Сімурґ
Шрифт:
— Розкидайте по підлозі речі і предмети кохання — дайте мене обмовити, — кричить, звиваючись у вогні, Казка, — тінь моя, відрубана чоловіком-рибалкою, чекає на мене сотні століть, душа рибалки з вогником цигарки, джемпер того рибалки — з осіннього листя і павутинок, згорів уві сні, наче птах!
Марк бачить величезне багаття, якісь тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і блакитними прапорами, сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові у камуфляжі, перемащеному шмінкою і клеєм, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, — все це кружляє і танцює довкруж вогню, в осерді якого метається, сіпається, рветься кудись прозора тінь і чим далі тим сильніше валить з неба рясний вогкий сніг, тече з-під багаття синім, мов газові айстри…
Нескінченна рівнина — аж до прихованого від зору чи сну тіні виднокола — складена з величезних квадратних плит звичайного мушельника.
На кожній плитці — спижево-м’язистий статурний чоловік, котрий колінкує по периметру. Всі ці створіння тотожні, наче клони. Всі вони мають дивовижно високу зачіску, схожу на хвіст ластівки, що загинула смертю якого-небудь мессершмідта, прооравши дзьобом землю і настромивши у безжальне небо свій, схожий на розкриті ножиці, хвіст. Але клони чоловіків через ці зачіски схожі на круків. Вони можуть тільки плазувати, зосереджено приглядаючись до мікрофактури плит, а Казка ще може задерти голову і подивитися вгору. Обважнілий Казчин погляд помічає сталку власного волосся… чорного на тлі бездоганно-безхмарного безжурно-блакитного вічно-літнього-грецько-турецького Неба! Як перевірити, чи це сон уві сні, чи Казка насправді отруїлася газом і переповзла до іншої іпостасі якоїсь суто людської маячні. Колективний розум тих вороноволосих чоловіків-клонів каже, промовляє до Казки, паралелі, каже, перетинаються, а ці безконечні ланки плит насправді — спіраль, в центрі якої знаходиться Омгун. Абсолют, за межі якого навіть смертній людині не ступити, що вже там казати про «безсмертних», котрі далі свого трупа і кроку не зроблять! І що ж я робитиму в тому Омгуні? — думає Казка, ширятиму в небесному збайдужінні поміж клонами чоловіків? я це і без сновидіння
Може, Казку просто відкинуло назад? вона пройшла повз тінь до фіранок, за мереживом — герань, її чітка гравюра тьмяніє на шклі крізь візерунок. Це Символ чи Константа? Бідолашний Поете, незмінний ноктюрн каналізаційних сплетінь та склепінь моїх сновидінь, випадковий, мертвий, вічний, я люблю тебе, плаче Казка і забуває на цю мить і про Марка і про марки (з обгорілих конвертів). А тоді Казка вилазить на дахи якихось замшілих покинутих гаражів, дерева навкруги порипують, немов щогли з подертими вітрилами корабля-привида, Казка мовби сама себе закляла сновидством. Недогризок схудлого Місяця — гнотик свічечки, що потонув у стопленому воску — неухильно йде на Повню, тягнучи за собою припливи, вітри і вовкулак, витріщається крізь фасеткові очі лускокрилих нічних комахохмар, поволі роззирається довкола і таки помічає Марка, який дряпається пожежною драбиною, не відриваючи погляду від Казки. Місяць раптом обливає Марка нестерпним сріблисто-блакитним неоновим світлом, створюючи обабіч декорації плаского і штучного марення, час поводиться дуже химерно: не плине, а мовби стрибає із засідки хижими стрибками гепарда, виринає сам із себе, наче дельфін або кит, і летить, розганяючи хмари. Казка не бачить Марка, вона силкується перекинутися березневою кішкою, проте всі коти або мають собі пари вже поночі, або порпаються по смітниках. Забряжчало у вухах і… знову павучі запони суворого іспанського мережива. Знову кухня. Потяги волають, чисті їхні голоси чутно вночі крізь вікна, залізниця за якийсь кілометр від будинку, це кричать потяги Маркового, західного напрямку, їх несе, куди вітер дме, і коли впаде на Місто дощ тихий, висадить сніги і зрушить з місця абриси ночі, затамувавши темряву, як подих, Казка знатиме, що тінь з цигарковим вогником — то лише тінь, і промине її без вагань, промине увагою пастку мереживних фіранок, не застрягне у виснажливому, достеменному, вічному вивченні цього скам’янілого павутиння. Збоку — між стіною і чорним мереживом є шпарка, біля неї Казка зупиняється і чекає на Марка, і той приходить, виснажений, вимоклий, викачаний у снігу, перемащений гаривом, попелом, іржею, і вони вдвох пірнають у вікно крізь ту шпарку, не відчуваючи константи шкла, сподіваючись, що константою є шкло, а не їхні «я», і сподівання їхні виправдовуються.
8
Помста-помсти-помсті
Кхххппшшшшцццшшшшшссссссссссссккккхх хххххххцццццшшшшшш цей вечір, шановні глядачі, особливий, втім, як і кожна мить нашого безглуздого перебування на цій планеті. Якщо ви ще не попустилися від натужного вигадування чогось небуденного, свіжих фраз та неологізмів, ніколи не вживаних подій і не вимовлених діалогів, то ми попустимо вас прямо зараз — у нас на сьогодні є для вас чудовий відео-палп, де кожне слово і кожен образ пережовані мільйонами ротів і висрані мільярдом мозків. Мжичка. Тепло і хмарно. Жовтень. Надвечір’я. В очікуванні датського кіна Фес курсує між двома барєвічами. Мізерна й навіть не варта уваги сума грошей неухильно зменшується, а Фес ніяк не сп’яніє. А до кіна ще півтори години. Фес вкотре проглядає програмку фестивалю. Аби якось вбити час, починає переписувати в рядок назви фільмів… Кхххппшшшшцццшшшшшссссссссссссккккхххххххххцццццшшшшшш… просунутий стиль в суч. укр. літ. Актуально. Нібиновела, нібитекст, нібилітература, нібипотіксвідомости, ніби ніхто ніколи навіть не чув про Джойса. Радіо моделює простір від нестерпного до прийнятного, гамір формує ставлення до радіопростору від «нічого не чую» до тихого п’яного кайфу, прорізуваного улазливим дзижчанням мобільних телефонів. Знайомі, спонсори і навіть хороше кіно виникають у цьому просторі тоді, коли у Фес є гроші. У «мертві дні» між переглядами Фес тільки й залишається, що грати у «Хто наступний?». Це проста гра, дивіться: Фес знаходить вільне місце. Цього разу вільним виявляється цілий загиджений недоїдками і порожніми горнятами столик. Фес всідається і фундаментально розкладає на столі, посунувши брудне начиння, сигарети, запальничку, блокнот, мобілку, ручку, каталог фестивалю, старенький бронебійний диктофон-мікрокасетник «Соні», програмку, підсуває до себе чийсь келишок з недопитим мартіні, переписує з каталогу: літо моєї дефлорації я можу бути твоєю смаженою ковбаскою після меси слони ніколи не забувають грузинський виноград і червону підв’язку хто перемагає богиню, фанатів, бридкого Орланда і французький канкан, зветься Олександр я помер у дитинстві порнократія oh, shit! диявольська освіта малювати кров’ю ігри дорослих дівчат італійська для початківців ранок понеділка людина звір вже мертвий музика натхнення ще якісь питання убий кого кохаєш а я залишаюсь колісниця кохання доброго ранку, ніч! жили собі ангели, молоді боги танго цукерки Іван Хуан Самболіто найпрекрасніша монгольська Жанна д’Арк пофарбуйте це в чорне мій будинок — галерея, дозвольте бути четвертим… Або так: Світанок. Окупація. Примруж очі. Містерії. Іоселіані без назви. Святкування зимової спеки (погода на ранок: голова у хмарах). Не чіпай здобич. Ніч Світла. Кава і сигарети. Кревні зв’язки. Доріан Ґрей у дзеркалі жовтої преси. Розплата. Вигнанці. День починається. Перед обличчям дитини побачити інші часи по інший бік вулиці. Бензозаправка. Кухонні байки. Пісня Серця. Хлор, аміак і кава. Анжела догори дриґом. Моя мати — провокатор. Моє ім’я Бах. Украдене щастя. Сидячи на білій смузі головою об стіну. Чому б нам не зайнятися цим на дорозі? Два обличчя бога. Ярмарок Див. Контроль. У сузір’ї бика. Без звуку. Листопад. Дім з піску і туману. Свідки далеко від вікна. Довге прощання. Я залишаюсь. Двері у хмарах. Кімната чекань. Erotic tales pom.com Техаські розборки. Бензопилка. Ти там. Двері. Я не піду. А ще так: Ти коли-небудь… один чарівний вечір, час мовчання… найтаємничіша глибинь твоєї шкіри… маленький шанс в твоїх руках, канатоходко… відверті зізнання: моє ім’я клоун… загадки давнини — волога — доторкнись до мене — вруум-вруум-вруум — голосніше від бомб — порнографія… мій Гоголь, Феміда — експерт, гордість, квиток в один бік — не вірю в золоту рибку!., кохання по-турецькому, фантазія номер одинадцять, реванш, сон художника, хор глухонімих… ніч напередодні: бог грає на саксофоні, а диявол — на скрипці, до пари, тінь проти сонця, настрій — пересохла земля, ательє — білявка вмирає двічі… ІНША ВІЙНА з єдиною метою: менше курити, бо сигарети закінчуються. Періодично Фес відправляє есемеси потенційним спонсорам, без жодної надії на їхній вільний час, але збоку Фес у такий спосіб не вирізняється серед решти, добре, що хоч на трубі ще не закінчуються гроші, натомість, щоправда, сідає батарея, вже майже сіла — порожняки і обломи завжди ходять косяками, це всім відомо. Підходить якийсь бородатий дід богемного вигляду, ритуал він знає добре, тому запитує, чи біля Фес місце вільне, або, чи можна взяти стілець, якщо на ньому ніхто не сидить. Фес усміхається (мабуть, це виглядає як вишкір мавпи в зоопарку), хвилин зо двадцять спостерігає, як богемний дідуган зі своїм не менш бородатим, богемним і підстаркуватим колегою сьорбають чай, поїдають з пластмасового контейнера домашню картоплю зі шкварками (яка зворушлива завбачливість бронтозаврів безгрошівної богеми!), бундючно обговорюючи потенціал режисерів проглянутих стрічок, з радіо над головою казиться тогорічний гіт, розпилюючи своїми електронними скрипками череп навхрест, просвердлюючи довкруж макітри дірочки. Наступні за богемними бороданями — виховані ґламурні дівчатка. Вони діловито притарабанюють з шинквасу каву, тістечка, червоне вино, довго вмощуються, зосереджено вивчають вміст своїх сумочок і потім, делікатно відсьорбуючи свої напої, виважено пасують одна одній незначущі фрази. Поруч, за сусіднім столиком бухають якісь англомовці, мабуть, якась знімальна група, гості фестивалю, серед них — як фурункул на носі — жахлива тітка, вона безперестанку повискує і верескливо вигукує: «Вау! Рашшійяа! Вау-вау-вау! Хей! Ітс б’ютіфул! Вау!». Дівчатка звалюють. Періодично на есемески Фес дзвониками відповідають потенційні спонсори, ясна річ, тільки для того, аби висловити шкодування з приводу своєї зайнятості-завантаженості-затраханості-от-чорт-це-ж-треба-саме-сьогодні-вибач-кицю-ти-тільки-не-зникай-дзвони-якось-підемо-на-каву-ну-бувай, люба… і от на фіга Фес те «якось», коли їй треба саме сьогодні!., і чому всі весь час кажуть їй «не зникай», можна подумати, вона привид, здається, вона тільки те й робить, що вламується в чиєсь життя і влаштовує там гармидер, а вони — «не зникай»!., хотіла б вона дійсно зникнути! Не дотримуючись ритуалів, біля Фес нагло всідається масна тітка, розставляючи довкола велетенського бюста тарілки з салатами, і починає жерти. До початку данського кіна залишається хвилин двадцять. З радіва на всі боки штирить «Я нікагдаааа тібяаа нізабуууду», не відомо, хто це співає, від англійської (особливо від «вау» і «б’ютіфул») вже болить голова, десять хвилин до початку данського кіна, тьотка дожерла свій салат й відчалює, Фес закурює чергову сигарету, чорт, мертвий день, докурити і можна вже йти до залу… У ВАС ВІЛЬНО? ого, який красень! Такі бандераси завжди займають місця для цілої компанії. Красень п’є горілку і каву. Компанії нема. Фес залишається дві затяжки. Фес вперто вивчає програмку. Я перепрошую, ви — журналістка, щось пишете про фестиваль?., ніби щось такого, мрячно кидає Фес (от же ж коза, ну, давай, покажи йому, ніби насправді ти тільки й чекала на спілкування з таким макдоналдсом… тьпу!!! бандерасом, як він!), але ні! Фес продовжує зосереджено писати («бєссканєєєєчнаяааа іграааа» — розривається радіо), ледве встигає за читачем, бо написати — довше, ніж прочитати, бандерас допиває свою каву, перехиляє залишки горілки, і, замість піти собі геть, відкидається на спинку стільця і закурює. З-за сусіднього столика за Фес відсторонено спостерігає один з організаторів фестивалю, Фес тут персона нон ґрата, але вони всі настільки виховані і чемні, ці організатори, або просто такі сноби, що вдають, ніби не впізнають її. Ну, давай, дуся, зроби смааааайл, і мяу, і мурррр! Я ПЕРЕПРОШУЮ, чи не могли б Ви дати мені на хвильку запрошення? Я тільки проведу одну людину і одразу Вам поверну, через півгодини! Ну от. Фес до таких ситуацій не пристосована, відмовляти вона не вміє, бо всі люди — брати, мабуть, тому у неї весь час хтось шкуляє останні сигарети, останні десять гривень, останній ковток пива, єдине запрошення, бо ж скільки разів її так само підігрівали найрізноманітніші незнайомі люди! Фес, із внутрішнім рипом і схлипом, вже прощаючись з наступними кінопоказами, простягає бандерасу запрошення, і чвалає на датський фільм, щоби бандерас не подумав, що вона за це чогось хоче (наприклад, коньяку, уродко-здохни-з-погорди!). Під час перегляду Фес, сидячи на долівці, обережно, щоб не розґвезьґати косметику, плаче — після такого фільму дійсно усвідомлюєш обсяг безглуздя всіх своїх пиятик, титри сунуть під the R.E.M. Loosing my religion, Фес мовчки виходить на світло, почуваючись манюнім зимовим лиликом, згадує про бандераса, котрого, ясна річ, ніде немає, і розуміє, що для неї цей день фестиваля — останній. Фес знову йде до прокуреного бару і сидить там, самотня, засмучена, без грошей і запрошення, пригадуючи сцени з датського фільма. Он і творці цього самого фільма, знімальна група, ґелґочуть і п’ють пиво, а он Фома, а он — Вадим Львович Чубасов зі своєю кавою… Фес пригадує, що сьогодні їй снилися сонні риби. Не мертві, але сонні, анабіозні. Фес ворушила їх, і вони коливалися разом з крижаною водою… От чому все припливає до тебе звідусіль тоді, коли ти і так все маєш? Коли тобі
І що відбувається далі? Далі Фес віддає бандерасу свою мобілку, той хутко міняє чіпи, ґречно дякуючи, повертає Фес чіп з її мобілки, дзвонить комусь, Фес дивиться на Іоселіані, довкола дихає, мов кит, щільний строкатий натовп кіноманів, журналістів, наркоманів і снобів, студентів і пенсіонерів, акторів і режисерів, растаманів і алкоголіків, сценаристів і операторів, штивних громадян і просто халявщиків, золотої молоді та офісних працівників середнього віку, бандерас щось говорить Фес, та дивиться на нього, мов загіпнотизований кролик, і з третього разу розуміє нарешті, що він каже: я знов перепрошую, мені так незручно користатися з вашої доброти, але тут я нічого не можу почути, може, ми на хвильку вийдемо звідси, або, якщо ви мені довіряєте, то я вийду сам, ось, я навіть лишу вам свої речі, і бандерас наполегливо пхає до рук Фес поліетиленовий пакет, вона зачудовано приймає цю ніби заставу за свою мобілку, не усвідомлюючи, що відбувається, не відриваючи погляду від сцени, зараз почнеться кіно, якщо вийти, то назад вже не проштовхаєшся… ясна річ, бандерас не повертається ані за п’ять хвилин, ані після фільму, взагалі ніколи більше не повертається, це ж зрозуміло! Фес зазирає до пакета і виявляє там примірник журналу «Афіша».
Відверто кажучи, добре, що зник таки мобільний, а не запрошення, запрошення було би шкода набагато більше. Так, Фес, тобі треба: взяти собі ім’я з цілком інакшою енергетикою, і завжди пам’ятати, що, коли твій побут розвалюється, на твоєму чолі виразно висвітлюється спеціальне яскраве табло для усіляких шахраїв, збоченців, різних уродів та прилипайл, убогих і нав’язливих, потенційних ґвалтівників, шизоїдів та безгрошівних старперів: «Я — та сама ідіотка, що вам потрібна!», і це табло можна вимкнути лише в один спосіб: усвідомивши, що побутова дупа — це не кінець життя. Тому не варто себе жаліти, шукати співчуття і спілкування, більше з тим, не варто сподіватися чогось хорошого від оточуючих, коли всі твої думки і прагнення — мізерні та корисливі! Ти ж в курсі: правильні люди тягнуться до тебе лише тоді, коли ти щаслива, успішна і забезпечена всім, абсолютно всім! Забудь про карму! Тобі не потрібна така хуйова карма! У такий самий спосіб, як ти, ніби по якихось дротах, передаєш далі добро, ти можеш передати і зло, навіть не помітивши цього, бо чому це ти вирішила, що ти — кінцевий пункт призначення чиєїсь злої волі?! Чому ти вважаєш, що тобі повертається добро, а зло приходить просто так, нізвідки, і чому ти думаєш, що передане кимсь тобі по тих дротах зло повернеться назад, а добро просто так не приходить? Ти ж не робиш нікому чогось такого, за що би хтось тобі отак «віддячив», звідки ж тоді береться вся ця прутня? Може, взагалі все притягується до тебе випадково, примаґнічене внутрішнім станом? Чому ти віриш у карму, у кару, у «повернення дивідендів»?
Фес раптом несподівано для самої себе підходить до якоїсь ґламурної дівчини і, мов крізь туман, наче з-під води, мов швидко завчену роль, достоту повторює операцію «бандерас»:
— Вибачте, будь ласка, у мене щойно поцупили мобілку, у такий, знаєте, віртуозний і незвичний спосіб, попросили подзвонити зі своїм чіпом, і зни… так, це був молодий чоловік, схожий на бреда піта, ага, то уявіть: мені треба терміново передзвонити, а у мене вкрали мобілку, але, слава богу, залишили чіп, то чи можна скористатися вашою мобілкою, я тільки вставлю свій чіп, зателефоную і одразу вам віддам. Дівчина загальмовано дивиться на Фес, мабуть, відчуваючи «щось не теє», проте простягує свій мобільний телефон, Фес марудиться з задньою панелькою, наче уві сні, але таки міняє чіпи, дівчина стоїть з білим квадратиком свого чіпа в руці, почуваючись, мабуть, ні в сих ні в тих, і роззирається навсібіч, імовірно, вона когось тут загубила, неуважно слідкує, як Фес натискає кнопки, вибачте, каже Фес, тут поганий зв’язок, може, давайте спустимось на перший поверх, її голос лунає, мов з дна акваріума, її несе якийсь безтямний потік абсурду, дівчина вагається, розумієте, відповідає вона, ми домовилися тут зустрітися зі знайомими, якщо я відійду, то ми знову загубимося, авжеж, думає Фес, ти ж навіть не зможеш їм подзвонити, а вголос просить тоді зачекати трохи, ось, каже, потримайте, це мої речі, я тільки подзвоню з першого поверху й одразу повернуся! Фес чарівно усміхається і зникає з чужою мобілкою без найменших докорів сумління. Два дні поспіль вона спокійнісінько відвідує «Краще з Догми» на чолі з Фон Трієром (цікаво, чи бандерас чинить так само?) і жодних змін у своєму житті не відчуває, хіба що відсутність страху перед помстою, в сенсі, вона не боїться тепер мститися, точніше, навіть не мститися, бо нема ніякої помсти, а є тільки спосіб повернення назад, у простір, непотребу, вкинутого звідти до твого життя, але кардинальні зміни рідко впадають в око, майже завжди вони залишаються поза екраном, на якому крутиться фільм. Для того щоби вловити і зафіксувати поворотний момент, 25-й кадр, у нас не вистачає швидкості сприйняття, часто ми намагаємося вклеїти його власноруч, бо, як відомо, на візуальний плин сюжету це ніяк не впливає.
9
Загибель ескадри,
або
Іграшки ніколи не засинають
Ти знаєш, Іграшки ніколи не засинають! Ну, подумай сам: які там «спят усталиє ігрушкі», коли вони спати просто не можуть, не повинні і все тут! І нічого не кажи мені, іграшки ніколи не засинають, вони стережуть простір, ними граються вночі дорослі, іграшки відлякують або притягують привидів, зливаються з тінями, іграшки безсонні — коли ти на них не глянь, як ти не чигай, як не вистежуй, ти ніколи не заскочиш іграшку уві сні, іграшки самодостатні, їм не треба вмикатися у світ і вимикатися з нього залежно від людської уваги, словом, спати можуть навіть книги, рушники, пательні і пантофлі, а іграшки — ніколи не засинають!
Його фінанси проспівали death-metal, ґроулінґові підрикувала вся планета, позаліплювані гумкою шпари довкола ванної мушлі (трісла наскрізно замазка, зшиви і шви, також наскрізно проїджені грибком — всі ці отвори пропускають воду, і долівка теж пропускає воду, всі пропускають воду, вода має універсальний секретний пропуск до просторів цього світу, все це, ясна річ, позначається, щонайменше на стелі і шпалерах, тобто на євроремонті нижніх сусідів, Марк іде додому. Вичерпувати воду і розкладати по стерильних поличках голодного холодильника супермаркетові артефакти відчайдушної хоробрості сучасного чоловіка, ці шістнадцяті й тридцять другі, ці чорні-чорні роїсті, мов комашки, ноти дез-металевої балади Маркових фінансів, виписані на рівних лінійках його сімейного життя, мов колонія попелиці на цупкій стеблині, на стеблині, так, на лінійках, з неодмінним скрипковим ключем в одвірку, тобто дружиною, неодмінним бемолем-сином та дієз-донькою, бідний заможний художник Марк, він панікує, почувається нікчемником, потрапивши до несподіваної фінансової вирви, він, зрілий і впевнений у своїй творчості чоловік, панікує, потрапляючи до супермаркетів, до підземних переходів з піратськими компакт-дисками, квітами, китайським крамом і сигаретами, до громадського транспорту, Марк панікує так, як ніколи не панікує на вокзалах та в аеропортах, на регатах і сафарі, таки-так, на регатах і сафарі, не судіть Марка по казковій занедбаності його будинку, він же митець, не забувайте, він не панікує так у галереях і виставкових залах, і у власній майстерні, він обома руками тримає пакунки і букет жовтих айстр, він точно купив саме той номер фарби для волосся, і — чорт! — він знову забув купити сіль!
Підземні переходи — це судини, артерії і вени, якими цілоденно суне людське терпіння. Щодня Оксанич бачить в переході біля станції метро неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною гривою хвилястого хайру та з пропірсінґованим, де тільки можливо, бородатим обличчям. Чувак продає піратські аудіо- та відео-диски. Оксанич живе поруч з одним з найстарших рок-клубів Міста, і, проходячи повз, також інколи бачить цього підземного троля з пірсінґом, торговця домашнім людським щастям, торговця заспокійливим і протизаплідним, торговця звуками, картинками і слайдами територій Осяжного Простору. Іноді Оксанич подовгу затримується біля хиткої ятки і порпається в компактах, а монструозний чувак, здається, знає відповіді на всі запитання про кіно і музику, тому Оксанич не квапиться йти, вона розпитує про те і про се, і оскільки Жан Фуй (так, виявилося, зветься хайратий продавець дисків) виявляє схожі смаки та симпатії, та взагалі обоє вже на короткій нозі, то Оксанич замовляє собі і те, і се, і все, чого вона ніде не може знайти, навіть в інтернетрях, і Жан Фуй обіцяє їй це все записати на наступному тижні. Але наступного дня, проходячи повз, Оксанич зауважує, що ятки Жана Фуя немає, і його самого теж. Минає два тижні, місяць. Оксанич давно не бачить свого знайомого, і ятка його зникла, мов і не було. Нарешті, Оксанич наважується спитати про Жана Фуя в одного араба, також продавця компактів, і, виявляється, той бачив на власні очі, як Жана Фуя вбило струмом;