Сім стихій
Шрифт:
За чверть години я знемігся, і ми пішли геть, переможені, скорені, тихо, як відходять шлюпки від нічного причалу.
Я болісно шукав вихід. Якщо зв’язатись з Нікітіним? За годину, од сили за дві він буде тут, на борту «Гондвани». Полетимо разом. Або ні… Краще я залишу його на деякий час тут. Але як здійснити цей простий план, коли навіть звичайний відеофон розміщений у каюті Ольховського? Друга установка в його помічника, проте скористатися нею без його відома теж не можна. А в тому, що згоди на прибуття еля не буде, я не мав сумнівів. В Ольховського незрадлива позиція: він вважав, що відповідає за мене. Переконати його в іншому я не міг. Він мав слушність.
Ольховський був насторожі, й обійти його я не міг.
Він дав мені зрозуміти, що ліміт нещасних випадків на «Гондвані» сповна вичерпаний. І я не міг заперечити.
Моя безпека була зараз понад усе: я був гостем на «Гондвані». Абсурд: хіба я не міг розпорядитися собою? Про мене виявляли зворушливу турботу. За цим могло бути що завгодно: міркування про безпеку, страх відповідальності, нехіть сушити голову над чужими проблемами, тобто звичайна байдужість. Чи все це разом узяте? Голова стала важкою, я ладен був зненавидіти його, не маючи на це, між іншим, достатніх підстав. Лише через кілька хвилин я взяв себе в руки. Врешті так можна вигадати що завгодно — і повірити у вигадку самому. А потім озброїтися, наприклад, дезінтегратором чи мікропістолетом, на зразок того, яким так ловко пускають зайчик, коли треба поновити І колекцію експонатів у біологічному музеї. І пред’явити права людини, яка завжди і всюди може вільно беззастережно розпоряджатися собою, а отже, й іншими… Так виходило.
Мене охопило заціпеніння. Я заплющив очі, навіть задрімав, проте все чув, найменші шерехи, чиюсь ходу за перебіркою, вловлював різноманітні сплески хвиль за бортом. «Гондвана» йшла повним ходом, відстань між судном і Берегом Сонця швидко збільшувалась. А я все ще лежав і намагався забутися: а що як уві сні станеться диво?
Стихало, ніби вуха заклало ватою. Та зненацька я відчув: за дверима хтось стоїть. Так, я вловив кроки, але біля моєї каюти звук розтанув. Там хтось причаївся. Я лежав знеможений, і не міг чомусь поворухнути навіть пальцем. Проте все розумів. У голові проясніло.
Чиєсь дихання… Можливо, це мені тільки здалося; проте хто там, за три кроки від мене? Двері почали помалу відчинятися. Лише після цього почувся легкий стукіт. Я дозволив зайти. Із-за портьєри в кімнату зайшла жінка.
Я мовчки дивився на неї і спочатку не впізнавав. Обличчя її було знайоме, як обличчя актриси, котру бачив випадково у давньому кіно, але назва стрічки давно вивітрилася з пам’яті і без підказки годі було й сподіватися. Треба ж таке…
Вона не без цікавості розглядала мене. Я підвівся і запропонував їй стілець. У моїй голові спалахнуло: Аїра! І це ім’я я вимовив уголос. Вона не відповіла, ніби мій здогад не мав для неї аніякісінького значення.
— У мене до вас прохання, — спокійно сказала вона.
— Друге прохання, — уточнив я, — перше мені вдалося виконати. Колись ви попросили мене розповісти про жінку із. зірок…
— Так, — просто сказала вона, — це була я.
— Тоді вам легко вдавалося змінювати… Змінювати зовнішність.
— Це зовсім не важко.
— Я слухаю вас.
— У мене обмаль часу, аби розповісти вам з подробицями…
— Шкода. У мене його скільки завгодно.
— Отже, я можу сподіватися?
— Звичайно.
— Я вам вірю. Ви ж знаєте, що я
— Я де знаю. Далі.
— Ви зможете…
— Допомогти йому?
— Так.
— Ні, поки не буде еля — ні.
— Це дрібниці.
— Ви дасте мені ель?
— Якщо ви хочете йому допомогти.
— Звичайно. Але ж ви не залишите мені свій ель? Тоді вам доведеться зустрітися з екіпажем цього славетного дредноута, і якщо колись вам пощастило чкурнути від мене, то тепер ситуація може скластися інакше.
— Я дістану ель.
— Мені потрібен магнітний ключ.
— Гаразд. Чекайте на мене.
Вона вислизнула з каюти, а я дивився, як повільно опускалася портьєра, потривожена хвилею повітря, що злетіла з того місця, де щойно стояла людина.
Я знову ліг спати і почав розмірковувати. Маски було зірвано. Заради чого? Заради успіху нашої справи? Звичайно. Але не тільки… не тільки.
Коли вона повернулася, відповідь у моїй голові майже склалася. Минуло навряд чи п’ять хвилин. Аїра простягнула мені руку, на її долоні лежав ключ з магнітним кодом від усіх елів на «Гондвані». Тонка тепла рука, на зап’ясті — зелений браслет.
— Як це вам вдалося?
— Це копія. Ключ залишився в Ольховського.
— Ще краще. Вас підкинути до берега? Я уважно дивився в її темні прозорі очі.
— Я сама, — сказала вона і раптом схаменулась. — У мене інші справи. Ось візьміть… тороїн.
— Тороїн! Так це ваш подарунок нам. Ось воно що! Спасибі!
Я вийшов на палубу. Пробрався до елів. Облюбував один з них, поплескав його по обшивці, як колись ковбої поплескували верхових коней. Тільки у мене для цього жесту були підстави іншого плану: тайфун над океаном — це не димок над вігвамом у преріях. Обшивка не пропускала звук, не озивалася на удари і поплескування — те, що потрібно.
Аїра стояла за моєю спиною. Я махнув їй рукою і стрибнув на сходинку, яку мені послужливо підставив ель. І раптом я почув: врятуйте його!
Любов. Стихія. Любов?.. Так. Знову ставши Аїрою, вона не опанувала себе. Не змогла… не змогла.
Вона стояла на тому ж місці, а я вже був у машині й уже піднімався в повітря, а у вухах моїх звучало:
— Врятуйте його!
Інтерлюдія: гармоніст
Мабуть, усе ж варто було б здивуватися з того, як він несподівано з’явився. Чому зараз? Примха пам’яті? Я виразно побачив його обличчя, розкосі зелені очі, міцні вилиці, лоб у зморшках. Здається, він постаршав, мій гармоніст… Брови його ворухнулися, піднялися, з хвилину він уважно дивився на мене, потім відвів очі й зазирнув у скло еля, напівпрозоре відображення його обличчя виникло на тлі густих щільних хмар. Ураган ніс їх до берега, скло злегка дрижало, і я з цікавістю чекав, що ж буде далі. Я зовсім забув, що це всього-навсього гра уяви.
«Хай грає, — подумав я, — давно його не чув. Куди це він раптом подівся з моєї пам’яті?»
Він легко й швидко струснув головою, і пальці його забігали по ґудзичках.
«Діді-рула-рула-рулла! Рула-рула-рулла-та!»
Ель мчав крізь нагромадження чорних набряклих хмар, які шматував вітер. Повз віконце проносилися темні смуги туману. У скло вдарили пружні потоки вологого повітря, на ньому осідали краплини, потім їх здувало.
Погляд гармоніста став веселим і безтурботним; він одразу ж висвітив його мужній вигляд, і я збагнув порухи його душі, які передавала мелодія. Про що була його пісня?