Сад спочилих котів
Шрифт:
Казка десята
Альсаламандра [19]
Присвячується Халуку Акеру
Обернувшись спиною до завішаного вікна, він стояв навпроти них. Хоча кімната потопала в напівмороці, малий міг чітко розгледіти й обличчя мами, і — її подруги. На обличчі матері проступав здивовано-роздратований вираз. Він ще такого не бачив. Щодо її подруги, то та й дивувалася, і всміхалася. Обидві дивилися на нього.
19
Не шукайте даремно
Підводячи за потреби голову, щоб глянути на людей, він завжди знаходив у їхніх обличчях щось незвичне. Натомість обличчя вуличних перехожих, коли кидав на них оком, здавалися рутинними; наче сонні, — міркував він про себе. У них лише очі були розплющені, та роти — переважно — стулені. Від цього порівняння він одразу відмовлявся.
«Тепер я зобов’язана принести й показати, — промовила мама. — Інакше тітка Рефикам гадатиме, що брешу». Він анічого не міг уторопати. Мама пішла, повернулася зі своїми улюбленими блакитними черевичками в руках. «Ну от, — глянула на матір тітка Рефикам і заторохкотіла далі: — Це ж не чоботи, хіба я не мала рації? Дитиночко, на таке кажуть напівчобітки». Мама напосілася на нього вслід за нею: «Ясно? Щоб більше не казав на чорне біле та не називав правди брехнею — не заводь розмов про те, у чому ні бельмеса не тямиш. Щоб ти мені ніколи не брехав!»
Брехати — погано. Брехати заборонялося. Його виховували, привчаючи зізнаватися, коли щось розбив чи зламав, але водночас і прищеплювали, що негоже вибовкувати кожну думку. По суті, він ще змалку став відчувати грань між правдою, яку слід говорити, і про яку — краще змовчати; хоча, довідавшись із роками, що йому недостатньо цього відчуття, він заледве й не втратив надію чітко провести цю межу в майбутньому.
Йому було шістнадцять років. Якогось дня він узявся за бритву; кажучи, що хоче побачити себе, яким є — хай волосся не спотворює його… Потім юнак збагнув, що хоч із волоссям, хоч без, а завжди залишається самим собою й таким бачить своє відображення у дзеркалі. Проте всі інші, хто на нього дивився, бачили двох різних людей, не зовсім схожих один на одного; це також суперечило істині. Він поклав цьому край. Раз на два тижні ходив у цирульню, аби бути схожим між собою поголеним та бородатим.
Що є правда? Що — обман? Шукаючи відповіді на ці запитання, чоловік спочатку читав філософську літературу, потім духовну; згодом зробився фахівцем у тій сфері науки, котра вивчала найтонші реакції мозку, заразом удосконалювався й у багатьох суміжних із нею науках, так чи інак пов’язаними з проблемою правди та брехні. Завдяки своїм старанням йому вдалося добитися чималих результатів. А втім, він метався між поняттями, наче між кутками у грі капмаджа. [20] Одне поняття відсилало його до другого, як і кожна наука — до іншої. Його це не налякало. Хоча він знав, що за цими стараннями — чи перед ними — стоїть повсякденне життя з його обов’язками; вести це життя означало й безперестанку співіснувати з правдолюбством.
20
Капмаджа(тур.) — дитяча гра, в якій перебігають з одного кутка в інший так, щоб не спіймали. (Прим. перекладача).
Будучи в авангарді тих, що пізнали правдивість, він знав, що його самого напрочуд легко обвести круг пальця. Отож, під час своїх розмов, дій думав про те, як щомиті його можуть ошукати, остерігався, що може й себе самого дурити, буцімто зазираючи правді у вічі, може, збившись на манівці, обманути й інших. Він безперестанку себе контролював. Старався переповідати побачене, уникаючи неправдивих тлумачень або ж красивих перебільшень та гарно підібраних слів; зізнавався в тому, що зробив, не приписував собі того, чого не здійснив.
Чим дужче він поринав у давні манускрипти, звикав ковтати пилюку, перечитуючи книжку за книжкою, аби почерпнути з них древні знання, тим глибше проникав в інший світ, що залишався по ту сторону дослідів над мозком живих тварин, логікою та математикою,
Утім, він надзвичайно довіряв усім авторам, котрі залишили по собі ці письмена, — кожному їхньому слову; то була поверхова, необгрунтована, пісна довіра… Далебі, він міг зрозуміти, чому вчені, які, порівняно з ним, значно обмеженіші у власних діях, вернуть носа від цих знань. Либонь, усім було цікаво складати оповіді. І древнім, і сучасникам. Люди, захоплюючись цими оповідями, вірили їм — натомість сумнівалися в тому, що говорилося, відбувалось у них на очах; з такого погляду суть справи — зовсім в іншому: якщо людина або ж об’єкт не відповідали образам складених оповідей, то оманливими здавалися слова людини — або об’єкта — але не оповіді. Скоріше, таким був кожен. Або ж «зазвичай кожен». Хай там як, а існував покров містичної сили «звичайності». Зрештою, хіба його не вчили, що людям рідко подобається, коли ріжуть правду в очі?
Якби запитали його, то він, мабуть, відповів би, що найбільший у світі правдолюб — море. У цьому проявилася поетичність його натури. Якби ж попросили пояснити, чому море правдолюбне, то йому, либонь, було б важко це зробити. Він не з’ясовував, чи існує якийсь зв’язок між морем та його матір’ю — та дала йому неповні або ж помилкові, якщо не оманливі, знання, хоча сама привчала до правди.
Якось в одному зі стародавніх манускриптів — це була книга тринадцятого сторіччя з описами лікарських рослин — він вичитав, де та проти чого застосовується майстерно зображена тут рослина, на яку натикався й в інших письменах, проте ніколи не натрапляв на жодні відомості про неї. Чоловік аж оторопів.
У його країні цікавилися квітами, любили вирощувати рослини. Якщо хтось нічого не вирощував — бодай того, що цвіло, бодай ні — у глиняному або пластмасовому горщику, та навіть у бляшанці з-під консервів, на нього тицяли пальцем. Тут мали за гарну всяку квітку, всяку рослину, а найпаче любили троянди.
Це була відома річ: навіть нині в селах та містечках вживали безліч знахарських ліків, більшість яких виготовляли з трав — вочевидь, від них не відмовилися за сотні років, бо знали їхню користь. Утім квіти, що вирощувалися з любові, та цілющі трави посідали різні місця в людському серці, хоча в потрібну мить ставали одним цілим.
Чи не найяскравіший тут приклад тюльпана, у якого окремо виділяють квітку, окремо — цибулину? Скажімо, його цибулину вміли садити й вирощувати повсюди, належним чином висушуючи її та розминаючи, змішували з перетертим листям інших рослин, потім використовували як ліки проти свербежу; натомість квітка тюльпана під ворожим тягарем минулого майже забулася, давно перетворилася на невидану, невідому річ.
Як не дивно, але рослина, що описувалася в знахарському манускрипті тринадцятого сторіччя, також мала цибулину.
Ця рослина чомусь звалася альсаламандра, білого — або кремового кольору — яскрава, величезна, з квітками у формі келиха, вона росла на піщаних місцях, на пустинних морських берегах, де її не пожував би ні звір, ні людина. У книжці зазначалося, що її квіти напрочуд гарно пахнуть, але як тільки їх зірвати, зморщуються та розлітаються; висушена ж цибулина, якщо її перетовкти з іншими травами, надзвичайно помічна при свербежах, але до цього добавлялося таке: у листків рослини є одна властивість, що залежить від особливостей середовища, де виросла, вмісту в ґрунті морської солі або його незайманості. Два єдині листочки рослини, мов кинджали, стирчали внизу довгого стебла, на якому трималася квітка — усі, хто зжував обидва, божеволіли. (Оскільки автор тексту доповнював, що ті, хто зжували й третій листок, помирали, розбиті паралічем, це наштовхувало на думку, що очманілі пхали його до рота інстинктивно, аби врятуватися від безумства — але тоді вони мусили в такому стані знайти довкола ще одну квітку, або ж їхнє божевілля минало — з іншого боку, це безумство могло бути таким приємним, що їм кортіло з’їсти третій листок, щоб одержати ще дужчу насолоду. На четвертий, певна річ, часу не залишалося. Утім, чому ці люди бралися жувати другий листок? Книжка тільки натякала на це останніми рядками опису рослини; назвати їх «істотними» було, далебі, важко…) Ті ж, хто пожували один листочок цієї рослини, згідно з манускриптом, більше не могли обманювати.