна.

— На вулиці свіжо, — сказала вона, — може, причинити вікно?

— Ні, не треба. А втім, якщо вам холодно…

— Мені? — здивовано запитала вона. — Холодно? Ні ж бо…

Її репліка збила мене з пантелику. Я сидів за столом значно далі від вікна і все одно мерзлякувато щулився. Правда, невдовзі це минулося. Я не здивувався, що на вулиці ніч, а тож і її візит можна назвати пізнім. Силкувався пам’ятати про це, тільки ніяк не міг взяти у тямки, чи була якась причина її приходу, чи ні. Мій сон починався мовби зсередини.

— Вам подобається моє намисто? — запитала вона наївно, але цілком щиро.

— Дуже гарне намисто, — відповів я і раптом відчув, що водночас відповів і на друге її запитання. І нібито це, друге запитання, важило для неї більше. Однак прихований зміст розмови все ще не доходив до моєї свідомості.

Вона усміхнулась і запитала:

— Ви пам’ятаєте мене? Чи забули?

І я пригадав. Проте не сказав уголос. Промовчав. Лише кивнув.

— Добре, що згадали, — сказала вона й усміхнулася знову.