Сім стихій
Шрифт:
Кришталево-прозорі, майже невагомі звуки виповнили ель передзвоном весняного капіжу, жебонінням ручаїв, пташиним лементом на світанні. Лагідно струменіла мелодія — і в ній чітко й одразу окреслився цей казковий світ, до якого моя пам’ять самотужки добулася б не швидко. Пробудження землі, далі — тема інших стихій: води, повітря, вогню. Жевріє багрово-червоний холодний вогонь, розгоряється, світліє. І ось спалахують омахи білого полум’я — як очищення. У ньому бурхлива сила сонця і пробудження землі. Віща мелодія схожа на заклинання: весна не піде назавжди, вогонь не згасне. Ось він, гармоніст.
Наші з ним думки були однаковими. І схожий був цей гармоніст чимось на мене. Як не заспівати, не заграти про стихії, коли вони завжди поряд: земля, вогонь, вода, повітря. І три інші — теж. Людина придивлялася до забарвлення небесної бані, до стрільчастих хмар, променів, стовпів та віяла спалахів, до кружал побіля Сонця і Місяця, до сяяння блискавок, заграв і до ледь помітного малюнка сонячних плям, до світлого й темного струмування течій, взнавала силу вітрів та вулканів… Проте лише сотні років тому пізнала, яка велика могуть стихій. Перебуваючи в одвічному русі й хвилюванні, атмосфера Землі у багато разів переважає по силі все, що створене руками.
Потім збагнули зв’язок стихій: спалахи на Сонці пробуджували підземні струми, планета чутливо озивалася на ритми світила, оживали вулкани й океани, моря й дід. Звідси — нитка до п’ятої стихії, до життя. Адже й вона скорялася сонячним ритмам. Але є ще дві стихії: любов і розум. І хіба можна про них не сказати? Те, що він грав, схоже на скерцо Мусоргського, але було сильнішим і яскравішим:
«Рула-рула-рулла! Рула-рулла-та!»
Вони незнищенні: гадати про них, передвіщати, пророкувати, як кожна з них поведеться, так само важко, коли б ішлося про народження зірки, планети, туманності. На те вони й стихії. Грізні, неухильні, загадкові. І як не згадати про химерність шляхів, якими прямував у своєму розвитку розум, про метаморфози всієї планети під його впливом. Та якби тільки планети. Зірок, а отже, й цілих галактик!
Ми прокладали сонячну магістраль, тягнули нитку до серця всесвіту, як називали світило древні. Ми не могли обійти його: невидимі нитки ще задовго до нас поєднали явища на Сонці і на планеті. Серце світу наче дзеркало: по ньому, ніби тіні, біжать плями, своєрідне відбиття планет. Тільки дзеркало це викривлене: лише нещодавно вдалося з’ясувати, як положення Юпітера, Сатурна з їх місяцями-супутниками, Нептуна, Венери, Землі, Марса, Меркурія та інших мандрівних тіл впливає на рисунок планет. Але якщо наша планета разом з іншими вже впливає на світило, то хіба залишиться осторонь розум, чиє пристановище на Землі? Ні, рано чи пізно він повернеться обличчям до цього сяючого дзеркала всіх і вся.
Я бачив, знав: не здолати стихію бур та вітрів, якщо не вдасться вловити закони спалахів і плям. Земні тайфуни та бурі починаються вгорі, де є потоки заряджених часток-корпускул, що їх живлять. Але тоді вони подібні до сонячних плям — адже ті, у свою чергу, так само сонячні вихори. Плями на Сонці — це круговороти, воронки, їх нутро поглинає речовину, електрони, і тоді вони, як по трубі, піднімаються вище. У круговоротах намічаються магнітні полюси, конвекційні струми, дме електричний вітер, який підхопив і поніс би, наче порошинки, десятки земних куль.
Речовина,
Причина усіх сонячних ураганів — всередині, але тяжіння планет накладає відбиток на всю картину їх розвитку. І колись за рисунком плям можна буде вирахувати розташування небесних тіл та визначити погоду. Сонце — це ще й чутливий прилад, що озивається на всі зміни зовнішніх полів.
І сонячний пульс діє на нас, на наше життя, як багато явищ. Що земні вітри! Плями та їх супутники — спалахи, що іскряться, як запалювальні частинки на поверхні точильного круга — ось головні сили. І тепер нам не уникнути зіткнення з ними. Ми доторкнемося до серця всесвіту-Сонця. Ми почуємо його пульс.
Ось чому я летів на елі до берега. Я б нізащо не повернув тепер назад.
Грай, гармоністе!
Слова і серце
Холодне скло еля. За ним вода, вода і хвилі… Мовби все повернулося навколо невидимої осі. Щез гармоніст. Несподіваний страх. Страшно дивитися на темну пагорбисту пустелю. На ній свинцевий наліт, під ним — байдужна глибінь.
Зненацька ніби провал у свідомості. Занурення в пітьму й повільне повернення. Як тоді, влітку, на березі. Тривожне забуття, непритомність, біль, перед очима холодний туман. Ах, як стисло серце! Ковток повітря, ще один…
І потім — відчуття лету. Знову життя.
А за склом — вода, імлиста пелена, сірі крила бурі. Про що гуде вітер? Про казковий острів? Про наші сліди на піску, які він давно засипав?
Я зрозумів: щось у мені змінилося. Спробував викликати в пам’яті гармоніста — і не зміг. Щось змінилося. Раптом. Цієї миті. І не варто шукати пояснення на мові слів. Розповісти про це могло б своєю нечутною мовою серце.
Час діяти
Настав час діяти. Я поспішав. У відкритому морі тайфун підняв високу хвилю. Що ж буде, коли ураган увійде в зону мілководдя? Я чув, такі хвилі бувають завбільшки як п’ятнадцятиповерховий будинок. Біля берега рівень води спочатку почне поволі підніматися. Потім настане перелом. Рівень підскочить угору, спінена стіна обрушиться на суходіл, усе змітаючи на своєму шляху. Можливо, тільки вершина в’яза хвилину-дві стримітиме над потоком. Потім і цей в’яз біля підніжжя сопки змиє.
Після таких ураганів очевидців, як правило, не залишається. Де ж Ольмін? Я увімкнув зв’язок. Пощастило! Він озвався зразу ж:
— Це я.
— Вилетів до вас, скоро буду.
— Навіщо?
— Допомагати вам.
— Не встигнете, у вас — лічені хвилини.
— Встигну.
— Мій час вичерпався. Як ви допоможете?
— Бачте… — І раптом я сказав йому про ту давню-предавню статтю, автором якої він був, і яка колись мене вразила.
— Зв’язок закінчено, час вичерпано, — повторив Ольмін.