Сім стихій
Шрифт:
Я пішов у свою каюту і подумки розмовляв сам із собою: а я?
Втеча
Навіть коли узбережжя таранять мусонні дощі, Ольховський напоготові: елі в ангарі, полетіти з «Гондвани» можна лише у крайньому випадку. Що вже казати про тайфун?
— Тайфун — це серйозно, — майже лагідно прогув Ольховський, і я з готовністю кивнув. Я над усе намагався бути схожим на людину, яка усвідомлює небезпеку.
На юті «Гондвани» справжній автопарк, елі стоять рядами, прості й універсальні, підводні й стратосферні, дальні
— Що ви знаєте про тайфун? — запитав він.
Запитання було надто риторичним, проте я чемно відповів:
— Це ураган. Справжній ураган. Треба бути максимально зібраним і уважним.
— Так, це правда. З тайфуном жарти кепські. Звичайний ураган середньої сили або справжній ураган, як ви зволили висловитися, порівняно з ним легкий бриз. Чи знаєте ви, скільки ядерних зарядів, кожен з яких утворює виїмку під водосховище, заховано в «Глорії»?
— Ядерний еквівалент вражає уяву, я читав…
— Тридцять тисяч крупних ядерних зарядів. Ось із чим треба порівнювати енергію найсильнішого з тайфунів. Це не так уже й мало і значно перевершує наше уявлення про явища, які можуть вражати нас. Як ви гадаєте?
— Очевидно, — погодився я.
Тепер я здогадався про тактику Ольховського: за розмовою час пролетить непомітно, а там буде видно.
— А знаєте, скільки атомних зарядів у звичайній грозі? — запитав я в свою чергу.
— Небагато, — відповів Ольховський.
— Дев’яносто, — збрехав я.
— Можливо, — поблажливо кинув мій візаві.
— І все ж у дитинстві я не раз гуляв босоніж під час грози.
— Діти-сміливий народ. Та що діти, і серед батьків іноді трапляються одчайдухи. Дехто саме в недостатньому вихованні вбачає коріння безвідповідальності. А втім, це окрема тема.
— Відважні льотчики перетинали тайфун на літаках. Я бачив давні-предавні знімки. Уявіть собі древній літак, цю незграбну машину з алюмінію, в чорному вихорі урагану. І льотчика. Гадаю, тут потрібна найвища ступінь відповідальності, яку тільки можна собі уявити. Для сучасного еля це не проблема. Будь-хто з нас зробить це, не замислюючись, коли йдеться про життя іншої людини. Про справу, нарешті.
— Ви маєте рацію, будь-який спосіб добрий, якщо він останній, вимушений. Я вважаю, Ольмін відмовився б поділитися місцем в елі. І хоч як би я чи ви його вмовляли, він не погодився б покинути Берег, якщо, звичайно, нам пощастило б його там розшукати.
— Але спробувати варто. Це наш обов’язок.
— Ще б пак! До нього вже надіслали два автоматичні терраплани з наказом евакуюватися. Давайте обмізкуємо, в яке саме місце на узбережжі направити автоматичний ель. Мені здається, він може перебувати неподалік від головної станції, наприклад, біля рефлектора. Як ви гадаєте?
— Кажуть, він не озивається. Лише радіоавтомат передає зведення про експеримент. Від його імені.
— Це деталі.
— Думаю,
Наші погляди зустрілися. До цього ми роздумували кожен про своє.
Між нами раптом постала Валентина. Я не знаю, як це сталось. Але я пригадав про неї. І він так само.
— Жарти геть, — різко сказав він. — Ель ви не одержите. І годі про це.
— Мені потрібна машина! — твердо сказав я.
— Навіщо? — запитав Ольховський суворо.
— Допомогти Ольміну. Ви хоча б розумієте, що там відбувається?
— Він божевільний!
— Як ви смієте?
— Машину ви не одержите! Поки тайфун не пройде між Берегом та «Гондваною». Припинимо цю розмову.
На палубі було похмуро, сиро, слизько, скісний дощ періщив від тієї самої миті, як ми відійшли від берега. За спиною залишився гостинний причал маленького тихоокеанського острівця. У «Гондвани» починався новий тривалий маршрут: завтра небо проясниться, вітер ущухне, відкриється простір. А я?
І тут я наштовхнувся на Енно. Він швидко йшов мені назустріч, поспішаючи, мабуть, заховатися від негоди в каюті. Я заступив йому шлях.
— Енно, мені потрібен ель!
— Ти говорив з Ольховським?
— Про що з ним говорити? Звичайно.
— Так… Але ж він за тебе не відповідає. Умовити не можна?
— Ну що ти мене мордуєш, ніби сам не знаєш! У тебе є ключ чи ні?
— Я його здав.
— Авжеж, я й забув, що він відповідає за людей, а ти за машини, і тому так зручно тут улаштувалися.
— Що ти верзеш?
— Ходімо! — Я взяв його за рукав плаща і повів. Він слухняно йшов за мною, навіть не намагаючись звільнити руку.
Ми підійшли до елів. Вони стояли, поблискуючи крутими випуклими боками. Над ними — перекинутий купол, схожий на велетенське збільшувальне скло, прихисток від негоди. Я вдарив кулаком по голубуватому прозорому пластику. Він спружинив і м’яко забринів.
— Давай ключ, — сказав я Енно. — Я все візьму на себе.
Він мовчав і сумно усміхався. Тоді я зрозумів, що ключа у нього справді немає. Ні при собі, ні в каюті. «Енно, Енно, — подумав я, — не так уже й часто я з тобою зустрічався, але встиг вигадати тебе від голови до п’ят, і зовсім ти, виявляється, не такий, яким видався мені того першого дня три роки тому, коли ми полювали на манту».
Я відпустив його. Він пішов зсутулившись, потім озирнувся, зупинився, ніби про щось розмірковуючи, і знову підійшов до мене.
…І ми разом довбали голубий пластик ломом, і гамселили його ногами, і підпалювали з допомогою старовинної паяльної лампи, яку він зберігав у своїй скриньці, і різали старовинним, що самозаточується, кинджалом і просто ножем. І, знесилівши, дряпали алмазом, поливали хімікаліями і знову гамселили ногами і гатили кулаком.
А потім старий, захекавшись, приніс під плащем променевий пістолет, з чого я неабияк подивувався, і ми смалили по черзі, ніби по мішені, по вхідному блоку, а пластик, пружинячи, відступав і з м’яким співучим звуком повертався на місце, умить затягуючи рани та рубці.