Сімурґ

Поваляева Светлана

зараз по всій країні позакривають виборчі дільниці й почнуть рахувати голоси, — гарбуз усміхнено підморгує. І Андрієві і Фес страшно, цей страх, один на двох, не дає тверезо мислити, а тільки затоплює розпачем, — вони не хочуть тікати зі своєї країни, щоби десь мати собі родину й дітей, не уражених пофігізмом і меншовартістю, дітей, котрі розмовлятимуть німецькою, англійською, французькою чи польською. В арт-барі «У Феді» плаває, мовби у вечірньому акваріумі, розфокусований джаз, помережаний метаскерованими барабанними соляками. Думки Фес збовтуються в ядрі власного антиритму, зовнішня музична оболонка починає грузити аж до нудоти, на фіга ми сюди припхалися, тепер сто років чекати, поки вони принесуть замовлене пиво, іреба буде постелити йому в іншій кімнаті, коли повернемось, Андрій усміхається, усміхається, усміхається, незмигно дивлячись на роздратовану Фес, через стіл між ними перехиляється кельнерка, торкаючись стрейтчевими персами поверхні стола, міняє попільничку з єдиним недопалком, забирає порожній бокал, повторіть, будь ласка, говорить Фес, і мені, з сумнівом докидає Андрій, от я би запросто за кимсь прибирала попільнички і обкінчані пивом бокали, мимрить Фес, а я пішов би зараз на повітря, тоді пішли, як, перепитує Андрій, як це пішли, ми ж замовили «павтаріть», а Фес починає реготати, тоді ходімо швидше, і вони зникають з очей мимовільних незацікавлених спостерігачів як дві скалярії, котрих витягли з акваріума сажалкою. В парку Андрій раптом лізе на дерево і вмощує гарбуза високо в розвилці між гілками — залишає цей ніби маяк випадковим нічним блукальцям: хай когось хоч на мить відпустить цей тоскний страх. З кожною годиною простір загусає, важчає — ніби вся країна У — це просто кінокартина жахів, на прем’єрний показ якої зібралися перед своїми екранами і моніторами найближчі сусіди, попкорн, кока-кола, зв’язки ключів і мобільні телефони, авта впереміж зі зграями буддистів, сніг і тріщини в земній корі, мільйони привидів і небіжчиків, заморожені напівфабрикати, домашні тварини, возики з немовлятами, фрукти і молоко, клерки, домогосподарки і бомжі, вся поліетиленова байдужість цивілізації. Щоби остаточно не шизонутись, Андрій і Фес влаштовують собі вдома просто з порогу, навіть не знявши шкар, Hard&True любовно-політичний нон-стоп, зголодніло і здичавіло трахаються по всій хаті: у передпокої, в кухні, у лазничці, в кімнаті, — на підлозі, на столі, на ліжку, навіть на балконі. На всю гучність волає 5-й канал, щогодини, такі зворушливі у своїй нестямній ніжності та лагідній агресії, у своїй тваринній відвертості,

Фес і Андрій завмирають у тій позі, в якій їх заскочив черговий випуск новин, репортажі з виборчих дільниць по всій країні діють на них як дихлофос на мух, тобто виводять з ладу на певний час, але не заважають плодитися і розмножуватися. Вперше Фес кінчає десь біля другої ночі, тепер складно в це повірити, вона й сама не вірить, але тоді насправді її мозок висадило каскадами помаранчів, перед її очима сипалися і сипалися ці яскраві фруктові кулі, наче в мультику «Подарунок для найслабшого», і в ту саму мить щось відбулося з простором, щось клацнуло, упевненість прийшла звідкись ззовні: ми перемогли, ми всі перемогли! можливо, самі себе, і цієї ж миті потужно скінчив Андрій. Обоє, тепер коханці, не спали, кохалися і чекали всю ніч аж до одинадцятої ранку. Потім, нарешті переконавшись, що результати голосування зависли намертво, вирубилися, не вимкнувши телевізор. Відносний ранок ошорно-с; рою холодною мрякою дав остаточне розуміння: ЗАМОРОЖЕНО. Андрій і Фес виповзають до міні-маркета — розбиті, сонні, розгублені, вимотані, щасливі, закохані, хоробрі. Буль, відчуває Фес, прорвало. Всі наступні дні Фес почувається щасливою, врівноваженою і впевненою, а Андрій подорослішав років на десять. Обоє буденно й без зайвого пафосу, наче в робочу уніформу, вбираються у всі наявні помаранчеві шмотки, ніби на згадку про літо: у нього майка і стрічка на рукаві куртки, у неї — куртка і шкари. Радість і відстороненість, огида і надія, упевненість і страх — все як у кожному новому році, коли чекаєш дива прямо першого числа, а натомість просто закінчується місячка, зарплата, святковий настрій і хороша погода, календар взагалі втрачає свою актуальність і хочеться просто залягти у барліг і впасти в зимову сплячку. Напередодні другого туру президентських виборів Фес і Андрій йдуть в бік Андріївського узвозу і несуть букет з помаранчевих герберів, помаранчевих троянд, помаранчевих хризантем та бамбукового паростка, обплутаний червономереживними трусиками від якоїсь крутої білизняної фірми. Вони назвали букет «Ми за тебе без жодного політичного контексту» на честь Іди Ворс, до якої вони, власне, і йдуть — на презентацію її персональної виставки «Кутаста реальність-2». Звернення Іди до всіх присутніх зайняло секунд п’ятнадцять: «Гуляють всі! Маестро, урєжтє марш!». З цієї миті настрій починає розморожуватися попри неухильне падіння температури повітря та випадіння мокрого снігу. Багато горілки, теплі картини, розвішані по стінах теплої галереї впереміж з Ідиними кльошами, сукнями і пашмінами, відомі персони сидять на підлозі, п’ють і слухають джаз — без найменшого вияву снобізму, мабуть, через це на ранок нема бодуна. Фес і Андрій намагаються дожити до другого туру виборів й не думати, чи є Бог на Марсі. Певні знайомі з сарказмом пропонують їм демонстративно замовляти у кав’ярнях апельсиновий фреш, а Фес і Андрій, хоча і не ховають руки за спину, вважають за краще дожити до виборів з інакшими знайомими. Зміна синтаксису, колодязь і маятник, весь час щось діється з простором — це відчутно і ніяк не пов’язано з тим, що роблять люди, ким би вони не були. В ту мить, коли відсоток явок населення на східні виборчі дільниці країни У росте, мов опара, зашкалюють комп’ютерні стовпчики діаграм на телеекранах, чорний жах безвиході й зневіри сягає, як тоді здавалося, своєї найвищої риски. Колодязь. СУКИ!!! СУКИ!!! Фес загорнулася в ковдру, Андрій сидить на підлозі й, заскліло втупившись у стіну понад екраном телевізора, методично відламує фільтри від сигарет. Всенощний чіл-аут з ЦВК втрачає всякий сенс — вже і так зрозуміло, чим це все закінчиться, просимо всіх вас, шановні, прийняти колінно-локтьову позу. Андрій вимикає телік, залазить до Фес в ліжко, й вони миттєво засинають, а вночі у довколишньому всесвіті несподівано змінюється синтаксис: з нього зникає крапка, простір деформується, як земна кора, коли зрушують зі своїх лігвиськ тектонічні плити, синтаксис безкрапковий, принаймні, синтаксис багатокрапковий, мабуть, не лише Андрієві та Фес, а всім громадянам цієї святої до маразму території сниться однаковий сон: стрункі ланки «І» викривлюються, над ними зникають всі крапки… гомеопатичні перемоги, філоембріогенез нації, принаймні спроба номер…. Ще не прокинувшись, але вже увімкнувши 5-й канал, вони знаходять явно не свою країну: по ящику показують забитий людьми Майдан Незалежності. Фес і Андрій вихоплюються з хати і мчать до людей, і виявляється, що їх зовсім не так багато — облуда панорамної зйомки. Жодної людини з пивом, ніхто не курить, і всі стоять і мовчать, це все виглядає як фільм жахів, коли місто захоплюють зомбі і починають у цілковитій мовчанці вештатись вулицями, все це не стільки скидається на продовження сну, скільки не скидається на звичну реальність взагалі. Ввечері центр Міста впевнено опановує карнавал, зомбі нема і сліду, гусінь з наметів доповзає до половини центральної вулиці, а тиснява б’є нарешті статистичні показники щовікендової велелюдності. Фес завжди боялася натовпу, але тепер їй страшно лишатися вдома, навіть разом з Андрієм, й вони переселяються на Майдан — в цю окрему карнавальну реальність посеред нажаханого мрячного міста, де батьки не пускають до школи дітей, скуповують крупи і цукор, а пенсіонери позирають на небо в очікуванні бомбардувальників з дружньої московії, банківські клерки слухають профашистський брєд з усіх телеканалів й відпочивають на 5-му, котрий нагнітає жах безконечними сюжетами про хрестовий похід східного криміналітету на столицю, домогосподарки навпаки, трохи розслабляються тоді, коли перемикаються з 5-го на профашистський брєд, бо тут хоча б не показують колони вантажівок з голеними мужиками у шкірянках і розгублено-похмурими підлітками у спортивних костюмах. Позачергове засідання Верховної Ради, маятник. Відсутній майже весь склад парламенту, включно з комуністами, колодязь. 191 присутніх депутатів не можуть ухвалити рішення про нелеґітимність виборів, адже нема кворуму, але тут кандидат, за якого на Майдані стоять люди, присягає на Острозькій Книзі Мертвих яко єдиний президент країни, за головою парламенту гучно затраскуються двері, спрутеніння всіх, хто за цим спостерігає, всуціль затоплює екзальтацію і навіть страх, і тут, ніби вгадавши кульмінацію всезагальної немонтажності зі здоровим глуздом, 5-й припиняє трансляцію. Майдан безмолвствует перед згаслими екранами і багатообіцяючою тимчасовою порожністю сцени, котра в ці дні виконує роль трибуни. Добре, що для опупілого люду знаходиться — маятник — бойове завдання штурмувати Адміністрацію президента, котрий вже не президент, а взагалі незрозуміло хто, втім, взагалі ніколи не було зрозуміло, хто це і що оце воно робить в нашій країні, називаючи себе президентом. 24 листопада, у цей день-колодязь, попри те, що сталося цілком очікуване, тобто всіх просто виїбли, але, можна подумати, в нашій хаті ніхто не їбеться, а ми така цнотлива нація, мабуть, тому, що сусіду не даєм? хе-хе… відчаю таких масштабів не падало на людей, може, з часів початку другої світової, й над усією цією німотою і скорботою, над заплаканими чоловіками і жінками, над наметами і вологими зосенілими головами височіє Баба-на-Тампаксі, здіймаючи традиційний сніп якогось там жита, або велетенське гроно калини-мутанта, і в ногах цієї байдужої споруди, позбавленої величного символізму подібних споруд, тріпочеться у чорному небі, ніби нічого й не сталося, помаранчевий прапор. Буддійська буржуазна революція квітів і домашніх тварин, помаранчеве раблезіанство і давньоруський бурзум. Маятник, що ти не зроби, але всі прості люди, живучи щільним і попервах переповненим любов’ю до ближнього натовпом, мабуть, вперше за життя пронизаються пафосом національної символіки, беруть до серця, запам’ятовують слова рідного, ніколи не знаного національного державного гімну, й співають його, урочисто вхопившись за серце, не стримуючи сліз, а Фес і Андрія взагалі ніби нема — вони молекули розчину, просто народ, й ніхто особливо не звертає увагу на те, що Фес застуджено кашляє на канапки, які вона вже годину невпинно нарізає, а від Андрієвого, мов шинель грубого, светра смердить перепрілим потом, розмоклим тютюном і чиїмись шкарпетками, а по ночах уже справді вогко, хоч жіночими прокладками обкладайся, а до ящику потихеньку вповзають поп-артисти, модні дорогі художники та редактори ґламурної періодики, котрі ще кілька днів тому прикидалися неіснуючими, «мовчазними галюцинаціями», можливо, зокрема і тому, що ентузіазм офісних клерків не вщухає, вони і далі активно вимахують прапорцями з вікон і балконів під час перекуру над безупинними колонами мітингуючих і, невпинно сигналячи, ганяють Містом, щедро оздоблені помаранчевими стрічками, маятник… «ви читали закон про відміну рабства? — ні, я не слухаю гіп-гоп»… разом нас багатооооооооо безконечні вібрації і коливання на межі істерії, невідомо вже, що гірше, колодязь чи маятник, чи просто вони не роз’ємні, все це схоже на перешкоди в ефірі, на тоскні шиплячі брижі телеекрана, все це закінчується застудою і апатією, інакше і не буває, Фес і Андрій, не змовляючись, повертаються до хати, спостерігати за жуванням політичних шмарків, навіть якщо ще досі вирішується доля країни, можна і по телевізору, бухати з ранку до ночі за ідею і просто від очманіння й холоду теж можна і вдома, і бомжів також вистачає і біля рідного будинку, хоча, ні, настав той етап будь-якої революції, коли саме бомжі, бандюки і міські шизофреніки стікаються до центру подій, начіплюючи на себе по дорозі підібрану з хідника революційну символіку, а по ящику показують розгублених неадекватністю свого подвигу Гастелло — силовиків і ментів, після свого публічного зречення системі завислих у просмерділому сечею і нічними багаттями повітрі, і все це на тлі сепаратистських шабашів там, де для Фес з Андрієм завжди починалася країна літа. Блять, каже Фес, та хай вони на хуй валять в свою расію разом зі своїми териконами і шахтами, та то всьо взагалі не У, а от кРим — хуй ми їм віддамо, хай смокчуть! Хочеш кави, люба моя сепаратистко, пригортає до себе Андрій кумедну роздратовану Фес, хочу, буркає вона і додає, хай валять на хуй в свою расію! Країна У в стані клінічного пмс чесно стоїть на Майдані у помаранчевому поліетилені, намагаючись не розірвати світлове поле віри, буденне життя, Фес і Андрій з відразою доживають до «третього туру виборів», до третього акту — переголосування, звичайно ж вони підуть і проголосують, не змінюючи вибору, сподіваючись, що це буде останнє голосування і що у них залишиться хоча би пару днів, аби просто по-людськи почекати Нового року, хай би хто там з ним по тєліку не вітав народ. Без коди. Десь ніби в тому ж просторі, але у трохи промотаному назад часі, ближче до середини осені, на Вантовому мості стоять Фес і Андрій і дивляться вниз на річку і на пришвартовані баржі. Вони розмовляють про щось, швидше за все, про себе і про свої почуття, а слова їхні вкладаються у свинцеву воду, ніби пуансони в типографську матрицю, молоді люди жестикулюють, ніби жести допомагають їм набирати вручну і втискати у річку слова і шпації з ясного Гарту. Схоже, суворий метранпаж вийшов кудись на перекур, наприклад, крізь старий док — до маленького приморського містечка, і потаврована текстами ріка, розмотуючись, мов рулон, неквапно несе їх у бік моря — на звірку з небесною типографією. Відтиснений діалог приблизно такий: дивись як закохані зринають у небо на строкатих повітряних кульках як швидко затягує їх стратосфера і поглинає блакить а ми лишаємось тут нам якщо набридає то це не любов а як нам вижити серед всього що сталося це ж кінець проти чого боротися це ж безглуздя просто не варто нікому розкривати таємницю татуювання тіней на наших тілах ми щасливі закохані коханці сильні вільні й надвразливі у цьому зварйованому штучному світі в цій благословенній країні згвалтованих індіанців і східноєвропейських брамінів але ми не матросови нас не звабити боротьба це безглуздя і хріна лисого ви отримаєте ще одну лав-сторі аби зробити з неї чергову історію хвороби МИ НЕ АЛЬТРУЇСТИ ми відверто не хочемо ділитися з людством нашим досвідом і нашим щастям любов тече крізь нас любов належить всім на цій планеті тому дайте нам спокій інакше тільки розкрийся вам назустріч ми пречудово знаємо не одну нагоду мали переконатися у що все це врешті-решт виллється через ці ваші споживацькі рефлекси тупорилих хижаків тому знайте ми навіть не знаємо що таке

кохання ми просто зустрілися пристали на пересічний секс з усіма вашими психосоціальними протезами ваших ґламурношоколаднопластмасово-силіконовомармеладнокарамельних таблоїдів легітимного сексизму ми прогнозовано розбіжимося через два роки ось вам хавайте! Фес заглибоко перехиляється через поруччя моста, щоби сплюнути у воду знак оклику і багато-багато схожих на гомеопатичне драже крапок, цієї миті, можливо, прямо під її ногами, під мостом, під водою, а може, десь дуже далеко, але потужно і невблаганно раптом зі схлипом прогинається й судомно спучується земля, тріскає кора не такої вже і витривалої планети, розлазяться, мов черепахи, тектонічні плити, десь від землетрусу чи цунамі висаджує старі пошарпані готельки, або свіжофарбовані котеджі під пальмами, викорчовує із земним м’ясом дерева: платани, липи і пальми, у роззявинах ґрунту звільнено позіхають земні пащі і отвори, а Фес летить, наче маленька міська ластівка, стрімголов назустріч зімкнутим вустам осінньої річкової води, Андрій заскліло дивиться на фігурку Фес, що розпласталася на далекій — немов закутій у лінзи театрального бінокля — темнавій поверхні, безтямно перемахує через поруччя і летить навздогін. Вода тримає два далеких блаженно розпластаних тіла, немов плоти, поволі втискаючи у свинцеву матрицю, наче гравюру, їхню любов і їхню дитячу пристрасть, розважливо несе до пірсів нікому не відомого приморського містечка, аби суворий метранпаж похвалив її, мудру воду, і погладив її, наче кішку.

11

Мить NUMO

Крихітний, щемкий і теплий світ, щільний нерозмежований простір, світ без часу — тут і тепер — ось він! Бурштин. Якщо впритул наблизитись і уважно придивитись до його волокон і порожнинок — ти побачиш себе-мурашку. І все, що довкола тебе відбувається — без жодної кінцевої мети, без сенсу та сюжетної схеми, але з настирливістю електронних листів щастя і тому подібного спаму, просто відбувається, ніби в кумедних американських трилерах по теліку:

— Ти поводишся як божевільний!

— Я просто роблю, що мушу!

— Що ти мусиш?

— Всюди прибульці!

— Ти кажеш правду?

— Після того як на мене напала риба, мене викрали!

— Так, ти правий! Так більше тривати не може!

— Ми повинні знайти цих вишкребків!

— Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний!

— Ти зі мною?

— Ми команда!

— Візьми ще чіпсів!

Ти береш іще чіпсів, бо що ще робити в нічному супермаркеті, після епохального діалогу, коли всюди — прибульці, зомбі та андроїди? Подивуватись, чому всі ці твари досі не захопили супермаркет і не зжерли всі чіпси, ти виходиш на спустошену монтажними склейками вулицю і йдеш додому. Тебе звуть Numo (ім’я цілком адекватно вписується в довколишній абсурд, особливо з огляду на прибульців і зомбі), ти перукарка, натурниця, офіціянтка, диспетчер служби таксі, дівчинка-на-телефоні або репортер нікчемного молодіжного ґламурного журнальчика, яка різниця, ким себе називати, тим більше, ніхто не знає, скільки тобі років, навіть ти сама. Ти — пасажир. Нестямний пасажир машини швидкої допомоги, котра ганяє по всьому місту, по всьому світу, без водія, наче привид Арізонської мрії. Ти весь час перебуваєш в комі, й тому збоку видається, що ти дуже веселий пасажир. Просто трохи схиблений.

Numo, ти лежиш впоперек широчезного ліжка, гортаєш телефонний довідник і смокчеш олівець. Намагаєшся видмухнути дим, презирливо (насправді страшенно кумедно) скривившись. На ліжку, обабіч тебе, Numo, у зворушливо-попсовому хаосі перебувають: попільничка з недопалками, висипані з пачки сигарети, три мобілки різних модифікацій (на двох — купа непрочитаних есемесів та пропущених викликів), дві з них подаровані однією трохи дивакуватою знайомою, і таке враження, що до неї ці телефони потрапили якимось сумнівним шляхом, так, ще там поруч є один звичайний телефон на дротику (наче песик), пухкі розхристані записники, яблуко, грецькі горіхи, пошарпаний мікрокасетник, фісташки на всіх стадіях розпаду, заколки-невидимки (котрим не вдається замаскуватися на чорному пледі, бо вони золотаво-сріблясті), волосини, баночка з червоною гуашшю, зіжмаканий махровий синій рушник, розпластані догори палітуркою зашмуляні книжки, яскраві компакт-диски в коробочках і окремо, крихти і дрібки, шкаралупки і сіль, плямки і бризки. Мандрувати в цьому локальному гармидері можна до безконечності, якщо ти — мурашка, блощиця або сонечко. Ти розпростуєш крильця і зі смаком виконуєш потягусі. Висолоплюєш язика, мружишся, нявчиш, судомно позіхаєш, огладжуючи вздовж своє тіло. Солодко зіщулюєшся у клубочок, затиснувши в міжніжжі руки. Телефонний довідник зачудовано мимрить імена, прізвища і цифри — ніби повторює мантру божественного безглуздя. За вікном тихо і пухнасто-сіро дощить. А довідник і далі гадає, що то він шепоче. Тобто, ти ж бачиш, ранок вдалий, просто чудовий. Ти дрімаєш, ти бачиш мурашку Numo на ліжку і переплутані волокна священного побутового безладу довкола неї, і заспокоєно відлітаєш, перетворюючись на бурштин. Світ — прекрасний.

І життя теж.

Деренчить дзвоник. Numo стає цапки на ліжку — до заглибин від колінок та ліктів сповзають лушпайки і скочуються сигарети. Numo сповзає з ліжка, однією ногою потрапляючи в капця, а другою — ні. Вільна пантофля здушено похихикує під ліжком в оточенні бульбочок пороху і дрібних анемічних павучків. Чорт, мимрить Numo і йде на дзвоник. У передпокої далі наполегливо деренчить допотопний дисковий телефонний апарат. Уздрівши Numo, він аж починає тупцювати від нетерплячки на своїх коротких ніжках. Ну? — каже Numo в ебонітову слухавку, соваючи пальчиком вільної руки по залиплому хатнім брудом диску. Коли? Прямо зараз? Він всох, там нема води, я вчора ввечері туди заходила. Нє, ну драстуйте! А кавці сьорбнути?! От же ж дзиґа в сраці! У мене шину спустило. Мені влом пішки. Ну та вже… за п’ятнадцять біля культури, вел. Угу…

Numo пожбурює з ноги капця і мчить до балкона, хапаючись на повороті коридора за кут. На балконі вона, губу викопиливши, суворо і впритул дивиться на свій велосипед. Той винувато і знічено відвертає ріжки, наче сором’язливий равлик, в якого поцупили мушлю, доки він підглядав за любощами одноплемінників. Не буде тобі нової камери сьогодні, басом кидає до нього Numo і рвучко вилітає геть з балкона. В кімнаті, куди Numo вдирається по хвильці, всі вдають, ніби ніхто нічого не казав. Numo стягує з себе білі трусики, плутаючись в них, переступає вздовж ліжка, наче стриножений кінь, випорпує з-під подушки червоні, міцно тримаючи їх, як тримають шкідливе кошеня, стягує через голову майку — та миттю переплутується з трусиками. Numo гамселить ними об ліжко, ніби вибиває порох, і ті нарешті розчіплюються. На ліжку — локальне заворушення, під ліжком розбігаються навсібіч ошелешені павучки. Далі одягання Numo перебігає в тому ж життєствердному дусі, поки вона, захекана, не зупиняється нарешті перед люстром. Короткі пасмечка Нуминого нещадно сто разів перефарбованого волосся кумедно стирчать навсібіч. На підборідді — якісь крихти, дрібки, чи то сіль з фісташок. Numo обома руками куйовдить волосся, обтирає підборіддя та вибалушує на себе очі. Пу! — ніби дмухає вона у позадзеркальну себе. Бе. Баба. Ги… Numo підстрибує на місці, вилітає з кімнати, хапає з долівки наплічника і вискакує за двері.

На дворі розсотується сірість і лагідний Передспадень розвиднює умитий трохи заспаний світ. Numo в цей час тисне на кнопку ліфта, і, коли той з черевним гурчанням заходиться дряпатися вгору (примовляючи, мовляв, оххххх, крижі мої-дроти-двері, і чого їй в хаті не сидиться!), підривається до чорних сходів, вискакує на балкон (за спиною сухо й роздратовано траскають стулки пошарпаних дверей)…. падаєш, мовби в обійми, грудьми на бильця, судомно втягуєш повітря всіма отворами. Передспадень продирається крізь попелясте рядно хмарної вовни, спливаючи в шиби далеких багатоповерхівок ніжним вулканічним медом. Задираєш лице до неба і видаєш переможне вовче завивання — пісня любові до цього маленького неохопного світу. Мить зворушено дивишся на далекі вогненні шиби Міста, Мить зворушено дивиться на тебе, відштовхуєшся від перетинки балкона, зрушуєш, наче злива, чорними сходами вниз. По слідах Numo зі стогонами та прокльонами суне викликаний тобою ліфт.

На дворі того сакрального відчуття явлення спадню вже нема, хоч і фламінгові бліки поплямували дитячий майданчик, липи та припарковані іномарки. Numo, наче спринтер, мчить геть від будинку, минаючи кіоск. Але знов рвучко гальмує, підбігає до кіоску та, запопадливо порпаючись у наплічнику, бубонить у віконечко: Джорж Карелліас звичайні, літру кампай, гумки зі смородиною і цеї… все! — видихає, випорпавши нарешті гаманця, звідки ледь не вивалюються запхані аби як пожмакані гривні. Муаеоооооооууууууврррмруоооуввррррррфффффффффффщщщщщщщ мааау уаау розлунюється раптом десь за спиною Numo, й вона завмирає на мить, впізнавши голос свого кота Шум(ахер)а, а тоді зацікавлено повертається на звуки цих котячих розборок, їй завжди стає смішно, коли вони отак гурчать і завивають, гіпнотизуючи одне одного поглядами. Numo потихеньку просувається ближче до місця імовірної битви, відчайдушно стримуючи регіт, адже котячі стосунки — це дуже серйозно, мабуть, Шум знову дерібанить з кимсь ареал прогулянок і полювання, або попускає якогось зайду, можна лише здогадуватись і припускати, що у них там… і тут ніби щось перемикається всередині Numo, щось клацає чи то в голові, чи то у шлунку, і вона починає достеменно розуміти, про що говорять коти, виявляється, що це не тупа й агресивна суперечка двох відбитих боксерів крузервейта у передрингових прес-конференціях, котрі словесними образами суперника намагаються підняти свій бойовий дух, а просто дещо напружена розмова двох незнайомих чоловіків, котрих доля звела на вже поділеній території, й вони обмінюються світоглядними концепціями, аби з’ясувати свої ієрархічні перспективи і відбутися малою кров’ю: ну, і як ти виживав? — намагається приховати свою зацікавленість зеленкувато-сірий гицель з подертим вухом, ааа, виважено розказує Шум, влітку там — рай, мене всі пси знали звідколи я подер того дога, мишей і птахів там неміряно, всі рибалки пригощають плотвицями або бичками, я їх, до слова, терпіти не можу, ці бички, вони мулом відгонять, всі дачники мають або собак, або котів — біля кожного будинку — миски з їдлом, ніштяків після туристів повно по всьому пляжу, навіть шашлики недогризені, тільки ворони там стірвозні, можуть і башку тобі продзьобати наскрізь, але з ними нормально можна домовитись, якщо знати, як… природа, простір — підходиш до людей разом з вітром, і запаху їхнього тоді майже не чується, єдине, що у вас тут, в Місті, доброго — то це підвали взимку теплі…

І що, ти ніколи у людей не жив?.. Було, злапали мене біля річки люденята, коли я ще був кошеням, притягли до хати, а вони якраз на машині в Місто їхали, якось вже там умовили мамашу мене взяти, і тут почалося! поки довезли (авто — це пекло, скажу тобі), поки в хаті пакунки свої розгрібали, я вже ледь кров’ю не харкав, то, слава Небу, їхня матуся злякалася, що в мене якась зараза, і витурила прямо у цей двір, а то б так і подох молодим, не дочекавшись ні сексу, ні рок-н-ролу, мнда, я їх тут здалека часто бачу… Ти б трави погриз… Мааааауррно, не помагає, та то біда не велика, велика біда, що людей з кожним роком більшає, боюся, місця, де не тхне людом, переведуться швидше, ніж я вріжу дуба від старості… Дивно, людей, ти кажеш, все більшає, а коту зачепитися за них все важче, ніхто до себе на харч не бере… У половини людей алергія на котів: вони задихаються від нашої шерсті… Та ну!.. Мені один ґламурррний, з паспортом і родоводом, клубний мазунчик розповідав, що його взяли кошеням, аби запустити на щастя першим до нової хати молодят, то з нареченою сталося те саме, що зі мною від тих люденят, дівка мало коні не двинула просто першої шлюбної ночі, поки в’їхали, що справа не в сексі, а в коті, то встигли вже і швидку, і мало не літака до Швейцарської клініки викликати… Нє, мужик, щось тут не зростається: ти ж у тої дівчинки живеш, хоч і страшний, як смертний гріх, а ще кажуть, нема котячого щастя… То ти натякаєш, що я тобі дуру жену? Кіса, ку-ку, — Шум загрозливо підвищив тон, притис вуха і роздратовано заметляв хвостом, — мене автом збило, коли я у тій стоматології валер’янки набухався, думав, я вже труп, а Numo підібрала мене, виявилося, тільки лапу потрощило… я себе коли в хаті побачив, всьо, думаю, гаплик! рухатись не можу, то й подохну тут від анафілактичного шоку… Сірий з подертим вухом аж похлинувся: що-що? який шок?., а-на-фі-лак-тич-ний, гордо і зверхньо повторив Шум, явно відвойовуючи собі ще одну, хоч і сумнівну, ієрархічну щаблину… от, а потім дивлюся, людського запаху майже не чую, ну всьо, думаю, або я точно помер, або мені відбило нюх, але виявилося, що та Numo не пахне, від неї взагалі не тхне людиною!.. Як це?! Так не буває!.. Все в цьому світі буває, друже… «Дррруууужжжже»?! Та ти, брехло, мені пацюків тут вішаєш вже півдня, кіт засичав, ніби десь прорвало парову трубу, і настовбурчився, мов дикобраз, але Шум чомусь не зреагував на це як належить, а просто повторив: вона не пахне, от її мужик смердить так, що я б собі всі легені вихаркав, якби лишався з ним в хаті, та він рідко ночує, за добу того смороду вже нема… За добу? — знову недовірливо засичав Шумів візаві…