Сад спочилих котів

Карасу Більге

Гравців на полі істотно поменшало. Ми наче зупинилися на півдорозі.

«Зелені» чинили опір, успішно грали далі. Вони були майстерні гравці. Ми з ним переглядалися. Він розпростер руки, так наче розкрив мені обійми, потім, усміхнувшись, стиснув кулаки, затарабанив ними по стегнах.

Я знемагав від спраги. Мабуть, як і всі ми. Але ми не мали права забувати, що боремося за воду. До кінця гри вона не дісталася б жодному з нас.

Все, що мені

було відомо про гру, я дізнався від нього. Мій учитель стояв переді мною. Проте він не поділився секретами самої гри. Та була дуже схожа на шахи: і назвами фігур, себто нас, і майже тотожними правилами. Кілька їхніх пунктів нічим не відрізнялися від шахових. Ті пункти міський голова назвав нині вранці. Щоправда, нікого не запитував: хтось уміє грати в шахи чи ні. Зрештою, від «Фіолетових» ніякого вміння й не вимагалося. Я також не наважився все кинути та втекти, заявивши, що не знаю правил шахів, оскільки колись трохи грав у них. Я хотів зіграти з самого початку, відтоді, як зустрів його та почув цю пропозицію.

Те, що гра смертельна, він також приховав. Я міг би свідомо вигадати назву «сад мертвих», знаючи, що в ньому відбувається смертельна гра, але тоді я придумав цю словосполуку, ні про що й не здогадуючись.

Тієї ж миті мені спала в голову ще одна річ. Тут ріс сад не мертвих; найімовірніше, у місті це місце розшукували перед смертю коти, щойно йшли з людських очей якнайдалі здихати; це був Сад мертвих котів.

Ми знову зустрілися очима. Ніби читаючи всі мої думки, він, ледь глумливо посміхнувшись, ствердно кивнув мені головою. Мер досі міркував. Я почав власну гру.

Ти можеш подарувати мені життя, — говорив я про себе.

Так, — кивнув він головою.

Але не хочеш дарувати, бо

Так, я?… кивнула його голова.

Бажаєш знати, що тебе люблять

Так.

Але ти не хочеш, аби тобі зізнавалися в любові. Ти можеш удавити мене в невисловленій любові. Так. Бо… Бо?…

Не знаю. Мабуть… Ти боїшся. Так.

Я припинив гру. Мені обридло.

Та не припинив він.

Казав: чекаю, так…

Перестань, — кивнув я головою. Мер закашляв. Я був заворушився. Знову завмер.

Навіть не глянув на кота, що підповз до моїх ніг перед тим, як повернутися за дерева. Кіт зник. Голодний; либонь, виснажений. Досі відбув на той світ. Сконав у цьому саду.

Мер забувся про мене. Хоча я, дрібний пішак,

тепер захищав нижчих,

хоча я, дрібний пішак, думав лише про сан ферзя. До нього неодмінно…

Але…

Гра завершилася. Завершилася через мене. Вистачало єдиного мого ходу — і все. «Неодмінно» вже втратило сенс. Хоч я й був поганим гравцем, але добре бачив хід, який випадав мені. Крім того, утілити моє бажання було непросто.

Гравці на полі знову заворушилися. Як, куди? — я не знав нічого. Знав тільки, що черга надійшла до мене.

Всі застигли в очікуванні. Я ждав указівки мера. Певна річ, той не міг вимовити нічого іншого. Напружившись, мов тятива, я приготувався до свого ходу. Один хід — і я обертався на ферзя; услід за цим королева «Зелених» хоч-не-хоч потрапляла до мене…

Мер мовчки міркував. Аж раптом уперше, уп'явшись у мене зеленими очима, заперечно похитав головою: «Ні».

Чому «ні»?

Лише подумати.

Виставитися на сміх після того, як дійшов до цього кола… Звісно, ти не хочеш, аби тебе полонили… Ні. Але…

Тепер він хотів розмовляти. Він перестав гнути кирпу, зверхньо поглядаючи, глумитися з мене, він хотів розмовляти.

Як він дивним чином читав мої думки, так і я мусив подумки розуміти його. Зі мною прагнув домовитися член команди «Зелених», не «Фіолетових». Я мусив докласти всіх зусиль, аби зрозуміти його

Ні, — говорив він. — Ти неправильно гадаєш.

Я раптом опанував себе. Він водив мене за ніс. Передбачаючи мої дії, намагався запобігти їм. Тієї миті ми стали ворогами.

Чи ми досі ніколи не були друзями? Ніколи не трималися пліч-о-пліч?

Він заворожив мене ще під час нашої першої зустрічі. Але чи я зблизив

Полишати думки не хотілося. Я навіть перестав позирати на нього, краєм ока спостерігав за вустами мера. Той уже розтулив їх, щоб оголосити рішення.

Я не став чекати. Зробив розмашистий крок. Із тисяч людських грудей, мов із ковальських міхів, вирвався один важкий звук.

Щойно гул стих, я почув його голос: «Мат». Я рухнув додолу там, де і стояв. Навішане на мене залізо забряжчало — аж здригнулося небо.

Адже кожен горбань трохи родом із поетів Якщо приборкати себе, то сам собі станеш учнем Не забувайте маршу, що двічі пролунав на землі Аби надихнути до життя мертві слова та юнаків — Заради горбаня, що сам собі й майстер, і учень [18]

18

Е. Айхан, "Держава та природа", с. 43. (Прим. автора).