Сімурґ

Поваляева Светлана

Саме зараз, там, де є нормальний відлік часу і географія, а люди перевели свої годинники назад на одну годину (ніби реально цим щось змінивши у своєму осінньому світі), на столі дільничного міліціонера наполегливо дзвонить мобільний телефон. Дільничний чергує, йому нудно і тоскно, він вийшов перекурити і сигналу не чує. Телефон, поставлений власником на режим вібратора, деренчить і суне до краю стола, і нема кому його зупинити. Дільничний повертається до кімнати, і цієї ж миті мобільний зривається з краю стола і падає — міліціонер відчуває, як, під його ногами починає двигтіти підлога, бачить, як, дедалі швидше нарощуючи амплітуду, хилитається лампа, як стіл від’їжджає раптом кудись убік, а стіни починають лущитися, а телефон ковзає по паркету, вібрує і дзвонить… ще секунда — і чоловік зникає з кімнати: міліціонера вже нема, а є тільки настирливий мобільний телефон, який наполегливо надсилатиме свої панічні сигнали у цей світ доти, доки його не розплющить під руїнами будівлі районного відділка міліції.

…значить так: це Терренс

Маккена, ти його вже бачив, говорить Мара. Раптом я чомусь почуваюся п’яним, як чіп. Вже ніяка не прозора мумія, а хитрий засмаглий демон з трикутними бровами й клинцюватою борідкою жваво наближує своє гостре спижеве лице майже впритул до моєї п’яної мармизи. У моїх розфокусованих очах розвиднюється, злапаний погляд збігається з його жовто-зеленими очима, всі його карбовані зморшки, що скоріше підкреслюють жорсткість і волю свого власника, аніж вказують на вік, складаються, мов пазли, у візерунок строгої сув’язі, чи це мені просто на тяжкий і несподіваний хміль мариться… Маккена регоче, його прочинений, ніби в оперного співака, голос скаче по кімнаті, хирлявий тулуб розгойдується, водночас зблискують серед мерехкого павутиння тіней яскраві перлисті зуби і кульчик у вусі. Регіт спиняється раптово, мов куранти, коли не знаєш, яка година, і рахуєш удари. Хоч я просто і далі стою посеред кімнати, у мене виникає відчуття, що цей вар’ят зараз розмовлятиме зі мною так, як це зазвичай робила моя мати: завжди, коли я чистив зуби, вона поставала в одвірку лазнички і починала ставити мені якісь нагальні у її порядку денному запитання, вимагати чогось, вимагати пояснень, а я, щоразу мимоволі переймаючись і невимовно дратуючись її промовами, з повним ротом піни і зубної пасти, врешті-решт не витримував, жбурляв брудну щітку до мушлі, схаркував, навіть не прополоскавши недочищеного рота, і починав скажено з нею лаятися, зривався на крик, я не міг побачити себе збоку, праведно обуреного хлопчиська, кумедного з вимащеним пастою ротом… я дивлюся на Маккену, але той, і далі собі усміхаючись, так нічого і не говорить, схоже, він, просто бавлячись, викликав у мене цей спогад, щоб остаточно вивести з ладу. Та коли я відводжу від нього погляд, то розумію, що всі ми троє опинилися в іншому приміщенні: довкола — жарівки на стінах, круглі дубові столики, між якими бігають спітнілі кельнери, розносячи цілі гори їжі відвідувачам, а відвідувачі, мов немовлята — голі і в памперсах, декого з них кельнери, кельнерки і масні євнухи силують їсти, годуючи з ложечки соусами, запихаючи до їхніх знеможених ротів цілі жмені селери та величезні шматки м’яса і смаженої риби, тістечок і пирогів з гречкою, курячих і жаб’ячих стегенець, молюсків прямо з черепашками, фрукти і овочі…

Мара, всідаючись мені на коліна, заводить мою руку собі до розстібнутої ширіньки, поступливо відкидається назад, спираючись на мене спиною, і шепоче на вухо: дивись на сцену і розмовляй зі мною, про що завгодно, але руку не забирай, чим швидше я скінчу, тим швидше закінчиться вистава.

Мені гуде в голові, на сцені двоє людей про щось розмовляють, я остаточно п’янію, і мені здається, що десь я вже все це не просто чув, а навіть говорив сам. Говори! — роздратовано сичить мені на вухо Мара, і мої губи ворушаться, хоч здається, що замість мене Мару запитує Терренс Маккена: як я тут опинився?

— Послухай, ти сам мене виманив… ніби я вийшла на полювання (здається, приблизно таким словом цей стан називається), але ніби мене виманив той, кого я маю вполювати. Щось вивело мене саме тієї ночі після трьох місяців споглядання Терренса Маккени… ти мене виманив… ти втік зі свого міста у пошуках утопічної плісняви на стінах. Для тебе так багато важать архітектурні декорації?

… оооооо, який же я п’яний, в серці мого Міста, там, де колись росли наймасніші коноплі, а по кущах чаїлися поіржавілі рештки Жигулі, будують щось на кшталт Голлівудського знімального майданчика з декорацій різних куточків Європи. Не можу на це дивитися. Людей та машин стало стільки, що легше взагалі не виходити з хати, аніж намагатися кудись дістатися. Місто більше не тримає мене. Хіба що навесні, у травні. Але травень проноситься, як гроза, а улюблені місця вимирають, немов пам’ять про вампірів і домових.

— Га?

— Нічо’, продовжуй.

Я трохи помовчав, відшуковуючи втрачену десь у її горнятку зі скепсисом думку, та, навіть не посміхнувшись, продовжую свою пафосну промову, наче поет на авторському вечорі:

— …робокопи і термінатори не зачіпають моєї захитаної свідомості, моєї похиленої душі, яка ховається від часу…

…а моя рука, ніби сама собою, ковзає у ніжній жіночій волозі, пальці пробираються углиб теплих складок, пелюсток і западин, друга моя рука ставить на стіл келишок з якоюсь рідиною та шукає під фраком груди Мари, у неї маленькі пружні груди з твердими пипками, та я не страждаю на цінепімастію, мені подобається, зрозуміло-зарозуміло, муркоче Мара, на цьому місці читач повинен відірвати погляд від рядка та з урочисто-серйозним виразом на обличчі (цей вираз має виникнути зненацька), знагла зволоживши очі пафосною скупою сльозою, втупити погляд в одну точку, кудись «у далечінь», ніби його, читача, раптом торкнулася Вічність, відкривши структуру, суть і життя Всесвіту, і було б непогано, якби хтось третій заскочив у цю мить читача з невидющим поглядом, обвислими руками та зроненою на долівку під ноги книжкою… аааххххх… який іще читач? — думаю я, що вона верзе? шизонутий привид… я стою на сцені біля вікна, спершись чолом об цю холодну мембрану, що боронить маленький внутрішньоклітинний простір цього приміщення,

довкола навшпиньки кружляють євнухи, я раз у раз відлипаю від холодної шиби, щоб зробити черговий ковток кави, а на захмареному шклі від мого тепла залишається чорна, мов роззявлений круглий отвір, пляма кольору зовнішньої моторошної ночі. У мене таке враження, що за вікном… тисяча ротів, мільйон ротів, сонм роззявлених ротів, вогкий шар гнилого листя у парку, кожен лист — як рот, немов прірва, опале листя — це пащі, роти, м’язисті гортані, пульсуючі голодні отвори, кажу я Марі, так і є, сонно відповідає вона, і я, рвучко повертаючись до неї, знову за столиком, і розхлюпую каву собі на светр, на джинси, на коліна Мари.

— Місто, куди ти приїхав, ти обрав з чистого мазохізму. Ти хотів опинитися тут, бо й сам не помітив, як поступово переніс саме сюди хворобливу прив’язаність до свого Міста.

— Як таке могло статися?

— Н-ну… якби ти мені це пояснював, ти сказав би так: у часопросторі існують такі западини, чи складки… моя домівка — саме таке місце. Воно просто існує, наче без якоря, не прикріплене жорстко до конкретної архітектурної реальності. Цей театр, моя хата, вони можуть опинитися де завгодно… точніше, вони існують де завгодно, а де їм виринути — вирішую я… або ти… можеш вийти назовні й пройтися вулицями, переконатися…

тисяча ротів, пульсуючі голодні отвори… аааааа

уууууфффсссс строго кажучи, їх нема взагалі ніде, окрім тебе самого.

— Тобі це щось пояснило б? — Мій палець вже всередині пащі, роту, м’язистої гортані, пульсуючого голодного отвору, сідниці Мари стискаються, втискаються у мою ерекцію.

— Ні. Але мені не потрібні пояснення. Марна справа, згаяний час і зусилля.

— І як тобі без пояснень?

— Нормально. Я просто знаю і все.

Мара схожа зараз на «любительку абсенту», рука її мимохіть зісковзує у міжніжжя, але нічого особливого там не робить, навіть не керує моєю рукою, просто зісковзує і повисає, наче якась деталь гардеробу, наприклад шалик.

— Я можу місяцями споглядати і вивчати спектри Т’Маккени. Він у якомусь сенсі — квінтесенція чоловічих образів, скажімо, у літературі… або у кіно… він — повітряний змій, стробоскоп чоловічих фантазій та рефлексій.

— А що, жінки тебе не цікавлять? Як на мене, природніше вивчати те, що ближче до твоєї сутності.

— Моїй сутності байдуже. Не залежить на статі. Але з боку того, про що говориш ти, чоловіки мене цікавлять більше. Жінки зараз стали передбачуваними, як телевізор, і прагматичними, як праска, як полиця з університетськими підручниками. Для чоловіків зараз одвічне чоловіче «розкладання усього сущого по полицях» знівелювалося до простої ширми, рудиментного способу існування у самозахисті. Насправді, чоловіки у розрізі нагального часу — це хаос саморефлексій, мішанина передбачуваних вчинків з непередбачуваною мотивацією, а це змінює не лише кінцевий результат, а й суть справи.

— Зараз, зараз… ти весь час кажеш «зараз».

— Так. Все змінилося. Але не так кардинально, як тобі тепер здається. Просто якісь певні ознаки набули переваги.

— Зрозуміло… але… мені здається, ти у це не вписуєшся… ти ніби дивишся на все… навіть не збоку… ну, ніби як знизу нагору з глибини колодязя, коли на дворі ясний день, а з глибини колодязя видно зорі на небі…

— Я не з часу, це точно… та й ти вже — також…

— А звідки?!

— Нн-ну, не знаю… за рисами зовнішності ми з тобою, напевно, майже однолітки, десь так… але так склалося, що я можу існувати у ширших часових межах, аніж ти: здебільшого це — лабіринти, коридори, драбини і сходи, кімнати, завулки, западини, тупики… тобі я це можу пояснити лише через просторові категорії. Ти існуєш у прямій лінії, тобі моє існування здається якимось дивом, що зрозуміло для людини, яка жила у вузькому тунелі, просуваючись лише вперед, тобто її просувають, проштовхують помалу м’язи цього тунелю, цієї кишки, немов удав свою запогликовтану жертву, сам знаєш, до чого… насправді від цього «дива» — жодної користі… та ні! не користі… ну, насолоди…

не знаю… для тебе це — шоу, а для мене… незбагненна властивість моєї сутності. Я можу подорожувати, вчворяти якісь фокуси без найменшого сенсу, без жодної мети, а буває й гірше… ЦЕ починає керувати мною попри мої власні наміри, попри моє бажання… як от з тобою.

Голос Мари стає натужним і здушеним, але я продовжую її пестити, і це якимось чином пов’язане з невпинним потоком слів, що виливається, вихлюпується з мене, Маккена свердлить мене поглядом, я вже навіть не усвідомлюю, де я, а хіба я взагалі хоч раз усвідомив, де я? я ув отворі Мари, я на сцені, я розказую Терренсу Маккені, засмаглому демонові, що сидить за столиком навпроти мене: ти знаєш, що таке мексиканський телесеріал, або, скажімо, рубрики у газетах, що ті їх у свою чергу нещадно тягнуть з інтернету, на штиб «Светская жизнь», «КазусЫ» або «Вот ето да!»?.. ну от… тепер уяви собі: вона вагітніє від нього за якісь півтори години до його загибелі. Правда, круто? Вони мають секс, коли їй «не можна», але вона каже, що «можна», й він, підозрюючи, що таки «не можна», ясна річ, миттєво втрачає самоконтроль… незабаром його кудись викликають по мобілці (хто, куди — не суттєво). Вона, розімліла, чекатиме його повернення у ліжку. А він, ідучи до машини, несучись в машині крізь дрібну мжичку слизьким нічним шосеєм, відчуває усім єством, бачить, неначе у фантастичному кіно, як його сперматозоїд дістається її яйцеклітини, — переживає весь процес у спалахах магнію, котрий у фотосправі, здається, вже років сто не використовується. Й за-за чергового сліпучого спалаху, немов розриваючи паперовий рекламний барабан, просторову мембрану, вигулькує, вдирається потужна вантажівка з фірою…