Сад спочилих котів
Шрифт:
За того часу чоловік якраз довчався в одному з найкращих університетів найрозвиненішого регіону під високим склепінням. Якось, повертаючись після другої години ночі додому, він проходив повз цілий ряд освітлених крамниць, звідки повиносили на хідники напхом напхані сміттям контейнери, заввишки майже в людський зріст. В одному з них, зіп’явшись на задні лапи, рився невгамовний величезний пес; усе варте поживи він кидав зграї значно менших, але ще гарніших собак. Чоловік зупинився, тривалий час спостерігав за ними. Якийсь цуцик спустився вниз, кинувся під машину, котра мчала на швидкості вісімдесят п’ять-дев’яносто кілометрів. Пес метнувся вслід за автівкою; біг, допоки через тридцять п’ять-сорок метрів малий не викотився з-під неї… Машина одразу щезла з виду. Несамовитий вереск бідолахи розчинився у вуличній темряві. Великий пес також пропав з очей. Тієї ночі чоловікові снилося, як люди із псами постійно потрапляли під машини. Потім залишалися лежати на асфальті спотворені до невпізнання
Коли він починав учителювати в одній із тутешніх шкіл, у вухах ще лунав пронизливий гавкіт цуцика.
Навіть не подумавши зібрати скло, чоловік, прислухаючись до його тріску під ногами, попростував до дверей, вийшов, подався до школи. Замислений, він лише згодом зауважив, як учні — то вже були дорослі парубки, що вчилися діловодства — неспокійно ворушилися за партами.
Відтепер він уже не виходив із хати, де оселився, найближчої до шкіл, що містилася на початку найвищого ряду прибережних будинків. Решта вчителів були остров’янами. Одні мешкали на узбережжі, другі — на пагорбі. Школи ж стояли в значно безпечнішому місці — між верхнім кварталом та прибережним. Так його запевняли. І оскільки чоловік не мав власного житла, то йому радили поселитися в одній зі шкіл… Проте він не послухався цих порад. Люди розповідали, що раніше мешканці пагорба пишалися своїм прибережним походженням. Але, вочевидь, давно забули про нього. Адже прожили нагорі багато років. Чоловік не чув, щоб тут хтось зверхньо ділив людей на горішніх та прибережних. Водночас, чим більше мігрантів з інших островів осідало в прибережних кварталах, тим сильніше, мабуть, жителі пагорба почувалися в дискомфортній меншості. Тому хтось щороку переселявся з рівнини на пагорб. Утім і верхні, і долішні мешканці сурово вимагали від нових поселенців дотримуватися правил життя на острові. Та й поготів.
Цьому вчителеві землетрус не здавався реальною загрозою. Але він бачив, як нові поселенці, можливо, налякані в душі колишніми землетрусами й на власних островах, із легкістю проймаються відчуттям небезпеки, яке їм навівають остров'яни; трохи дивувався, однак старався цього не показувати.
Остров’яни бачили своє становище так: якщо рано чи пізно ще раз відбудеться землетрус, і побережжя розсиплеться вщент та затоне в морі, якійсь частині його мешканців, можливо, і вдасться врятуватися, але пропадуть усі корабельні, пристані й пекарні; тоді горішні жителі, котрі вціліють разом із будинками, знову залишаться голодними та беззахисними. Щодо прибережних мешканців, то вони, певна річ, боялися загинути вкупі зі своїми пекарнями та корабельнями, тому ніколи не нехтували пропозиціями — бодай і нечасто-густо — перемістити свої підприємства нагору.
Разом із людьми більшало й справ; на незайнятість чи переобтяженість ніхто не скаржився. У вчителя також роботи було ні багато, ні мало. І зарплатня, і її купівельна спроможність начебто залишалися на одному рівні. Украй обмежений у своїх потребах, він вочевидь зменшив витрати ще дужче, зважаючи на те, як мимохіть досяг успіху у своєму прагненні оголюватися, аж тут його статки почали зростати. Спочатку він дивувався такому несподіваному повороту, згодом занепокоївся, урешті — злякався.
Його статки росли, мов на дріжджах. Він не розумів цього. Усі способи, котрі міг вигадати, щоб розтринькати гроші, тільки загнали б його в цілковиту безвихідь. Щось купуючи, чоловік або завдав би собі зайвих клопотів, за власним висловом, одягався б там, де мав роздягтися, або привернув би до себе громадську увагу. Його запідозрили б у божевіллі чи гадали, що збирає гроші, бо не довіряє острівному ладові, або ж зібрався вкласти їх у товар. Як чужинець він відрізнявся й від переселенців із сусідніх островів. У його країні знали і що таке безгрошів’я, і що таке, наживши добра, розоритися та почати все з нуля… Натомість тут ці уявлення жахали. Чоловік аж дотепер жив поза рамками тих строгих правил, які застосовували до переселенців на початку й лише потім — пом’якшували. Тому наразі знову виставити себе чужинцем означало перевернути догори дригом той уклад життя, який він вибудовував роками. Хоча чи справді він його вибудував, чи обмежився тим, що так гадав? Чоловік почав ламати голову й над цим запитанням.
Добігав кінця травень. Наближалися канікули.
Того ранку, відсунувши з прочиненого вікна фіранку, що вберігала від мух, чоловік відчув, як кімнату заполонив дивний запах. Чи то саду, чи то залізниці, чи то авторемонтної майстерні. Або ж це були окремі запахи, які линули з різних місць. А втім сполучалися в один-єдиний запах. Чоловік, згадав садки, згадав залізниці, згадав авторемонтні майстерні; картини з різних періодів його юності збігалися в уяві, воскресали перед очима. Потім накладалися одна на одну, зливалися в суцільне полотно, що разом із далеким дитинством убирало в себе й море, і запахи, і звуки, і людей цієї нової
На цьому острові божевілля не обростало жартами. Воно вважалося найстрашнішим гріхом, найстрашнішою недугою. Чоловіка зіштовхнули б у море зі скелі на тому кінці острова. Хоча тут майже не коїлося злочинів та не застосовувалися важкі покарання, це було єдиним законом, що не вкладався йому в голову. Остров’яни також уважали ту кару несправедливою, проте чомусь наполягали, що наразі від традиції не можна відмовлятися заради власного здоров’я; дана тема навіть не обговорювалася.
Чоловік перебрав у голові всі можливі варіанти, як позбутися цієї напасті. Звикнути до лиха, котре краяло серце, і жити з ним далі, не порушуючи довкола в’ялого спокою, що його вимагали острівні закони, — це було останнє рішення, яке він, проте, відкинув. Чоловік чудово усвідомлював, що тільки втікає від проблеми, а не намагається позбутися її… Тож вирішив учинити зі своїми грішми те саме, що робили й з божевільними.
Того вечора він піднявся на пагорб, пішов до скелі. Загорнені в хустинку гроші неначе обпікали йому під сорочкою шкіру. Прийшовши, чоловік завагався. Як тільки він зараз викине гроші, цього ніхто не підгледить, але невідомо, куди їх віднесе вода. Якщо хтось знайде ті купюри, то розповзуться плітки, а його жахала сама думка, як приєднуватися до цих теревень так, начебто вони цікаві, ще й не червоніючи. Дивуючись, що не передбачив цього раніше, він подумав: «У такому разі гроші потрібно закопати». Чоловік дістав із кишені складаного ножика, відірвав від землі величезний камінь; упріваючи, видлубав яму, закопав гроші, вирівняв ґрунт, поклав камінь на місце та аж застрибав на ньому від радості. Поки стемніло, він задоволено спустився додолу; повечеряв, посидів у кав’ярні, трохи попрацював та вклався спати. Чоловік проспав непробудним сном. А вранці, відсунувши з прочиненого вікна фіранку, що вберігала від мух…
Помітивши, як парубки заворушилися, він якийсь час старався й далі вести урок та менше зважати на них. Учитель поблажливо ставився до такої поведінки, бо добре знав, які старанні та вірнії навчанню ці учні, але цікавість взяла верх, і він вирішив дізнатися причину непослуху. Юнаки; затарахкотіли наперебій:
Один із хлопчаків, що жив на побережжі, його дім стояв прямо між пекарнею та рибозаводом, рано-вранці подався ловити рибу та восьминогів, мати послала його, наказала принести восьминога, оскільки дитина з тим ділом мала справитися, мати вже навіть поставила на вогонь каструлю з водою, казала, що поки він повернеться, вона закипить, хлопчак пішов до тієї бухточки, що й завше, до бухти між Парними мисами, тобто ви її не знаєте, бо там з обох боків прямі скелі, хіба що ми, хлопці, та й то лише дітьми, туди, звичайно, ходили, як хочете, то сьогодні вас заведемо, хлопчисько подерся туди, бо воно хоч і важко, але цікаво… Чоловік зрозумів таке:
Добравшись туди, хлопчик здивувався, навіть подумав, чи не заблукав. Бухта висохла; якщо раніше скелі здіймалися над водою, то тепер — над землею. Хоча вони стояли пообіч затоки, як і раніше. Знайомі дерева, знайомі чагарники нікуди не поділися. Та й море не могло відступити. Земля була суха-сухісінька, ніби давно затоптана. Коли хлопець повернувся додому, вода в каструлі давно закипіла. Мати спочатку розгнівалася на сина, розверещалася та висварила, однак вислухавши його, послала до бухти втричі старшого сусідського парубійка. Повернувшись назад, той підтвердив: «бухти немає», потім щодуху побіг до школи розповісти про все друзям. Жінка ж геть спантеличилися, бо син їй казав: «Щоб зловити восьминога, я пройшов по затоці п’ятнадцять кроків».
Чоловік виснував з почутого таке:
Бухта вузька, але глибока. У цій ситуації невірогідно й помислити, щоб море відступило, а те місце якісь невідомі (чи хтось невідомий) — без відома закидали землею. Оскільки дитина розповіла, що й скелі, і дерева стоять на місці, тож і про обвал не йшлося.
«Що скажете, учителю?» Що він міг сказати? Їхні розповіді почерпнуті з тих, що за годину, а то й пів, облетіли всі вуха. Поки хлопці сиділи на уроці, острівна влада вже мала оглядати бухту з моря. Тільки проаналізувавши, у якому вона стані, можна було щось виснувати.